Жде з далеких доріг сина мати,
Став від часто приходити в сни.
Виріс явір стрункий біля хаті,
Що садив, ще малим, повесні.

Похилилась в садочку хатина
І понижчав батьківський поріг.
Виглядала синочка щоднини
У віконце з далеких доріг.

В сни приходив малесеньким, кволим,
Часто плакав та їсти просив.
Мріяв стати, як тато, героєм,
А як виріс – матусю лишив.

І подався в світи, на чужину,
Щоб побачити краще життя.
Проводжала єдиного сина
І молилася за вороття.

Пролітали літа за літами,
Ждала вісточку марно щодня.
А йому з батьківщини вітрами
Долітало матусі ім’я.

Та життя, наче повінь неспинна,
З журавлями у далеч летить.
Невгамовного блудного сина
Жде безрадісна старості мить.

Вже й до нього постукала старість
У зачинене чорне вікно.
Залишила його тиха радість
І згадалось – не бачив давно

Рідну неньку, мов перст, одиноку,
І хатину в вишневім саду.
І нахлинули думи глибокі –
Як матусю лишив молоду.

Серце щемно забилось в тривозі.
Він швиденько зібрався – і в путь…
Не ішов, а летів по дорозі,
Щоб матусю скоріш пригорнуть.

А зустріла його пустка-хата,
Та стежина в ряснім спориші.
Рушники вишивані хрещаті
Та ще біль запізнілий в душі…
02.04.2012
Надія Ряб