ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Татчин /
Вірші
пролюбов
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
пролюбов
коли вона кинула мого товариша,
якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте,
замість нього вкотре залишилося згарище,
на якому він і вирішив остаточно вмерти.
мовляв, нехай собі відтепер без нього
переймається цим світом – жорстоким і ніжним.
хай надривно поплаче.
і щоб плакала до-о-о-овго...
або хай посміється – він помер – це смішно.
купив найдорожчого бухла і курева
і поїхав за місто, на батьківську дачу.
був початок вересня, ще стояла курява.
але вже відчувалося щось тривожне наче.
він їхав і згадував, як вони познайомились,
вона на ходу – навіжена! – читала Сартра.
і всі його попередні знайомства і з’йоми
видались нікчемними і нічого не вартими.
як їх круто кидало-руйнувало-плющило,
і одразу ж – зцілювало і здіймало!
як геть усі напої здавались цілющими,
і було їм мало – так критично мало!
о! як вони сходились і розходились!
як безбожно сварилися і мирились!
як він спав через ніч на запльованих сходах,
міцно обіймаючи іржаві перила.
як вона не пускала його додому,
а він гатив – до крові! – кулаками в двері.
згадував спільну ніжність,
весь біль і втому, –
всі зіпсовані сніданки і всі вечері.
ця байда приковувала, як останні вісті, –
чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився?
чи як він викинувся із вікна в під’їзді,
але було стільки снігу, що не розбився.
вона різала руки з-за нього тричі.
її двічі відкачували від коктейлю з ліків.
і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче,
ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки.
і от він доїхав.
і почав готуватись, –
запалив цигарку й заходився пити:
скільки можна битися у ці стіни з вати,
скільки можна розходитися і любити!
він бухав – як востаннє. все дужче і дужче.
ще поставив вінілового Девіда Бові
і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче
вже не хоче розумітися на справжній любові.
затим прилаштував зашморг до абажура,
але тут йому привиділося – і його накрило:
так його кликала тільки бабця: – Шура...
а ще його обійняли променисті крила...
решту він не розказував ні мені – нікому.
лиш про те, що виплакав наперед всі сльози.
і як його попустило... від крапки – до коми.
а цього достатньо, щоб взятись за розум.
що справжня реальність – як горнятко чаю,
коли його смакуєш – неквапом, спрагло...
що чекає дзвінка.
що страшенно скучає.
і рівно через місяць вона його забрала.
ця історія реальна рівно настільки,
наскільки реальний мій товариш напроти.
я просив його – на вечерю – до картоплі кільки,
а він приволік кілька банок шпротів.
а за вікнами безодня – глибочезна, синя –
на самісінькому споді кишить зірками.
і чомусь подумалося про Бога-Сина,
хоч до цього не думалося роками.
якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте,
замість нього вкотре залишилося згарище,
на якому він і вирішив остаточно вмерти.
мовляв, нехай собі відтепер без нього
переймається цим світом – жорстоким і ніжним.
хай надривно поплаче.
і щоб плакала до-о-о-овго...
або хай посміється – він помер – це смішно.
купив найдорожчого бухла і курева
і поїхав за місто, на батьківську дачу.
був початок вересня, ще стояла курява.
але вже відчувалося щось тривожне наче.
він їхав і згадував, як вони познайомились,
вона на ходу – навіжена! – читала Сартра.
і всі його попередні знайомства і з’йоми
видались нікчемними і нічого не вартими.
як їх круто кидало-руйнувало-плющило,
і одразу ж – зцілювало і здіймало!
як геть усі напої здавались цілющими,
і було їм мало – так критично мало!
о! як вони сходились і розходились!
як безбожно сварилися і мирились!
як він спав через ніч на запльованих сходах,
міцно обіймаючи іржаві перила.
як вона не пускала його додому,
а він гатив – до крові! – кулаками в двері.
згадував спільну ніжність,
весь біль і втому, –
всі зіпсовані сніданки і всі вечері.
ця байда приковувала, як останні вісті, –
чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився?
чи як він викинувся із вікна в під’їзді,
але було стільки снігу, що не розбився.
вона різала руки з-за нього тричі.
її двічі відкачували від коктейлю з ліків.
і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче,
ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки.
і от він доїхав.
і почав готуватись, –
запалив цигарку й заходився пити:
скільки можна битися у ці стіни з вати,
скільки можна розходитися і любити!
він бухав – як востаннє. все дужче і дужче.
ще поставив вінілового Девіда Бові
і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче
вже не хоче розумітися на справжній любові.
затим прилаштував зашморг до абажура,
але тут йому привиділося – і його накрило:
так його кликала тільки бабця: – Шура...
а ще його обійняли променисті крила...
решту він не розказував ні мені – нікому.
лиш про те, що виплакав наперед всі сльози.
і як його попустило... від крапки – до коми.
а цього достатньо, щоб взятись за розум.
що справжня реальність – як горнятко чаю,
коли його смакуєш – неквапом, спрагло...
що чекає дзвінка.
що страшенно скучає.
і рівно через місяць вона його забрала.
ця історія реальна рівно настільки,
наскільки реальний мій товариш напроти.
я просив його – на вечерю – до картоплі кільки,
а він приволік кілька банок шпротів.
а за вікнами безодня – глибочезна, синя –
на самісінькому споді кишить зірками.
і чомусь подумалося про Бога-Сина,
хоч до цього не думалося роками.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію