Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.

На потоках повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
схожі на бісеринки дахи

Нової Англії. Заціплі біля нуля
термометри – ніби лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
щирих вірників і відправ,

він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,

до Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в червіні крапинку, па́хів, тіні
брата або сестри.

Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,

мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.

Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій мовби померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі

труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на

крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов

годі звергтись... І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не

сподобився долі сягати вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло

обпіка просторіні, як унизу
опікає чорна горожа руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо

нісенітні – ні сіті, ні ятері
для відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,

чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –

пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".



1975