зимна радість обличчя – торкатися інших облич –
на землі, між землею, де вершник на дереві – сич,
де титанові зерна гойдають небесні моря…
я приходжу до тебе, як марне звірятко-зоря –
у намріяні руки, намарені контури глин,
щоб у них залишитися – вітром (живим? неживим?),
не роздмуханим големом, голою твердю цитрин,
дряпотливою цитрою, сидром у розпачі ринв,
коли в шиби, задушені поглядом-дивом, вмерза
то коса летавиці, то яблучна риба-сезанн…

як дитина занедбана брязкальцю дражнить язик,
наче дзвін, що втрачає пречисті вузли голосів,
мов китайський дракончик – у теплі боки ліхтаря,
я у тебе говорю… мій дім – лепрозорій. моя
мельхіорова стежка – до пагорба? в поза...? – впусти!
(закриваю обличчя зимою-імлою хустин)…

…це хвилюється стежка обабіч – потойбіч – земних.
це за плінтусом злодій шепоче до тиші: «вломи
крайчик часу і кутику, вістря і остраху… спи,
наче віспинка світла – на чорній воді з-під стопи»…

…і бегонії жухлі в агонії квіту – до криг,
й теракотові стайні, що в них переломлений крик
вичищає утечі, стояння, змію, кістяки,
і похмільний синдром, що нерідко дається взнаки,
і терпець, що втікає, як нитка – із голки, чи пульс, –
всі бояться спинитися…

знаєш, я також боюсь,
що спинюсь, не діставшись – ні берега себе, ні дна,
ні свічі і ні виду, ні полум’я, ні полотна,
ні часу, ні безчасся, – в болоті вини і цукрів.
бестіарій дотлів. і звіринець мій люто згорів.
ні звірятка, ні цятки. ні сліду… й ні миті гули
на жердину наштрикнуті шість і три в колі хвили…


земна радість невчасна і зимна не-радість…. куди
йти, коли ти не знаєш, як рухатись, господи? йти –
глинокруго? мурашково? пильно? з-під рук гончаря?
і дзвеніти крізь пустку: «нікуди», «ніхто», «нічия», –
як дитина – у брязкальце – сіпати клятий язик…
що за звичка, о господи? як ти до звичок тих звик?! –
калатають у землю – у бубни вулканів – кроти
з ганчірками на мордах, о боже… світанку кортить
опалити – не паляться… котять підводи… і де
я між ними, скажи?

…ця земля, мов бджола, не гуде.
цій землі кожен равлик і камінь у горлечку зник.
попіл сонця і смерті фарбують обличчя янцзи.
тихий циркуль видзенькує повню і повняву чаш.
відштовхни чи прийми, опали й остуди, отче наш!

відпусти чи пусти – на поталу – свічі й солов’ю…
всі бояться і прагнуть – у теплу долоню твою…