Ранок в гуртожитку, спекотно й шумно. І не до «поспати»
Сиджу я на підлозі, граю в «змійку» (високий рівень!)
Жую аскорбінку, чекаю на душ і намагаюся вгадати
Думки держави що дає стипендію «аж» у 600 гривень?

Про що думають ті міністри, ставлячи переді мною вибір
Або дах, або харчі. І грубий прочерк в «одяг, книги і кіно»
Якщо стипендію і підвищують, то на жаль, лише в новинах
А так стабільно лиш 600. А як прожити? Все одно?

Щоб підсолодити гіркий смак «держблагочинства»
«Балую» себе желе (один пакетик коштує три гривні)
Брешу на гуртожицькій кухні: «Чудовий смак дитинства!»
Реально ж це гидкий смак бідності і безробіття

Желе – бридота, вода водою (собі вселяю: «Їжа…схоже…»)
Травлю свій організм цим «анті-імунітетом»
Приходить вечір і я, студентка-недобомжик,
Продовжую те кулінарне збочення дешевеньким паштетом

Ніч. Лежу на підлозі, дивлюсь на своє покалічене ліжко
(хтось вирвав з нього дошку, нема на чім спати)
Думаю про смажену курку і наглу цю крадіжку
А найбільше я мрію про банальне: про роботу і зарплату

На ранок залишений на вікні паштет псується від тепла
А желе вже тале. (як вибрати з цієї трути менше зло?)
Шлунок муляє голод, мозок - недописана курсова.
І бюджет нульовий. Нема грошей ні на те, ні на то.

Сьогодні - голодую, завтра - економлю на проїзді
І буде кілька зайвих гривень. На якусь локшину
(за такі «несмертні» гроші хімію лише і їсти)
Така студентська доля: голодна і блошина.

2010