Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Мирослав Артимович (1949) /
Вірші
Запрошую на презентацію!
Шановні колеги, дорогі друзі!
У березні я анонсував (http://maysterni.com/publication.php?id=99790) свою нову видану збірку поезій «Осіни мене, осене…». Однак до презентації справа не дійшла через тривожну ситуацію на сході України. Хоча зараз ще далеко до миру, проте тривога трішки послабла. Тому й відважився таки на представлення збірки читачам.
Отож, запрошую всіх зацікавлених 24 жовтня (п’ятниця) на 17.30 до актової зали Інституту народознавства НАН України (Львів,пр. Свободи, 15, другий поверх). У презентації братимуть участь актори Львівського театру ім. М. Заньковецької, хлопчачий ансамбль «Хлопці-соколята», дует «Два Данила», жіноче тріо.
Кожен, за бажанням, зможе отримати примірник збірки на згадку.
Буду радий зустрічі!
Для загального ознайомлення подаю передмову до збірки нашого шановного колеги Анатолія Криловця, якому щиро дякую за теплі слова.
Усміхненолиці поезії
Вірші Мирослава Артимовича – усміхненолиці, як сказав би Дмитро Павличко. І цим вони дуже схожі на свого автора.
У книжці, яку благословляю у світ, сім розділів, тематично вивірених, продуманих. Переважна більшість їх веселі, повиті тонкою поволокою щирого усміху, м’якою іронією, виповнені любов’ю до людей. Є тут і теплі присвяти рідним, знайомим, колегам із поетичного цеху (розділ «Уклін вам»), й іронічні та самоіронічні поезії. Що, скажімо, відбувається, коли поет зустрічається в ліжку із такою теплою й рідною домашньою Музою? А Мирослав Артимович знає:
І я міркую: «Чую мудрі речі.
Як Муза спить – які-бо вірші? Ну?»
Я ніжно обійняв її за плечі
І… позіхнувши солодко, заснув.
Щирі і незлобливі пародії знайшли своє місце в розділах «На бамбетлі» та «Відлуння». Подиву гідна працьовитість поета-пересмішника: понад 40 авторів потрапили під точний приціл Мирослава Артимовича. Відрадно, що поета ніде й ніколи не зраджує почуття такту. Зізнаюся, що й сам став «підстріленим» Мирославом Артимовичем. Ось пародія на мій юнацький сонет «Скульптор», ліричний герой якого вперто викрешує іскру тепла із холодного каменю:
Він стукав, стукав, стукав...
Аж пальці збив у кров...
Не спочивав і миті –
а стукав, стукав знов...
І брила вже не брила –
любові спрагла плоть...
«Вона» «Його» почула...
І мовила: «Заходь...»
Авторитетно заявляю: саме так і було. Це ж треба так підглянути!
А ще у книжці Мирослава Артимовича можна знайти і прекрасні вірші для найменших читачів. Поетичний талант, тонке знання дитячої психології та особистий досвід автора – двоє дітей і четверо онуків! – яскраво проявилися в «Намистинках для малят»:
Тук-тук-тук, тук-тук-тук –
в шибку стукає борсук,
проситься до хатки,
щоб зігріти лапки.
Або ось така мила картинка, майстерно розгорнута в поетичну метафору:
На сосновому пеньочку
всілися гуртом грибочки,
наче пальчики – маленькі,
називаються опеньки.
Є у збірці Мирослава Артимовича і тонка лірика. Ось яким прекрасним постав перед ліричним героєм «Вечір у горах»:
…Вечір… гори... шепіт річки…
сито неба угорі
монотонно сіє мжичку
на півсонні пасма гір…
у вологу сіру мряку
ватра дихає димком,
укрива стрункі смереки
димотканим ліжником…
Одного лише «димотканого ліжника» досить, щоб сказати: Мирослав Артимович – поет справжній, від Бога.
А коли треба стати на захист нашого народу, його мови, в усміхненолицих поезіях автора з’являються інші мотиви й обертони. У громадянських поезіях Мирослава Артимовича знаходять своє органічне продовження шевченківські мотиви, як, скажімо, у вірші «Якби…» чи симоненківські інтенції:
Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
у стрій шикую для борні з ордою!
Знаю, читач повірить Мирославові Артимовичу і цим щирим пристрасним рядкам, автор яких таки має високе звання: поет-громадянин!
Анатолій Криловець,
член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій «Благовіст» та імені Валер’яна Поліщука
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Запрошую на презентацію!
