ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ольга Буруто
2024.07.24 15:51
Ти мрію здійснюєш,
Продовжуй, говори.
Ти - келих моїх спраг,
Наповнений напоєм,
І страшно так і млосно із тобою.
У грі заграв
Кохаються світи.

Володимир Ляшкевич
2024.07.24 14:00
Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,

Микола Дудар
2024.07.24 12:32
…Розбігся раптом і взлетів!
А що лишалося робити,
Коли тебе із твоїх слів,
Будь хто силкується убити?
А так летиш, нові світи
Себе не треба умовляти:
Не тим, не там комусь світив
Кому коли лягати спати…

Іван Потьомкін
2024.07.24 11:04
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать

Татьяна Квашенко
2024.07.24 10:23
Допоки ти шукаєш своє небо,
Дерева встигнуть вирости крізь тебе.
Дивися – вже зсередини ростуть!
а раптом небо не вгорі, а тут?..

24.07.24

Микола Соболь
2024.07.24 08:46
Голову занурив у пісок.
Пролітають небом дельтаплани.
А мені, то що? Ніштяк. Нірвана.
Яблучко затирав їжачок,
білочка гризе горіх на гілці,
під дубком пиячать русофільці
«три сокири» ділячи на двох,
заїдок прекрасний – затхла кілька…

Світлана Пирогова
2024.07.24 08:44
Зірчастою вуаллю небо вкрила ніч,
І скибка місячна висіла смачно.
Лягло розпущене волосся аж до пліч,
А він палав вогнем від нетерплячки.

Дививсь на фотографію і цілував
Думками пристрастно її принади.
Вона далеко сяяла межи заграв,

Юрій Гундарєв
2024.07.24 08:29
Чемпіонові Європи з футболу 2024 року іспанцю Ламіну Ямалю
напередодні фінального матчу виповнилося лише 17 років…


Дехто в сімнадцять - малятко-маль,
як дівчинка, сльози ллє.
Хтось у сімнадцять - Ламін Ямаль,
у двадцять - ймовірний Пеле!

Віктор Кучерук
2024.07.24 04:40
Люблю лежати горілиць
На скошених стеблинах, –
Вгорі лунає щебет птиць
І гурт хмаринок плине.
Пильную кожної політ
І запах трав вдихаю, –
І видається білий світ
Мені наявним раєм.

Артур Курдіновський
2024.07.24 01:07
Знецінені, спаплюжені слова...
Освідчення не коштують нічого.
А вчинки безкорисливі - дива!
Згасає образ лицаря сумного.

Всі почуття - опалена трава.
Світ виглядає сіро та убого.
Безбарвна доля, скривджена вдова,

Гриць Янківська
2024.07.23 22:58
До перемог не доведи!
Розтрать мене на півдорозі!
Як імена, спочилі в Бозі,
Як занапащені роди,
Як розгороджені сади,
Що дряпають достиглу згадку, -
Ослобони мою знемогу!
Верцадла б'ються об пороги,

Ольга Буруто
2024.07.23 17:37
Мені не треба те, що дасть мені земля:
Хоч славу, хоч любов -
Мені всього доволі.
Остання із прикрас:
М'ясистий кетяг глоду,
Бурштинові струмки
І вихід на Голгофу.

Микола Соболь
2024.07.23 15:15
Солодкий світ поезії, ти де?
Письменників лишилось небагато.
Сліпий сліпого у пітьмі веде,
тому і пише більшість кострубато.

