
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
22:47
Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
2025.10.23
21:56
Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
2025.10.23
20:59
У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
2025.10.23
20:53
Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
2025.10.23
20:14
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
2025.10.23
17:49
Приснилась велика дерев’яна хата. Простора і світла. Але всі меблі в домі були розбиті. Я стояв серед цього дерев’яного хаосу і усвідомлював, все це розтрощив і перетворив полички, ліжка, шафи і комоди в невпорядковану купу дощок саме я. Я вийшов на подві
2025.10.23
13:27
Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
2025.10.23
10:29
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
2025.10.23
10:20
П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Притча про страх смерті
Один молодий монах дуже боявся смерті. Якось признався в цьому своєму наставнику. Той, хоча мав уже вибілені роками волосся та бороду і позначені зморшками лице та руки, завше світився внутрішньою радістю.
– Щоби смерть була самим життям, треба ходити перед Господом, – відповів наставник.
– Як це: ходити перед Господом? – перепитав молодий.
– Куди йдеш, що робиш, – завше пам’ятай про Спасителя і поводься так, наче ти весь час перебуваєш із Ним.
Монах поцілував руку наставнику і мовчки віддалився. Але від порога оглянувся і нерішуче запитав:
– Чи маю розповісти братам, що я є у присутності Бога?
– Ти ще навіть і не починав бути у присутності Бога. Що ти щось маєш, можна пам’ятати і розповідати лише тоді, коли воно відділене від тебе. Коли був би із Ним у єдності, тобі не спало б на думку ділитися цим із братами, як і приховувати. Іди і будь із Богом.
Усі свої наступні духовні вправи молодий монах посвятив утвердженню у відчутті єдності з Богом. Минали роки. Спочатку він відчував невимовний духовний біль через черствість світу. Потім – навіть! – у чому згодом каявся – образу на Бога, що помістив його у цьому грубому середовищі, – й бунт – бажання самотності. Згодом, по великому часі, його серце почало відчувати біль за інших, і подвижник заспокоював себе допомогою тим, хто її потребував.
І лише коли став відчувати своє серце як зяючу рану, почала приходити особлива радість: дуже лагідний голос, – «Сину мій, це Я з тобою», – чувся у ньому. «Господи…», – лише спромагався сказати. І такий спокій та умиротворення заливали його всього, що нічого ззовні не могло б відвернути від цього. Ті хвилини не були довгими, але тоді до його серця надходила надзвичайна благодать і насичувала його. Монах ішов у світ, у якому міг любити Бога в інших людях.
І коли якось йому, давно вже сивому, випало стрітися зі старим наставником і той запитав, чи боїться він смерті, молодший відповів: «Спочатку боявся жити серед злих людей, потім боявся завчасу померти, і не встигнути зробити всього, що потрібно Христу. Нині вже не боязнь, а внутрішня радість майже однакова: жити тут чи з’єднатися з Ним по смерті. Земна смерть є благодатнішою за земне життя, бо вона відкриває небесне. Але любов до Бога сильніша за бажання вже зараз бути з Ним, тому житиму стільки, скільки потрібно, рятуючи душі інших дорогих Йому людей.
Але якби не боявся смерті молодим, нині не став би тим, ким є, якщо взагалі дожив би до похилих літ. Кожному віку – свої завдання і свої умови, щоб їх виконати.
2011р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Притча про страх смерті

– Щоби смерть була самим життям, треба ходити перед Господом, – відповів наставник.
– Як це: ходити перед Господом? – перепитав молодий.
– Куди йдеш, що робиш, – завше пам’ятай про Спасителя і поводься так, наче ти весь час перебуваєш із Ним.
Монах поцілував руку наставнику і мовчки віддалився. Але від порога оглянувся і нерішуче запитав:
– Чи маю розповісти братам, що я є у присутності Бога?
– Ти ще навіть і не починав бути у присутності Бога. Що ти щось маєш, можна пам’ятати і розповідати лише тоді, коли воно відділене від тебе. Коли був би із Ним у єдності, тобі не спало б на думку ділитися цим із братами, як і приховувати. Іди і будь із Богом.
Усі свої наступні духовні вправи молодий монах посвятив утвердженню у відчутті єдності з Богом. Минали роки. Спочатку він відчував невимовний духовний біль через черствість світу. Потім – навіть! – у чому згодом каявся – образу на Бога, що помістив його у цьому грубому середовищі, – й бунт – бажання самотності. Згодом, по великому часі, його серце почало відчувати біль за інших, і подвижник заспокоював себе допомогою тим, хто її потребував.
І лише коли став відчувати своє серце як зяючу рану, почала приходити особлива радість: дуже лагідний голос, – «Сину мій, це Я з тобою», – чувся у ньому. «Господи…», – лише спромагався сказати. І такий спокій та умиротворення заливали його всього, що нічого ззовні не могло б відвернути від цього. Ті хвилини не були довгими, але тоді до його серця надходила надзвичайна благодать і насичувала його. Монах ішов у світ, у якому міг любити Бога в інших людях.
І коли якось йому, давно вже сивому, випало стрітися зі старим наставником і той запитав, чи боїться він смерті, молодший відповів: «Спочатку боявся жити серед злих людей, потім боявся завчасу померти, і не встигнути зробити всього, що потрібно Христу. Нині вже не боязнь, а внутрішня радість майже однакова: жити тут чи з’єднатися з Ним по смерті. Земна смерть є благодатнішою за земне життя, бо вона відкриває небесне. Але любов до Бога сильніша за бажання вже зараз бути з Ним, тому житиму стільки, скільки потрібно, рятуючи душі інших дорогих Йому людей.
Але якби не боявся смерті молодим, нині не став би тим, ким є, якщо взагалі дожив би до похилих літ. Кожному віку – свої завдання і свої умови, щоб їх виконати.
2011р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію