Ви підняли зразу стільки тем,що не знаєш, з чого почати. Кілька тез без деталізації:
1. Щоб чогось досягти у цьому світі, нам потрібно відбутися як народ насправді, а не по формальним ознакам, тобто єдність, мораль, патріотизм, відповідальність та інші подібні
чинники повинні мати реальне наповнення, а не бути сурогатними підмінами.
2. Як показує досвід цивілізації, процес становлення нації не вирішується роками. Це довготривалий виснажливий труд як самих людей так і їх поводирів. Мойсея нема, безлюдних
пустищ також. Якими шляхами йти, які би у короткий(відносно) термін реформували нашу свідомість, невідомо. Загальних рецептів удосконалення людини у різних варіаціях є багато, але як кажуть «теорія, мій друже, сіра, а практика – то древо золоте». Мабуть, непотрібно винаходити своє колесо, а йти утоптаними шляхами, але наше минуле(рабське, голодне, криваве, принижене)достатньо сильне, щоб не впливати на підсвідомому рівні на характер, менталітет, звички і т. д., щоб не зваблювати на хитрість, уходництво, покірність і безсмертну терплячість.
3. Ми віками жили на перехресті війн, розрух, зубожіння, перебираючись із одної Руїни у іншу.
Наче віримо у Бога, а його заповітами нехтуємо. Наче кожний за правду, а усі разом схильні
жити у полоні ілюзій. Наче був лозунг «человек человеку – друг, товарищ и брат», а вовком дивимося на сусіда.
4. Оскільки із народом не все гаразд, то й годі чекати, що із його лона з’являться на світ Божий
добропорядні чесні справедливі керівники, бізнесмени, депутати. Ці ланки державного устрою зациклені на своїх проблемах і настільки ж цинічні у своїх діяннях, як і демагогічні у своїх висловлюваннях, обіцянках.
5. Що робити, коли повно політиканів і нема державних діячів? Хто знає? Може час вилікує нашу хвору душу, але хочеться покращення уже сьогодні і собі, а не тільки тим, хто рясно обливається потом на ниві служіння народу, тобто кожному з нас.
6. І все ж вірити треба, і надіятись, і сподіватись, бо живемо у такі часи, що тупцюючи на місці, ризикуємо на віки залишитися зі своїми страхами, зневірою, нерішучістю на узбіччі цивілізації. Тільки люди – єдиний утворюючий чинник благополуччя, праведності і справедливості.
Непотрібно мати багато корисних копалин(а у нас їх немало), не потрібно мати родючі чорноземи
(а у нас їх 30 відсотків від світових), не потрібно мати сприятливі кліматичні умови(а вони у нас таки непогані), а потрібно відбутися людською спільнотою у найвищому її якісному виді – народом. Тоді усе буде гаразд, чому є достатньо доказів: Японія, Південна Корея – без корисних копалин; Більшість країн Західної Європи – без чорноземів; скандинавські країни – без сприятливого клімату. І не буде питання, куди йти. Треба не стільки шукати доленосні дороги, як їх будувати. Але починати, мабуть, треба справді із звичайних доріг – роботи непочатий край.
Дякую за увагу.

Привіт усім, із цікавістю прочитав, хоча й написано на мові, а отже й подано у відповідній культурній оболонці, якими в Україні нічого не вирішити. В Україні можна вирішити все лише по-українськи. Але тільки розвинувши українське до потрібних рівнів керування державою та економікою, соціального та особистого життя...
Тому - БАГАТОРІВНЕВІСТЬ всіх процесів очевидна. Як на мене, всі, хто дивляться і не бачать кожну особистість, світ, будь-яке явище, як багаторівневі конструкції, не можуть приймати адекватні рішення. Тому, нмсд, потрібно відразу визначатися - про які рівні говориться, і тоді вже з'ясовувати, як на тих рівнях переходити від хаосу до організованості, і гармонії...

А чому у світі (мається на увазі т.з. цивілізаційний світ) стільки хаосу - це питання доволі старе, але зрозуміле. Бо людству здавна намагаються зашкодити розвиватися. В нашому випадку, як вважають деякі, на рівні корпоративних економік ряду поєднаних певними традиціями країн одна із всесвітніх сил пробує ліпити валютні зони, інша сила - намагається втримати і поширити одновалютну доларову систему.
Є й інші сили, зі своїми планами...
На жаль, Україна нині, на багатьох рівнях виглядає як нічийне поле, і кожен, хто поруч проходить, чи живе, оббирає її щедрі дари, грубо нівечить й витоптує... Ми самі по собі надто нерозвинуті, аби протистояти руйнації. Потрібно спершу долучитися до тих чи тих правил співжиття.
Наразі можемо долучитися або до Європейських "правил", або до кремлівських, але вже виникають і Китайські "правила"...
Ми дійшли до такого стану занепаду, коли надважко буде в будь-якому випадку, але якщо "правила" співіснування дають надію суспільству на соціальне і економічне відновлення за рахунок прав і свобод особистості - то це буде не даремні труднощі...
Тому маємо обирати самі, та спершу трохи поголодати, аби пролетарська дурь з нас вивітрилася?

І в мене, грішної, закралась думка:

Впустіть! - оббмвали пороги. -
Прийміть! Ми - Європа теж.
Діждались: узріли строгий
поблажливо-зверхній жест...

...Змахну надокучливу думку,
як муху кусючу, з чола:
це дружня рука порятунку
чи вишукана кабала?

