…Пакувався я вже тиждень. Уявити собі не міг, що в нашій напівстудентській, напіввикладацькій квартирі, де завжди чогось бракувало, може виявитися стільки речей, краму, майна, сміття та непотребу. Я завжди гадав, що в нас є лише наші мрії та наші спогади, що ми вільні й голі, як соколи, нічим не володіємо й нічим не обтяжені, аж ні. Виявилося, що різного роду дрібних і громіздких речей, що вимагають зусиль при пакуванні, долання сили тяжіння при перенесені та міркувань «чи не викинути це на смітник?» при переїзді, - таких речей в нас чимало, просто досхочу виявилося таких речей.

Попри тиждень, присвячений пакуванню, та задовільну кількість рішучих і нерішучих відповідей на питання «чи це не викинути?», пакування все ще тривало, нині, сьогодні, об одинадцятій вечора, хоча вантажівка, яка все це мала перевезти з центру обласного до центру національного, мала прибути вже завтра о шостій ранку. Взагалі, цей переїзд збурив усе. Тут вже постали не тільки питання щодо майна й такого іншого. Тут вже виникли питання складніші.

От був ти собі хлопчаком десь на провінційному півдні; про себе ти, звісно, багато чого вважав та уявляв, і твоя уява завжди знаходила тебе вартим чогось більшого. Десь був цілий світ, якому ще доводилося трохи почекати, аби отримати дозвіл і неабияку честь привітати тебе особисто та навіть познайомитися, якщо буде така твоя ласка. Та з кожним роком чи навіть півріччям або й частіше думка про те, з яким «тобою» чекав привітатися світ, змінювалася, а от світ, здається, ні; взагалі, терплячість світу в очікуванні зустрічі з твоєю геніальністю та різноманітною унікальністю наводила тебе на підозри про його байдужість - і до твоєї, вже навіть для тебе небезсумнівної, геніальності, і до геніальності та особистості загалом.

Трохи ніби притамувавши свої фантазії та честолюбство, але лише в тому, що стосується твоїх природжених неповторних рис і здібностей, ти йдеш на факультет, який за певних умов буцімто дозволить незбагненному і поки що малопомітному багатству твоєї особистості зрости та розкритися у всій красі та величі. Та чомусь ти обираєш університет не закордонний і не відомий, не столичний і не престижний, а якійсь там, перший-ліпший, щойно створений, так-сяк зліплений, і переїзд твій – тріумфатора-початківця - відбувається з провінції південної до провінції південно-східної. Оце так досягнення! - та навіть тут ти спостерігаєш прикру картину, яка здебільшого полягає у твоїй непересічності щодо пересічних та пересічності щодо більш-менш непересічних товаришів по алма-матер.

З якогось тепер вже незрозумілого дива ти, як і багато тобі подібних – а ти тепер вже достеменно знаєш, що ти такий не один, - так от, багато таких, як ти, успішно завершили навчання в тому виші і десь пішли собі робити кар’єру. Але й тут тобі, як нікому, треба було виділитися, вирізнитися та щось довести - от ще б знати, кому ти це все доводив та взагалі – що саме доводив. І ти пішов - у викладачі, вчорашній студент, більш зарозумілий, ніж розумний, більш самовпевнений, ніж впевнений, більш загублений у цьому світі, ніж будь-хто з твоїх студентів, що вже за два місяці почнуть завалювати тебе заскладними для тебе і твоєї науки питаннями або відверто ігнорувати, як вони ігнорують ледь не все в цьому дурному житті. Та це все пусте, бо ти йдеш у цей сумнівний вир не стільки як викладач, скільки як науковець. Бо наука - це саме те поле, де твої здібності (от би великими літерами написати!) принесуть такі плоди, якими насититься і пишатиметься усе людство.

