Дмитро Гамаш:

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ЕМПІРИЧНУ, або ДО ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ ПРИСВЯТИ

Інтенція наша - проста. Останніми часами ширшає коло нашого молодо згенерованого письменства. І справа ся вельми атракційна. Мова наша сього разу буде про відомого публіці молодого автора Н.Ф. та його нову річ, як на наш згляд, досить вдалу. Певна річ, що аж ніяк не хочемо надатися до бомбасту чи драстичності писань без сумніву вталанованого поета, але зрезигнувати ними аж ніяк не маємо на меті.
Ліг перед наші очі акуратно складений лист з Парнасу, відписаний через Н.Ф. То була "Жовта посвята". Таке титло вабило якоюсь претензійністю, але вже найперше прочитання уміщеного нижче на листі слало чудову опінію про запропоновану річ. В.ш.п. автор зробив фантастично гарно, заінавгуровавши її так: "Моє тіло стремтіло за тобою". Що се? Ноншалянсія, енунція якогось гевала, а може, пацифікальний прозелітичний новіціант? Ріжні питання повставали раз у раз, не даючи геть до кінця розібрати увесь художній зміст сеї речі. Але поза тим вималювалася докладна картина аспірацій автора. Се вже не той прецизійний та педантичний поет, а поет палаючих чуттів. Анальфабетичний антидот аскези, асекураціований гарним виображенням. Власне, виображення автора манить читача, бо маємо багато приємних хвиль при прочитанню, перечитанню і виділенню дійсних естетичних моментів для нашого знеображеного чуття чудного.
Так чи інакше впізнаємо хіба по властивих саме Н.Ф. вигинах складні, але маємо купу часу на зачарування тими легкими хлюпками рожевого фонтану серед дощу восени. Але за тим всим стоїть незаздрісне шельмування чужого "я" через свої змисли. І чується виразно мартирологія автора, не позбавленого як меланхолійного іронізму, так і квієнтизму. Ми боліємо тим же чуттям змокрілого жовтого листя, порозмітуваного гострими списами дощу, а відтак накинуло ніжну вуаль на чоло жовтнево-листопадового витвору.
Без зайвого пієтету признаюся до шановної громади читачів й до самого автора, що найбільше полонило мя у прочитаному, так то щира і відверта зеротизованість духового чуття творця. Внесу може сумнівне припущення щодо особистих переживаень Н.Ф. (зупевне роблю це перед публікою не у справі сальонових історій, а хіба з міркувань вельми дружніх і приязних стосунків до самого призвідці сього начерку!), але щось там є закраденого та майстерно прихованого в авреолі настроєвого гімну розкріпаченого серця і життя. Не є то секатура для автора, але метода його гідна подиву в той час, як сотки талановитих цвітнів літератури хрунять собі й шукають свого десь по чужих стежках. То є стагнація і більш нічого! А п. Н.Ф. дійсно йде своєю путтю і, принаймні не має наміру з нього.
Справді, резиґнація автора у новому творі аж вражає обумовленістю. Чітка, без лукавства ресорпція давно загубленого вражіння справжнього поетичного лету серед дощових туч, апостасія від чужого хибливого ока. І все те вивершене в такій верві й найвищому стопню емоційної напруги консеквентне приводять до узагальнення цілого світку - осе ся значна ціннісна ціха ескізу. А поза тим стоїть чудово викуте слово, скроплене свіжою кров'ю і дощем. А ще той симболічний зобраз одного-самого листочка, що гіпертрофується в камінь свідомості поетової, на який натикаючись спить дощ у "перинах осіннього дерева", а "переповнений трамвай тихо гепає на бруківку"... І жовтий колір, як колір переляку і жалобного смутку за краплями теплої води, солодшої, ніж усе, як колір розпуки розлуки, як номінація душевних застановищ самого автора. Ся дивна семантика граничить з цілим світом як рівня небові чи Богові! Певен, що у найближчих часах до нашого читача прийде не одна талановита річ, як-от "Жовта посвята", бо то не є речі для депосидовання. А ймення молодого автора не раз зблисне у творчій констеляції схилу віку.