Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?

А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться

Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...

Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.

Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.

Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.

"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".

"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...