Борисе, усі мої належні подяки та уклінності
(трохи був зайнятий всякими справами, всяке безконечне моментне . . .)

Ви маєте слушність, як і завжди
хоча не всі рокери могли писати щось таке, як Моррісон

після перших двох альбомів 1967 року, група, яка активно гастролювала, зіткнулася
із дефіцитом матеріалу, насамперед текстового
і практично в кожному із наступних чотирьох альбомів був такий момент
коли для наступної-ще композиції починали ритися в рукописах Джима

власне цей саме текст, трохи дороблений (доданий рефрен, який співається, а не читається вголос)
можна найти і в поетичних збірках Моррісона

я користуюся електронним виданням
"The Collected Works of Jim Morrison: Poetry, Journals, Transcripts, and Lyrics"
HarperDesign/HarperCollins Publishers
(антологія, червень 2021)

це більш-менш наразі повне зібрання текстів, майже 660 сторінок
текст про Техаське Радіо віднесено до розділу "Notebook and Journal Poems"
(Вірші із блокнотів і щоденників)

коментар, в моєму перекладі:

Ця підбірка в основному складається із рукописних записів у блокнотах і щоденниках Джима. Він використовував різноманітні за стилем і розміром зшитки з порожніми сторінками, щоби записувати свої спостереження, складати вірші та робити накидати плани для книжкових і музичних проектів. Його архів містить більше двох десятків таких зшитків. Майже нічого з написаного ним не має датування; навіть коли ми можемо визначити місяць або рік для конкретного зшитка, Джим дивує нас, адже він випадковим чином використовував будь-який блокнот, що був під рукою, коли його охоплювало натхнення. Записник може містити твори, написані в 1968, 1969 і 1970 роках, або всі його записи могли бути зроблені за тиждень. Деякі зшитки заповнені повністю; в деяких щось написано лише на кількох сторінках.


також, власне, ще трохи затримався із відповіддю, бо мені здалося доречним доповнити коментар передмовою до вказаної антології:


Передмова
Світляки Апокаліпсису


Ті, хто знає Джеймса Даґласа (Джима) Моррісона лише як електризуючого вокаліста The Doors, рок-зірку шістдесятих зі збудливою привабливістю, проникливим голосом і сценічною присутністю, яка одночасно є пристрасною та моторошною, загрозливою та спокусливою (живим утіленням того зраненого темного ангела, який викрадає північні мрії багатьох підлітків), ймовірно, здивуються, дізнавшися, що протягом свого короткого життя (1943–1971) він вважав себе насамперед письменником.

Звичайно, добре відомо, що Моррісон написав тексти багатьох, якщо не більшості, хітів The Doors, тексти, які досі блукають слуховими коридорами легіонів фанатів, і які ґречно додано наприкінці запропонованої ретроспективи (“. . . my only friend, the end”). Лише нещодавно родичі, які ще лишаються в живих, розкрили, що з раннього віку Джим заповнював щоденник за щоденником (дюжини зшитків!) рясними експресіями одверто літературного характеру, й що він, бувало, зізнавався, ніби став музикантом випадково.

Більшість щоденникових записів, зібраних у презентованому, вичерпному, захопливо ексцентричному томі, складаються з високо поетизованих кластерів образів і віршованих візуалізацій: “спогадів” про фантазійну давнину, попереджень про майбутні осквернення та коротких сцен із психологічних фільмів про природу, які могли б налякати ведмедика Смакі до нестями, і змусили би Діснея відкрити підрозділ знищення. (Ці візії не слід плутати з кількома, також включеними тут, реальними сценаріями для фільмів, які Джим хотів або зняти, або зіграти в них, або й те, й інше). Останні, вочевидь, створювалися під впливом старих вестернів і гангстерських фільмів, так само як і декотрі вірші.

Енергію кожної сторінки живить компульсивна креативність своєрідного вигнанця на потенційно загрозливому узбережжі, загубленого, але рішучого дослідника, який як шукає небезпеку, так і намагається екзорціювати її; який докладає зусиль, щоб зірвати найхимерніші плоди, лише для того, щоби відполірувати їх бавовняною тканиною невинності.

Одночасно атавістичні та постмодерні, ці вірші сповнені викликів наших найглибших страхів, отруйних гадів і жалючих комах, серійних убивць і хмар від ядерних вибухів. Навіть коли нас тягне з нетерпінням від одного рядка, схожого на лірику, до наступного (мов пасажирів на одному із “пʼяних човнів” Рембо), ми майже відчуваємо, ніби язик кобри торкається нашої оголеної шиї, відчуваємо, як очі маніяка з нетерпінням зазирають у наше кухонне вікно, прислухаємося до сигналу повітряної тривоги.

Але є іще інша сторона Джеймса Даґласа Моррісона. Він процвітав у Каліфорнії у психоделічні шістдесяті, період, якого не було раніше, час, коли ціле покоління, здавалося, фліртувало зі своєю нейрологічною долею – і без допомоги ракетної науки намагалося облетіти місяць. Моррісон писав, що “ми переживали величну візитацію енергії”, проголошував, що “час древніх знову настав”, закликав читачів “ступити до солодкого лісу / увійти у спекотний сон”. Поки він умисно подорожував по-жабʼячі звивистими дорогами первісного жаху, екстаз часто перебував оголеним на передньому сидінні, крутився разом із коштовними вітряками, нарізаючи плід персика. Поети – ті, хто справді має значення – рідко вагалися грати з вогнем. Для Румі це був вогонь духовного прагнення, для Уїтмена – святкове серцеве полумʼя братерства. Рембо готував свої образи на живих вугіллях добровільного божевілля, Блейк міг фантазувати про помаранчевого тигра, “який яскраво горить у лісах ночі” (хоча Вордсворт, здавалося, був достатньо зігрітий блідим жовтим сяйвом від нарцисових полів). Чимало часто неповʼязаних одне з одним віршів Моррісона більше нагадують не багаття, а дощі за дощами церебральних іскор, вільно повʼязаних жарин, які “запалюють ніч”.

А може й ні.

Образи Джима, хоча й розкидані, є щільнішими за іскри; менш схильні до розпаду або простого розсіювання. Осяяні або якимось екзистенційним страхом, або міфологічним захопленням, або й тим і іншим, вони більше нагадують рої світляків: тих екзистенційних світляків, які миготять і гаснуть, гаснуть і миготять, у чорній оксамитовій ночі якнайглибшої людської свідомості. Ліхтарні нетлі втраченого Едему. Світляки апокаліпсису.


Том Роббінс