І ось це виявляється першим справжнім у житті випробуванням, що завершується першим справжнім розчаруванням: кар’єра викладача і науковця - це різні речі. Викладач ти ніякий, бо робота ця тобі не подобається, а ти не подобаєшся цій роботі. Викладач повинен знати (а) усе і (б) напевно. Твоя звичка знаходити пояснення тим чи іншим подіям і закономірностям реальності поза жодним знанням про цю реальність тебе підводить і заганяє у невимірну прірву, що їй ім’я - депресія. Твоя сумнівна викладацька діяльність не лишає тобі часу на наукові вправи, бо ти зайнятий сім днів на тиждень чи не цілодобово, і приносить це тобі аж 50 доларів у еквіваленті, - дві ставки, фултайм, хієр ві гоу, зис із іт, окей? І ти поринаєш у вир такої незаплямованої та довершеної депресії, що поточні події сьогодення – взагалі будь-які - тебе вже загалом не обходять. Ти досяг прозріння: ти - не один на мільйон, ти - один з мільйону, та ще й прикутий, як Прометей, до роботи, яка нічого, крім бажання налити по вінця та випити одним ковтком і миттєво повторити, не викликає. І ти наливаєш, і п’єш, і миттєво повторюєш, а це вже вірний шлях, аби з неперевершеною ясністю, чіткістю та ще чимось таким метафізичним усвідомити: ти по-справжньому налажав. І лажа ця виглядає не як щось там у минулому, що можна оминати своїми ретельно відредагованими і майстерно відрежисованими спогадами, а як дещо, що тягнеться прямо від твої ніг і аж до самісінького горизонту. Бачиш, он там, попереду? - ти й там налажав.

Та несподівано - бо, певно, такі речі не відбуваються інакше, - десь зі страшенним скрипом повернулися якісь старезні колеса, ніби було задіяно якийсь механізм випадковості та продукування других шансів. Не знаю, можливо, застосовувалися і магія, і мистецтво ворожбитів, і вуду, і астрологія, і ще різні штуки такого ж ґатунку, - та десь таки щось відбулося. Несподівано у суцільній депресивній і безперспективній картині твоєї викладацької та наукової у величезних лапках кар’єри виник збій, що нині маніфестований краще за все оцим тижнем пакування, а попереду замайорів ніби другий шанс. І ти пакуєшся як навіжений, би ти не просто переїздиш в інше місто - з центру обласного до центру національного - ти біжиш світ за очі від своєї власної поразки та пересічності, ти біжиш туди, де про тебе ще ніхто нічого не знає, навіть ти ще не знаєш нічого про того себе, що оселиться у столичній місцевості та почне там щось доводити - отому байдужому світу або принаймні хоч комусь, принаймні – хоч собі.

І ти пакуєш, пакуєш, пакуєш речі, про існування яких ти забув або взагалі не знав. Дружина твоя - мініатюрна весела блонда, і тобі ще знадобиться років 20, аби переконатися, яка вона класна, неповторна, довершена й неперевершена, і який ти мудак поруч із нею зі своєю зарозумілістю, самовпевненістю, сумнівами та депресією. Так от, дружина твоя щойно приїхала, і тепер ви вже пакуєте вдвох, а за годину - вчотирьох, бо вона покликала друзів на пакування, покликала так, як кличуть на хрестини або на день народження. І тепер вже вчотирьох ви споглядаєте у невеличкій квартирі цілий склад речей, яким було мало тижня, або спакуватися, але має вистачити короткої ночі, що вже добігає своєї другої половина, або бути готовими до подорожі в твоє нове життя – а ти навіть і не знав, що у нове життя тебе супроводжують усі твої старі лахи, і тепер тобі навіть страшно себе запитати, чи буде воно новим, якщо весь мотлох зі старого життя слідує за тобою в нове? Тому ти, як і твоя дружина, як і твої друзі, - ви лише дивуєтесь цій купі непотребу та потребу, ось і усе, але пакування, складання та викидання не полишаєте.

Ти дивишся і дивуєшся, та щоразу, коли твій погляд падає на світлу пляму на шпалерах, там, де раніше стояв твій власний «науковий» стіл, ти помічаєш щось невеличке, охайне, з фарбованим парканом, з-за якого видніються верхівки дерев та ще якісь прикрі штуки, такі, палка вгору, палка впоперек, і на кожній стоїть твоє ім’я, твоя дата народження та ще одна дата - сьогодні. Ховають твої науково-викладацькі мрії - ховають сьогодні, хоча вмерли вони вже з рік тому, та то таке, вмерли і вмерли, а от похорон – як усвідомлення і доказ краху - штука сумна і неприємна. Гірше за неї - лише очікування зустрічі з національним центром; хтозна, як там сприймуть того, хто так довго плекав підозри про свою виключність, потому розчарувався, та сподівань та прагнення до володарювання світом - або принаймні його гідною частиною, - не полишив?

