Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14