Нехай Вас нічого не дивує. Мене просто цікавлять твори і тих авторів, перекладами яких Ви займались. Вони досить великі для ремарок і відгуків, бо там чи сям, а трапляються дрібниці, які потребують додаткової уваги. Нічого критичного, але це час... Час на власне опрацювання перекладу, час на порівняння з Вашим – і це два часи замість одного :)
Один час – це коли я ознайомлююсь з чисто авторським, як зараз твором, а потім виникає мій відгук. Цього часу я ні жалкую, ні враховую. І можна ні дивуватись, ні дякувати, і ніхто нічого нікому не винен.

       
Тепер ремарки.

      Якщо дивитися на цей твір саме як на сонет, то мені він видається представником сучасної української традиції, а не канонічного петрарківського різновиду.
Зовнішня архітектура збережена: два катрени й два терцети, однак схема римування (приблизно abba – cddc – efe – fef) не належить до класичних петрарківських, де "fef" майже не вічутний. Другий катрен не продовжує римового малюнку першого, а утворює новий римовий вузол. Подібне рішення давно стало звичним у нашій поезії, особливо в авторів, які багато працювали з європейською сонетною традицією через переклади, тому саме по собі воно не сприймається як відступ від жанру.
  Найцікавішим мені видається композиційний бік. Перші вісім рядків чітко формулюють тезу: шукати винних марно, адже джерело багатьох наших суджень і помилок міститься в нас самих. Далі думка не стільки змінює напрямок, скільки розгортається і поглиблюється. Навіть образ егоїзму як "законодавця" радше пояснює попередню тезу, ніж вступає з нею в суперечність. Терцети теж завершують морально-філософський висновок, а не вибудовують виразну антитезу й подальший синтез.
Можливо, саме тому вірш читається як цілісний філософський чотирнадцятивірш із сонетною формою, але без того різкого смислового перелому (volta), який у класичному сонеті часто стає його композиційною віссю. Для мене це не недолік, а радше ознака іншого розуміння сонетної традиції.
      І ще одна зовсім дрібна технічна деталь, яку я помітив уже під час уважного перечитування. Слово "завжди" двічі ніби просить різного наголосу. У першому рядку це легко усувається простою перестановкою двох перших слів: "Шукати завжди винних – марна справа". Зміст від цього не змінюється, зате інтонація стає природнішою.

З повагом, Ю.С.
(мав час – мав натхнення)