Перечитай творіння сотню раз,
якщо спіткнувся, редагуй без жалю,
створи шедеври неповторних фраз,

Іван Потьомкін
2024.07.23 14:32
«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать

Ольга Олеандра
2024.07.23 08:40
Війна безжально розірвала душі.
Роздерла їх безжально на шматки.
Спини цей жах! Спини його, ти мусиш!
Чи ще замало згублених життів?
Величчя вимагає більше крові.
Дурна пиха, огорнута в слова
наскрізно і суцільно гонорові,
повстяники скривавлені вз

Віктор Кучерук
2024.07.23 07:24
Відомо, що предки згубили самі
В підступному мороці вогник надії,
А потім віками блукали в пітьмі,
Утвореній ворогом підлим, завії.
На диво чекаючи, йшли і тягли
Услід за собою тягар негараздів,
Допоки не вийшли до краю імли
Сусідам злочинним на жа
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Артур Курдіновський
2023.12.07

Галюся Чудак
2023.11.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Любов Долик (1965) / Проза

 Як я стала українкою
Образ твору Я розкажу про Україну в мені. Як вона там народилася. Як я стала українкою.
Моє покоління родом із Радянського Союзу. Пам’ятаєте? «Спасіба, родіна, за наше счастлівоє дєтства!» Нас учили: ще тими, зрадянщеними поняттями забивали голову, напихали у неї історію, в якій яскравими шароварами майнули запорізькі козаки – але то була красива героїчна казка, потім бідні селяни повстали проти пихатих панів, але потерпіли поразку, а потім нарешті прийшов казковий визволитель Ленін і влаштував революцію панам – у них усе відібрали, віддали бідним, стала справедливість нарешті. Отак дитина у школі сприймала історію. Чому звертаюся саме до цієї, такої спрощеної картинки? Ви знаєте. Тому що саме те, що закладено у дитинстві, формує світогляд. У моєму світогляді не виникало питань – а де моя Україна була в ті часи? Я слухала історію з єдиним бажанням – коли ж ми довчимося до того часу, коли настане Радянський Союз. Такою мала бути щаслива розв’язка казкової історії.
Я завжди дуже любила казки, увесь світ сприймала як казку, одну із тих, які тоді мені читав нині уже покійний мій тато. Так, саме тато у нас відповідав за цю важливу місію у дитячому світі. Я досі пам’ятаю його голос, як він не міг перегорнути сторінку і попльовував на пальці, мама за це його сварила, але він і далі так робив – за своєю друкарською звичкою (працював друкарем у районній друкарні, от які в мене корені!). Потім на книжці по куточках робилися жовтуваті плями… на всіх отих моїх казкових історіях. Як би я хотіла зараз віднайти ту книжку…
Життя, яке тривало далі, теж здавалося мені спокійною мирною казкою, розказаною татовим голосом. Піонери, комсомол, партія. В школі вчили, «в жізні всєгда єсть место подвігу», і ми кивали головами, писали твори на цю тему. Історія з шкільних підручників здавалася давнім кіном, картинкою на екрані – так, колись була війна, так, колись Матросов упав грудьми на амбразуру дзота, так, Маресьєв, так, піонери-герої. Але ж ми живемо у мирний час!
Про УПА, про січових стрільців, про наші українські визвольні змагання нам ОДНОГО РАЗУ, НА ОДНОМУ УРОЦІ розказала вчителька з історії майже підпільно, сказала – уважно слухати і запам’ятати, бо такого нам ніхто ніколи не розкаже і в жодному підручнику ми такого не знайдемо. ОДИН УРОК. Дай Боже здоров’я нашій Лесі Несторівні. Казка дала збій. Ми зрозуміли щось інше.
А ще нас у школі вчили, що Бога нема, організовували чергування під церквою у Великдень і конкурси піонерської пісні у Великодню П’ятницю. Ви все це знаєте.
Директору школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, правда, я таких більше не зустрічала, так от, директору, учителям, я вірила більше, аніж татові і мамі. І таке було. Пам’ятаю, як літом, коли уже почалася шкільна практика і форму не треба було уже носити, ми прийшли до школи помагати клеїти книжки у бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася у модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі! «Галю, ти що таке виробляєш, тож націоналістичні кольори, ти що, хочеш в КаГеБе загриміти?» Галя полетіла додому перевдягатися.
У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі жовто-блакитні знамена, коли почав свою роботу РУХ, і я ішла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті я зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть із щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справжні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість – я ішла у колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала у лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість – бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха поділа, бо ще ж існувало кляте КаГеБе, бо ще ж був Радянський Союз.
Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав – ніколи нікому розказати про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, поступати в поліграфічне училище до Львова, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова. «Ти ж поступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку у друкарню, і там познайомилася з татом. Там одружилися. А тато – ніколи нічого.
Після того, як жовто-блакитні знамена стали все частіше хвилювати простір старосамбірського повітря, тато заговорив. І розказував, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили у теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніими дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених з Польщі парафіян стягнув старий священик. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, робити з бляхи британки, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім вчився на водія трамваю, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: « Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б піов, хлопці. Але не можу маму саму лишити з сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю...» А через два тижні якась гнида здала їх усіх – і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…
Стаття 58а. 25 років…
Я знайшла ті документи уже по татовій смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58а… А тато розказував, як працював на річці Лєні, на золотих рудниках. Як виносили потаємно з шахти самородок золота завбільшки з грецький горіх і вимінювали у місцевих на шматочок сала завбільшки як сірникова коробка. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з рудника – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув у канаву...

Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови – не розказував.
Самостійна, незалежна держава дала моєму татові пільги. І так познущалася. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…
«Я вам покажу, сучі сини!» - то було вперше. Держава дала щось людям – але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…
Наша держава. Таки наша. І як болить вона усі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти … ну, не буду зараз про корупцію і про безголовість і продажність… ви все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.
Та нас змінили наші діти. Нас змінив другий Майдан, Революція Гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україні живе у мені – бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇНУ Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина – зсувається розум. Коли в твою дитину стріляє інша чиясь дитина – ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не буду писати про Майдан. Він горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю. що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усієї Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає. вона так скоро не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль – проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…
В житті є місце не подвигу – а любові. Так сказала б своїй колишній вчительці.
Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України І тоді я – українка. І нарешті є Україна – в мені, і я – її дитина. І буду за неї боротися. Слава Україні! Героям слава!

13.09.2014





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-10-21 20:20:22
Переглядів сторінки твору 4832
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.082 / 5.6)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.027 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.824
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.11.13 19:36
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 21:22:15 ]
я виросла на півдні, до церкви ми просто не ходили вже - це табу було від народження, але ми пекли паску. розгівлялися несвяченим, бабуся казала - Бог там, де ти...




Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 01:48:43 ]
Так і у нас таке було... діти родом із есесеру - мали подібні дитинства..


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 18:40:03 ]
так, проте в школі не казали, а ось бабуся казками все розказала(це я вже пізніше зрозуміла), бо ходила я з думкою вже десь років у 12 - як же мені пощастило, я - українка))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Гентош (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 22:28:42 ]
Добре написано, Люб!
Читається цікаво, і відчуваєш, і віриш, і знаєш, що так все й було насправді. Головне - ми робудилися!
Ми - то народ, і ми - то частинка народу! Хоча в тебе й написано від першої особи...
ПС. Невеличка оддруківочка "Я б піШов, хлопці..."


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Гентош (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 22:29:39 ]
"розбудилися" - вибачаюсь


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 01:50:13 ]
Дякую за увагу твою. Іване!Зараз виправлю. А текст оцей - несподіваний для мене самої. Отак слово змушує думати, мінятися, усвідомлювати!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 02:09:15 ]
Та подвійна,часом і потрійна совєцька мораль так виснажувала...
прочитала на одному диханні - наче про себе...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:44:34 ]
Так дивно деколи - те, що було з тобою - побачити наче збоку. І зрозуміти... Отак я себе нарешті зрозуміла. Дякую, Галю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Кучерук (Л.П./М.К.) [ 2014-10-22 12:29:09 ]
Ось і дізнався те, про що давно та неодноразово хотілося запитати.)
Чимало подібного зберегла й моя пам'ять.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:45:37 ]
А я думала, що я забагато говорю, і що вже трохи забагато розказую)))) Дякую, Вітю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 12:30:02 ]
!!!
читала і чулв твій голос...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:46:00 ]
)))))) Дякую, рідненька!