Ет, як Ви - "українським фашистам") Я, помітьте, цієї тези не використовував. Відразу згадується приказка про крадія та шапку. Ну, та це несуттєво. Я тільки й пропоную, що не упосліджувати більшу частину народу українського за ознакою його просторіччя. По-перше, це просторіччя є ознакою лише самого себе, воно не свідчить ні про "малоросійську" самоідентифікацію мовця, ні про якусь його гіпертрофовану зденаціоналізованість чи викривлену мораль. По-друге, це просторіччя, попри його постколоніальний характер, усе-таки є пластом нашої культури, і заперечувати та відкидати його замість примиритись - означає перебувати у стані перманентної війни із частиною своєї культури, себто - себе, свого єства. Формене самознищення. По-третє, просторіччя усе-таки більшістю своїх мовців усвідомлюється саме як просторіччя, і літературну українську мову вони в основній своїй масі знають. Досить уже воювати, відривати, уніфікувати. Україномовна культура є лише складовою української культури. Ці речі не тотожні, одне є підмножиною іншого. Те, що Ви пропонуєте своїм віршем - своєрідний метафізичний геноцид. "У краю рідному нерідні". Ну хіба моя бабуся, яка усе життя говорила і, слава Богу, говорить саме так, комусь чужа у своєму рідному краю? Хіба маєте Ви екзистенційне право таврувати її та мільйони таких, як вона, за те, що її мова із певних історичних та соціальних причин виявилась регіонально забарвлена чужоземною лексикою? І при цьому - хочу помітити - ця мова, ні на грам не втративши свого українського ядра, лише набула особливої виразності та провінційної щирості звучання. То як, пане Володимире?