Я Вас – три крапки … В кожній – профіль коми,
зникомих літер і вульгарних буднів,
тінь вершників на витертих волошках,
омитих першим, наче ніч, дощем.
Насніть мені себе – з липким піском і
тертим снігом – до колін майбутніх
стоянь у Вас, мов у ріці, – до зморшок,
тримань за Вас – так щемно – за плече

печер правдавніх Ви, які ходили,
як ходять пори року – поміж голі
поля – аби поля ті оживали
і вірили у зерна і траву…
Насніть мені! – ліхтарикові хвилі
у вікна, лампу в позі богомола,
задивлену на нас, і теплий шалик
із першо-вічних згадок, здертих з вуст

напівцілунком… Пелюстки і замах
на ніч – безсонням, сміхом-лабиринтом…
Шумерських знаків на чолі-табличці,
де пишеться, що я Вас…. (Але – цить).
У рукавах, з’японених сльозами,
ховає день вогонь, який горить на
іншім боці, наче марні титри
ненаших кін. Ночам погано спиться.
І замість зорь – вологий антрацит,

що видають – зі знижкою – за повінь
пустельних спин в безхатніх «надобранчах»,
за вигірклі настоянки знайомців
в зміїних кільцях втомлених квартир…
За те, що Болівар – щодалі – поні.
За час, що, наче стигла помаранча,
текти не хоче: то лоскоче в оці,
то треться, наче висохлий імбир –

в сумливий чай. За порохи музейні
на тім плечі, де плавилася втома
і виростали ельфові-мигдальні
сади, і пахло небом, світлом, тлом
подвійних снів, що в них нічні озера
тілами риб і світлом пишуть, хто ми,
і на дзеркалах їхніх в сонних спальнях
метелики впиваються теплом…

… крайнебо заїдає марципаном
фантазій і бажань черговий вечір.
Насніть мені! – набутися – за руку,
лишаючи на ній, мов письмена
шумерів чорних, – нас, ману і манну,
несказане й летке, як вітер втечі
з людей – у диво, й білосніжні рухи
снігів на чорночолих племенах
Тих-хто-любив…

Ти спиш. Як потойбіччя
в земній печері. Горілиць-безлицьо.
Шумери, Шуберт, щуча ласка в шубі
і шарудіння марне шпигунів
тобі не сняться. Наче тиха мжичка –
з землі у небо – пнуться колісниці
розчавлено-затиснутих між губи
« Я Вас… Тебе…», – безсилі і смішні…