***
Замели метiлi i полярнi пурги
Всi шляхи-дороги, що вели назад.
Я несу у серцi, мов дарунок щирий,
Небо України i вишневий сад.
Будуть вони разом мандрувать зi мною
По далеких землях, тундрових краях.
I вiд того буде легшим набагато
Пройдений з дитинства той тернистий шлях.
I коли спiткнуся на важкiй дорозi,
Упаду в заметах в куряву снiгiв,
Батькiвщини небо надi мною буде,
А в очах – вишневих птахiв чути спiв.

***
Замели пургою в тундре злые ветры
Все пути-дороги, что вели назад.
Но несу я в сердце, как подарок щедрый,
Небо Украины и вишнёвый сад.
Будут они вместе странствовать со мною
По краям далёким тундры снеговой,
И казаться будет легче мне намного
Тот, что с детства пройден, путь тернистый мой.
Если оступлюсь я на дороге длинной,
Головой в сугробы упаду я ниц,
Надо мною будет небо Украины,
Сад в глазах вишнёвый, полный пенья птиц.

ДPYЖИHI
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Шо бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь – мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку – до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою пороч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя... а решту все принiс...
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду...
1950 р.

ЖEHE
Когда домой вернуться мне случалось,
Едва завидев горизонт родной,
Нетерпеливость, победив усталость,
Мне сокращала долгий путь домой.
Я рвался рассказать, спеша весьма,
Что видел, чем меня встречали дали,
Сердясь, коль кто-то, чаще – ты сама
Речь прерывала – отдохни вначале,
Вниманием таким лишь отнимая
Миг, когда мыслью переполнен до краёв,
Америк ей, отнюдь, не открывая,
Но, ей горя, пожар тушил потоком слов.
И вот теперь случилось, как когда-то,
Домой, хоть дома нет, торить тропу нежданно, Нетерпеливостью превозмогая даты,
Продравшись мыслями сквозь заросли обмана.
Сесть вместе время выдалось с тобой нам
И с прежним пламенем ответить на вопрос,
Всё рассказать с улыбкою спокойно,
Как жизнь я погубил... а прочее принёс...
Я верю: пред тобой, как в миги прежних встреч,
О прошлом расстелю, как саван, рассужденья.
И рассержусь, если прервёшь ты речь
Словами жалости, сочувствий, возмущенья
Иль осужденья...
1950 г.

В публікації "Відлуння кривавого минулого" бодай поверхово я познайомив з книгою "Я той, що духом не скорився" - низку віршів українських в'язнів у перекладі воркутянина Марка Каганцова.
Серед інших авторів є і мій Учитель - Григорій Порфирович Кочур.
Зізнаюсь, що жодного разу, коли він приїздив до Києва, де після сталінського концтабору йому було заборонено мешкати, Учитель навіть не прохопився, що сам пише вірші. Найчастіше йшлося про переклади, де був він визнаним Майстром, відтворюючи зарубіжних поетів із 40 мов.
Подаючи зараз публікацію двох Поезій в оригіналі та в російському перекладі Марка Каганцова, складаю учнівську вдячність Учителеві.