Один молодий монах дуже боявся смерті. Якось признався в цьому своєму наставнику. Той, хоча мав уже вибілені роками волосся та бороду і позначені зморшками лице та руки, завше світився внутрішньою радістю.
– Щоби смерть була самим життям, треба ходити перед Господом, – відповів наставник.
– Як це: ходити перед Господом? – перепитав молодий.
– Куди йдеш, що робиш, – завше пам’ятай про Спасителя і поводься так, наче ти весь час перебуваєш із Ним.
Монах поцілував руку наставнику і мовчки віддалився. Але від порога оглянувся і нерішуче запитав:
– Чи маю розповісти братам, що я є у присутності Бога?
– Ти ще навіть і не починав бути у присутності Бога. Що ти щось маєш, можна пам’ятати і розповідати лише тоді, коли воно відділене від тебе. Коли був би із Ним у єдності, тобі не спало б на думку ділитися цим із братами, як і приховувати. Іди і будь із Богом.
Усі свої наступні духовні вправи молодий монах посвятив утвердженню у відчутті єдності з Богом. Минали роки. Спочатку він відчував невимовний духовний біль через черствість світу. Потім – навіть! – у чому згодом каявся – образу на Бога, що помістив його у цьому грубому середовищі, – й бунт – бажання самотності. Згодом, по великому часі, його серце почало відчувати біль за інших, і подвижник заспокоював себе допомогою тим, хто її потребував.
І лише коли став відчувати своє серце як зяючу рану, почала приходити особлива радість: дуже лагідний голос, – «Сину мій, це Я з тобою», – чувся у ньому. «Господи…», – лише спромагався сказати. І такий спокій та умиротворення заливали його всього, що нічого ззовні не могло б відвернути від цього. Ті хвилини не були довгими, але тоді до його серця надходила надзвичайна благодать і насичувала його. Монах ішов у світ, у якому міг любити Бога в інших людях.
І коли якось йому, давно вже сивому, випало стрітися зі старим наставником і той запитав, чи боїться він смерті, молодший відповів: «Спочатку боявся жити серед злих людей, потім боявся завчасу померти, і не встигнути зробити всього, що потрібно Христу. Нині вже не боязнь, а внутрішня радість майже однакова: жити тут чи з’єднатися з Ним по смерті. Земна смерть є благодатнішою за земне життя, бо вона відкриває небесне. Але любов до Бога сильніша за бажання вже зараз бути з Ним, тому житиму стільки, скільки потрібно, рятуючи душі інших дорогих Йому людей.
Але якби не боявся смерті молодим, нині не став би тим, ким є, якщо взагалі дожив би до похилих літ. Кожному віку – свої завдання і свої умови, щоб їх виконати.
2011р.