Та ніч йде швидко; вже третя ночі, ти вже такий втомлений, що тобі аж губи тремтять, а пакування ще вдосталь. Навіть більше, ніж вдосталь: колись, коли ти був студентом, а потім і науковцем (а ти ним таки був, ще вчора, а сьогодні вже ні), ти щотижня або трохи рідше їздив до бабусі, яка тут, в цьому південно-східному місті, прожила все своє життя. В неї ти гостював взимку та влітку, вона так любила тебе, і ти її так само (або менше) любив, хоча дедалі рідше про це згадував, коли подорослішав і остаточно зарозумів, - так от, ти щотижня їздив до бабусі, в якої ти жив, коли був студентом і ще не мав дружини, та й потім теж частенько до старенької навідувався. І тепер ти пригадаєш, що кожного разу, коли ти вирушав від бабусі додому, вона тобі давала трохи грошей і якусь торбу. А в тій торбі були банки, літрові, ретельно загорнуті в газети, і в тих банках було - ну, що, звісно, варення. В бабусі, скільки ти її пам’ятаєш, завжди був повен погріб варення - малинового, вишневого, абрикосового, персикового – все солодке і кольорове, що виростало на городі, перетворювалося на варення, і перетворювалося так щиро, що те варення роками гуртувалося у погребі. Варення було більше, ніж будь-чого іншого, хоча іншого в тому холодному просторому погребі не бракувало. Тут тобі й бочки з помідорами, й бутилі з огірками, й різні хитрі штуки з синіми, перцем і часником, і сало, і копчені окороки, а влітку - ще й величезна ємність із домашнім квасом, що тихо собі шепотів щось кожного разу, як в нього занурювали важкий глиняний глек, з якого того квасу можна було випити стільки, скільки в той глек вміщалося, ніяк не менше.

А тоді ще там стояли судини із молоком - бабуся придбала у сусідки козенятко, яке виросло у здоровенну козу. То була мало не корова, а не коза. І та коза знати та поважати не бажала нікого, крім бабусі, слухалася її, приймала від неї їжу, а тебе відверто й дуже принизливо, по-козиному, зневажала, хоча це саме ти гасав посадками та покинутими садами, ламаючи для неї її улюблене - гілки акації та абрикосу. А коза все одно тебе зневажала – мабуть, знала ціну і собі, і тобі. І ти б не згадав про неї тепер, якби вона теж не мала стосунку до варення: нічого клята потвора не пила, крім води з варенням з ретельно вимитого білого полумиску. Може, через паскудний характер, може, через свіжий харч і солодке питво, але молоко та клята коза давала чудове і давала його багато. Але нині, споглядаючи все нові й нові банки з варенням, що з’являлися з різних закутків і закапелків, ти згадував не молоко, а жовтавий зверхній погляд кози, яким вона дивилася на тебе, коли з білої-білезної миски пила воду з абрикосовим варенням: «Що, пане, скуштували?». А як ти відволікся та подивився деінде, то вже знай, що пре до тебе рогата потвора, наче у кориду бавиться, і марно їй будь-чим вимахувати перед білою козячою мордою: як зможе, то рогами дістане, а ти там собі вимахуй своїм коридним причандаллям - то твоя справа, не козина, їй до твоїх іграшок байдуже.