оббивали пороги

йой. так багато читати:) зазирну завтра:)

"Скромна" чарівність олігархії

Володимир Лановий, для ЕП — Вівторок, 26 листопада 2013, 23:50

У сьогоднішній Україні з приходом до влади Партії регіонів остаточно склалася політико-економічна система олігархічного капіталізму.
Країною керує не уряд і його підрозділи, не державні адміністративно-силові та військові структури, а коло осіб панівного класу крупного фінансового капіталу.
Особливість цього класу - безпрограшність його політичної позиції у системі влади.
Можуть оновлюватися парламентські партії, президенти і міністри. Панівне ж політичне положення фінансових верховодів залишається незмінним.
Панівне - бо саме вони приймають рішення про зміни до законодавства, розподіл бюджетних та емісійно-кредитних коштів, модифікацію податкових норм і правил, пріоритети урядових капіталовкладень, розподіл фонду державних замовлень і закупівель, приватизацію, рівень зарплат і валютного курсу.
Уряд і його члени - лише виконавці неофіційних, спущених з олігархічного олімпу розпоряджень. У цій схемі уряд не тільки безвольний, безініціативний та короткозорий. Йому не потрібно бути професіональним і кваліфікованим. Олігархів не цікавлять ідеї і компетентність міністрів та їх апарату.
Зайва кваліфікація та креативність урядовців загрожують бізнес-інтересам олігархічних корпорацій. Такі люди можуть висувати конструктивні пропозиції для країни, що дають поштовх загальному розвитку, але, як правило, не приносять прибутків окремим компаніям.
Олігархи не сприймають ринкової системи, як би самі це не спростовували. Якщо рядові бізнесмени прагнуть до захоплення і підпорядкуванням власним вигодам окремих фрагментів ринкової системи, то олігархи знищують її цілком, в усіх її секторах і проявах. Вона їм не потрібна зовсім.
Не дивно, що така їх позиція повністю збігається з позицією корупційного чиновництва. Вони роблять одну справу, що суперечить інтересам усієї країни.
Що дозволяє фінансовим магнатам посідати панівне політичне положення і фактично формувати політику держави?
По-перше, значний вплив їх бізнес-імперій на стан економіки і політичне реноме керівництва держави. Хоча, як показує досвід України, цей вплив не всесильний - економіка падає за найтепліших відносин влади і крупного бізнесу.
По-друге, політико-економічна єдність олігархічних кланів та партійних лідерів, які разом борються за владу і реалізують матеріальні вигоди від перебування при владі. Причому позиції олігархів у цих союзах є лідерськими.
По-третє, корупційний спосіб схиляння чиновників до прийняття необхідних елітному бізнесу рішень. Концентрація грошових ресурсів суспільства в руках привілейованих бізнесменів робить їх найбільш "пробивними" економічними гравцями в умовах тотальної корупції, що охопила державну владу.
В результаті входження у владу олігархічні клани перетворюються у монстрів. Вони складаються не тільки з фінансово-господарських корпорацій, а і з політичних підрозділів зі своєю інфраструктурою - політологами, політичними технологами, ЗМІ, конференціями, ланчами.
Виходить, українська державно-політична система стала сукупністю кількох олігархічних князівств, політико-економічних конгломератів, що разом управляють і гілками влади, і централізованими фінансовими потоками.
Чому керівне політико-економічне положення фінансових магнатів незмінне? Бо вони не втрачають з часом своєї економічної могутності і не є абсолютно відданими поточному політичному керівництву країни.
Таємно вони дружать з майбутніми президентами та прем'єрами, самі визначають таких осіб, виділяють гроші на їх просування і проведення виборних кампаній. Додатково після виборів перекуповують депутатів. Якщо такі плани вдається здійснити, то товстосуми - на коні за будь-якої зміни правлячої партії і президента.
Найбільш могутні з них вірять, що і за програшу зможуть знайти спільну мову з новою владою. Допоможуть їх значна роль в економіці і грошові внески у "партійну касу" та "національні проекти" президента.
Особливо яскраво "кухню" фінансових відносин між грошовими мішками і посадовими особами високого рангу демонструють суперечки між групою "Приват" і бізнесменом Віктором Пінчуком у лондонському суді.
Предмет колотнечі: група ніби-то не виконала зобов'язання внести до передвиборної каси Леоніда Кучми у 2004 році права власності на Криворізький залізорудний комбінат, куплений у держави десять років тому за 143 млн дол.
Фактично в Україні олігархічні клани вмонтовані у владу. Більше того, вони її створили, є її оплотом і одночасно - реальним робочим механізмом уряду.
Без такого механізму за авторитарної влади чиновники, що централізували фінанси економіки, не здатні включати їх у виробництво. Їх справа - лише плодити нові папірці. Ось вони і діють через структури крупного капіталу.
Альтернативою цьому олігархічному корупційному механізму є ринкова система у демократичних країнах або планова - у тоталітарних соціалістичних.
До того ж олігархічні конгломерати - не лише влада та економічний потенціал. Вони корпоратизуються з іноземними компаніями, приєднуються до міжнародних структур і товариств. Хоча сильно дбають, щоб цей рух був одностороннім: нога жодного іноземця чи бізнесмена не повинна ступити на українську землю.
Іноземці, що запрошуються в Україну, повинні підігравати олігархам-режисерам на самітах, як колишні керівники Великобританії, Америки чи Польщі у Ялті, але не втручатися у поділ здобичі - держпідприємств, що залишилися від соціалізму.
Саме така лінія стримувала Україну від інтеграції як із західними, так і зі східними партнерами, бо це загрожувало внутрішньому полюванню за цією здобиччю..."

http://www.epravda.com.ua/publications/2013/11/26/405262/