Шановні колеги, дорогі друзі!У березні я анонсував (http://maysterni.com/publication.php?id=99790) свою нову видану збірку поезій «Осіни мене, осене…». Однак до презентації справа не дійшла через тривожну ситуацію на сході України. Хоча зараз ще далеко до миру, проте тривога трішки послабла. Тому й відважився таки на представлення збірки читачам.
Отож, запрошую всіх зацікавлених 24 жовтня (п’ятниця) на 17.30 до актової зали Інституту народознавства НАН України (Львів,пр. Свободи, 15, другий поверх). У презентації братимуть участь актори Львівського театру ім. М. Заньковецької, хлопчачий ансамбль «Хлопці-соколята», дует «Два Данила», жіноче тріо.
Кожен, за бажанням, зможе отримати примірник збірки на згадку.
Буду радий зустрічі!
Для загального ознайомлення подаю передмову до збірки нашого шановного колеги Анатолія Криловця, якому щиро дякую за теплі слова.
Усміхненолиці поезії
Вірші Мирослава Артимовича – усміхненолиці, як сказав би Дмитро Павличко. І цим вони дуже схожі на свого автора.
У книжці, яку благословляю у світ, сім розділів, тематично вивірених, продуманих. Переважна більшість їх веселі, повиті тонкою поволокою щирого усміху, м’якою іронією, виповнені любов’ю до людей. Є тут і теплі присвяти рідним, знайомим, колегам із поетичного цеху (розділ «Уклін вам»), й іронічні та самоіронічні поезії. Що, скажімо, відбувається, коли поет зустрічається в ліжку із такою теплою й рідною домашньою Музою? А Мирослав Артимович знає:
І я міркую: «Чую мудрі речі.
Як Муза спить – які-бо вірші? Ну?»
Я ніжно обійняв її за плечі
І… позіхнувши солодко, заснув.
Щирі і незлобливі пародії знайшли своє місце в розділах «На бамбетлі» та «Відлуння». Подиву гідна працьовитість поета-пересмішника: понад 40 авторів потрапили під точний приціл Мирослава Артимовича. Відрадно, що поета ніде й ніколи не зраджує почуття такту. Зізнаюся, що й сам став «підстріленим» Мирославом Артимовичем. Ось пародія на мій юнацький сонет «Скульптор», ліричний герой якого вперто викрешує іскру тепла із холодного каменю:
Він стукав, стукав, стукав...
Аж пальці збив у кров...
Не спочивав і миті –
а стукав, стукав знов...
І брила вже не брила –
любові спрагла плоть...
«Вона» «Його» почула...
І мовила: «Заходь...»
Авторитетно заявляю: саме так і було. Це ж треба так підглянути!
А ще у книжці Мирослава Артимовича можна знайти і прекрасні вірші для найменших читачів. Поетичний талант, тонке знання дитячої психології та особистий досвід автора – двоє дітей і четверо онуків! – яскраво проявилися в «Намистинках для малят»:
Тук-тук-тук, тук-тук-тук –
в шибку стукає борсук,
проситься до хатки,
щоб зігріти лапки.
Або ось така мила картинка, майстерно розгорнута в поетичну метафору:
На сосновому пеньочку
всілися гуртом грибочки,
наче пальчики – маленькі,
називаються опеньки.
Є у збірці Мирослава Артимовича і тонка лірика. Ось яким прекрасним постав перед ліричним героєм «Вечір у горах»:
…Вечір… гори... шепіт річки…
сито неба угорі
монотонно сіє мжичку
на півсонні пасма гір…
у вологу сіру мряку
ватра дихає димком,
укрива стрункі смереки
димотканим ліжником…
Одного лише «димотканого ліжника» досить, щоб сказати: Мирослав Артимович – поет справжній, від Бога.
А коли треба стати на захист нашого народу, його мови, в усміхненолицих поезіях автора з’являються інші мотиви й обертони. У громадянських поезіях Мирослава Артимовича знаходять своє органічне продовження шевченківські мотиви, як, скажімо, у вірші «Якби…» чи симоненківські інтенції:
Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
у стрій шикую для борні з ордою!
Знаю, читач повірить Мирославові Артимовичу і цим щирим пристрасним рядкам, автор яких таки має високе звання: поет-громадянин!
Анатолій Криловець,
член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій «Благовіст» та імені Валер’яна Поліщука
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