Що не шафка - то нові поклади варення. Ніч вже зовсім загусла за вікнами і ось-ось почне розріджуватися ранком. Втома та якесь дурнувате нервове напруження починають долати коротку відстань між впевненим «встигнемо» і відчайдушним «та з@їб@ло!». Власне, тобою відстань цю вже подолано, але там, на її кінцевій зупинці, виявляється дещо несподіване. Виснажливий, неспинний, хворобливий, більш схожий на ридання сміх починає ширитися пакувальниками. Першим на «варення» заводишся ти, потім - ще хтось, спочатку з острахом на тебе подивившись, і собі починає вити «ва…ре…ння» і реготати і плакати, а потому вже всі ви зайшлися у цій нічній істериці, сидячи на підлозі, гупаючи долонями навколо себе, заливаючись сльозами і стогнучи і скавучи і волаючи «ва…ре…ння... ва…ре...ння…»

Зупинилися ви від знесилення; кинули все та й розійшлися мовчки спати - впали, де хто знайшов місце. Ранком швидко зібрали все, що лишалося у спорожнілих кімнатах, намагаючись не згадувати і навіть не дивитися на літрові банки, що пірамідами височіли у кутку: ви якось мовчки та одностайно вирішили, що друзі все це заберуть та пороздають знайомим. Ось і все - гупнули востаннє двері, і за ним залишилося старе життя. От дивно, як це щось, чого вже нема, може десь залишатися? - певно, двері відрубали від твого життя цілий шматок і швиденько прикрили його собою, щоб ти не бачив ані відтятого шматка, ані скривавлених судин та м’язів - в цьому сенсі двері, що гупають востаннє, милосердніші за катів - кати відтяте від тіла демонструють усім.

Вантажівка рушила, і від того вечора, коли вона перевезла тебе, твою дружину і весь ваш мотлох з центру обласного до центру національного, життя твоє потрапило в зону турбулентності. Ти перестав плекати різні припущення щодо себе та світу та вдався до практичного його освоєння, загарбання, тестування і випробування. Тобі вже не стало часу замислюватися або озиратися на минуле, в якому колись - так недавно - гупнули востаннє двері та, як виявилося, відтяли від твого життя не тільки студентські і викладацькі роки, а й взагалі все, що було до твого занурення у столичне життя. Втім, життя те було не багато чим відмінне від життя в обласному центрі, проте щось - чи не оте нічне пакування та реготання-скиглення над «варенням»? - стало наче крапкою чи контрапунктом: ось тут закінчилося одне і почалося інше.

Інше було з розряду «хай гірше, аби інше» - і до того ж воно набрало такої швидкості, що ти наче з вантажівки, що колись перевозила твої лахи, пересів одразу у яскравий спорт-кар, що миттєво розігнався до сотні і вже не думав ані зупинятися, ані пригальмовувати. Тебе притисло до сидіння постійним прискоренням, простір і час за тонованим склом злилися у дещо невиразне, позбавлене чітких рис, кольорів, форм, подій – суцільна швидкоплинність, ось і все, що ти зміг помітити. А потім цей спорт-кар раптом зупинився і десь зник. Ти стояв обабіч битого шляху і з подивом з’ясовував, що нетривала подорож тривала майже 15 років. Ти роздивився - і не впізнав нічого: ні себе, ні людей поруч, ні місця - все було геть незнайомим. Крокуючи туди-сюди - на диво повільним виявився цей рух після 15-річної подорожі спорт-каром - і намагаючись зорієнтуватися у незнайомому просторі й часі, ти не знаходив в пам’яті геть нічого, крім отого гупання дверей, яке колись відсікло щось від тебе і від твого життя. Та як ти не напружував пам'ять, за тими дверима – ГУП! - ти не пригадав нічого, крім «варення».

