...дякую, Лесю, за вірша... настроєвий такий, мені під настрій, взагалі під настрій Україні, не дарма ж під рубрикою "Україні з любов’ю". А таки ж не дарма, бо плаче Україна... Плаче тихо віршами Низового, послизається на власній сльозі, хоч і ховає їх, сльози, від натовпу... Натовп не бачить і не чує, кожен вирішує свої проблеми як уміє... поодинці. Сам на сам. Назва як висновок. Перемінився цілий світ. Жаль тілько, що не в кращу, а в гіршу сторону.
"....Таку підшукуючи риму,
Щоб громом гримнула в кінці
Трагедії!.."
Низький уклін ПОЕТУ, що бачив цю трагедію ще з колиски. Адже - село це колиска України, народу, нації. І зумів правдиво, як поет, як поет від народу, як громадянин України, донести це до народу. правда, народу, не так багато в цій країні... А її, колиску і країну, нагло знищують і тепер. Свідомо знищують.
Я ставлю високу оцінку цій поезії свідомо.

Зі святом вас, любі дівчата - Маріє і Людмило!!!

Як же болить душа за тим, чого вже не вернути!..

Це нестерпно для людини - бачити пустку там, де колись любилося, жилося... Вірш викликає повні груди болю - і все.

Я " послизнулась на сльозі"...Дякую.Лесю!

Не вперше хотілось зупинить свою т.з. "літературну діяльність", бо іноді вдавалось, нмсд, створить вірш, який гідно би виглядав останнім на моїй авторській сторінці. Принаймні, він мені тоді здававсь (ввижавсь) саме таким.
Навідається читач - і вірш перед ним. Саме цей, мій, найкращий, останній на сторінці, а водночас перший у сенсі подальшого перегляду. І дума: "О, який вірш. А які инші?"
І ознайомлюється. Вірші починають жить другим, третім, шостим, -надцятим життям. Згодом, може буть таке, що і цей читач кому-небудь порадить, або за руку приведе: "Поцікався і ти. Мені подобається. Це - саме те. Це - Поезія."
Такі от вірші І.Н.
Кожним можна закінчить, з кожного можна починать.
Вони гідні читацької уваги. А Поезія існує хіба не для цього?

Уклін вам обом з батьком, Лесечко...