...я не знаю, але чогось пригадався Франко, пам’ятаєте: "... я ж гавкаю раз в раз, аби вона не спала...", не знаю, але це зразу ж мені спало на думку; ну і його ж "я не люблю русинів", тільки це треба велику цитату, а я все точно зараз не відтворю... І сама не знаю, чого б це

Люди добрі, хто мені нагадає, з якого приводу конкретно і якими аргументами Франко запевняв. що він не любить русинів?

«Дещо про самого себе»: «Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів вважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян!), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі (України. — Авт.) не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не почувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту сили й волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»

Дякую гарно. де ж Ви так швидко знайшли? Тепер розумію, чому це мене вчепилося. аж випирало десь із закапелок пам’яті :))

З цього приводу була відома дискусія Юліана Романчука з Франком (тому й тримаю напохваті оригінал). Клювали, звісно, Романчука, бо як смів сперечатися з класиком. А я б посперечалася.

ще спало на гадку : "...від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу...", Нє, Франко мав рацію, треба соромитися, ой треба – сором допомагає стати іншими

та ж правильно, Лесю, йдеться не про народ, а про особистості, але таки народ складається із особистостей. І не про биття в груди. а про те, що ганебне треба сприймати як ганебне і прагнути позбутися його

...а Лінин Степан із "Боярині" – не про сором хіба йдеться?
якщо ж брати те, що я бачу навкруг себе, воно примушує мене дуже соромитися, і далеко не через мої особисті вади (хоча і таких у мене вдосталь :))

А я бачу безліч такого, що змушує мене пишатися моїм народом і прагнути допомогти йому стати кращим. звісно шляхом подолання вад, і не гіпертрофії їх і возведення у ранг національних ознак.

Угу, я теж думаю, що не варто, не знаючи людини, виносити присуд безапеляційний (утім, і знаючи, не завжди варто поспіхом це робити)