Втім, цей куций спогад виявився доречним. Старенька, яка в свій час завантажила варенням усі комори і шафки твого студентсько-викладацького житла, як і власний погріб, ще жива, тобто, ще вчора була жива, а от сьогодні - вже ні, не стало її. І раптом, коли батьків хрипкий голос тобі коротко про це повідомив, до старого життя, якого, як ти собі вважав, вже давно не існувало навіть у твоїх спогадах, додалося ще дещо, крім «варення». Ти раптом пригадав щось - до того ж, пригадав так, ніби пережив все це прямо тепер і вперше. Ти знову відчув себе малим, якого доглядала небіжчиця; тоді трохи дорослішим, вже в якомусь цікавому спілкуванні з бабусею; тоді ще, ще, ще - аж до того, коли між вами вперше сталося прикре непорозуміння, яке старенька приховала милосердно, як двері приховують відрубаний шматок життя, а ти просто забув щонайшвидше. А тоді ти знову згадав «варення», і от тоді ти, хто вже не пригадав би, коли плакав востаннє, хто вже давно вважав себе загрубілим, як шкіра на чоботях, чим ти ніби тішився, а насправді чого боявся, - от тоді ти завив, заридав, захлюпав носом. Сльози тоді ледь не втопили тебе, обличчя твоє і горлянку судомило, дихання перехоплювало - вперше за 15 чи більше років ти плакав по-справжньому, щиро плакав від невигаданого горя. Дружина - а тобі все ще треба було кілька років, аби усвідомити, яким мудаком ти був поруч із нею, - торкалася твого плеча і тихенько вмовляла: «Ти налякаєш дітей». А ти й сам був наляканий, а ти й сам боявся тих незупинних непоборних сліз, про існування та можливість яких вже давно й гадки не мав, і тому слухняно сховався у ванній кімнаті – бо де ж іще ховаються дорослі від самих себе та від усіляких негараздів? І отам ти вже дав волю тому, що ятрило тебе нині без жодного жалю. Перетрясло тебе тоді так, що лише наступного дня ти зміг собі про це щось подумки сказати (типу «катарсис»), бо ти ж любиш все подумки, а потім і вголос, кваліфікувати і називати – коли своїм, а коли й не своїм ім’ям.

Сльози ті минули, як давня істерика з варенням, - від втоми. А коли ти прибув назад, з національного центру до обласного, ховати стареньку, ти не спромігся на жодну сльозу, тому що просто не впізнав бабусі. Від неї лишилася третина; риси її обличчя також змінилися - ні, ніколи ти не знав цієї доволі неприємної старої. Хіба оця родимка на щоці?.. І оці всі люди, що називаються себе твоїми і незнайомої старої родичами, - чи дійсно впевнені вони у тому, що в дешевенькій труні лежить саме вона, та стара, що так тебе любила, яку ти так любив, хто постачив тобі та всім цим твоїм невідомим родичам варення на ціле століття уперед? Та якщо це дійсно твоя бабуся, то ж це значить, що між смертю, що два дні тому прибрала стареньку, та тобою самим – прямо отут, біля труни з незнайомою бабкою - не лишилося нікого, крім твоїх батьків. Ця думка тебе по-справжньому налякала, налякала так, ніби сама смерть - просто така собі бабка в чорному, серед інших бабів у натовпі поруч із труною - подивилася прямо на тебе, і подивилася певним чином - ніби оцінюючи чи навіть прицінюючись: ну що, малий, коли твоя черга? І тоді, коли ти зловив на собі цей погляд, ти раптом відчув свою спорідненість із старенькою в труні, і знову тебе накрив той же відчай і сум, який два дні тому примусив ховатися у ванній кімнаті, але тепер ти вже плакав і кричав наче сам за собою: «Господи, як страшно, як же страшно ти влаштував наше життя і нашу смерть, Господи!» - а чулося тобі знов те саме: «ва...ре...ння... ва...ре...ння»…

…Ніщо так, як щоденна рутина, не приховує сенс життя. Власне, рутина опікується не самим сенсом, а питаннями про нього: що він, де він? Як помічаєш, що рутина поглинула ці питання, тоді вже усвідомлюєш і порожнечу, яку маскує рутина. І отам, здається, в тій порожнечі, живе смерть. І звідти до живих, що ховаються в рутині та метушні від порожнечі та пошуків сенсу, вона звертається найчастіше з чимось простеньким або навіть безглуздим, як-от із виттям-риданням: «ва..ре..ння». Чи не тому живі смерті не чують і не помічають, і тоді їй доводиться забрати когось з близьких, аби нагадати про себе?

Не знаю, як воно тобі самому видається; та коли смерть вчергове нагадає про себе – «ва…ре…ння» - починаються метушливі пошуки нових дверей, які гупнуть за тобою востаннє та разом приховають ще один шматок твого життя та - о, милосердні двері! – саму смерть. І ти з полегшенням зробиш наступний крок уперед – назустріч смерті.

…Пакувався я вже тиждень…

2014 р.