Я розкажу про Україну в мені. Як вона там народилася. Як я стала українкою.
Моє покоління родом із Радянського Союзу. Пам’ятаєте? «Спасіба, родіна, за наше счастлівоє дєтства!» Нас учили: ще тими, зрадянщеними поняттями забивали голову, напихали у неї історію, в якій яскравими шароварами майнули запорізькі козаки – але то була красива героїчна казка, потім бідні селяни повстали проти пихатих панів, але потерпіли поразку, а потім нарешті прийшов казковий визволитель Ленін і влаштував революцію панам – у них усе відібрали, віддали бідним, стала справедливість нарешті. Отак дитина у школі сприймала історію. Чому звертаюся саме до цієї, такої спрощеної картинки? Ви знаєте. Тому що саме те, що закладено у дитинстві, формує світогляд. У моєму світогляді не виникало питань – а де моя Україна була в ті часи? Я слухала історію з єдиним бажанням – коли ж ми довчимося до того часу, коли настане Радянський Союз. Такою мала бути щаслива розв’язка казкової історії.
Я завжди дуже любила казки, увесь світ сприймала як казку, одну із тих, які тоді мені читав нині уже покійний мій тато. Так, саме тато у нас відповідав за цю важливу місію у дитячому світі. Я досі пам’ятаю його голос, як він не міг перегорнути сторінку і попльовував на пальці, мама за це його сварила, але він і далі так робив – за своєю друкарською звичкою (працював друкарем у районній друкарні, от які в мене корені!). Потім на книжці по куточках робилися жовтуваті плями… на всіх отих моїх казкових історіях. Як би я хотіла зараз віднайти ту книжку…
Життя, яке тривало далі, теж здавалося мені спокійною мирною казкою, розказаною татовим голосом. Піонери, комсомол, партія. В школі вчили, «в жізні всєгда єсть место подвігу», і ми кивали головами, писали твори на цю тему. Історія з шкільних підручників здавалася давнім кіном, картинкою на екрані – так, колись була війна, так, колись Матросов упав грудьми на амбразуру дзота, так, Маресьєв, так, піонери-герої. Але ж ми живемо у мирний час!
Про УПА, про січових стрільців, про наші українські визвольні змагання нам ОДНОГО РАЗУ, НА ОДНОМУ УРОЦІ розказала вчителька з історії майже підпільно, сказала – уважно слухати і запам’ятати, бо такого нам ніхто ніколи не розкаже і в жодному підручнику ми такого не знайдемо. ОДИН УРОК. Дай Боже здоров’я нашій Лесі Несторівні. Казка дала збій. Ми зрозуміли щось інше.
А ще нас у школі вчили, що Бога нема, організовували чергування під церквою у Великдень і конкурси піонерської пісні у Великодню П’ятницю. Ви все це знаєте.
Директору школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, правда, я таких більше не зустрічала, так от, директору, учителям, я вірила більше, аніж татові і мамі. І таке було. Пам’ятаю, як літом, коли уже почалася шкільна практика і форму не треба було уже носити, ми прийшли до школи помагати клеїти книжки у бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася у модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі! «Галю, ти що таке виробляєш, тож націоналістичні кольори, ти що, хочеш в КаГеБе загриміти?» Галя полетіла додому перевдягатися.
У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі жовто-блакитні знамена, коли почав свою роботу РУХ, і я ішла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті я зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть із щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справжні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість – я ішла у колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала у лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість – бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха поділа, бо ще ж існувало кляте КаГеБе, бо ще ж був Радянський Союз.
Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав – ніколи нікому розказати про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, поступати в поліграфічне училище до Львова, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова. «Ти ж поступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку у друкарню, і там познайомилася з татом. Там одружилися. А тато – ніколи нічого.
Після того, як жовто-блакитні знамена стали все частіше хвилювати простір старосамбірського повітря, тато заговорив. І розказував, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили у теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніими дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених з Польщі парафіян стягнув старий священик. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, робити з бляхи британки, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім вчився на водія трамваю, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: « Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б піов, хлопці. Але не можу маму саму лишити з сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю...» А через два тижні якась гнида здала їх усіх – і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…
Стаття 58а. 25 років…
Я знайшла ті документи уже по татовій смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58а… А тато розказував, як працював на річці Лєні, на золотих рудниках. Як виносили потаємно з шахти самородок золота завбільшки з грецький горіх і вимінювали у місцевих на шматочок сала завбільшки як сірникова коробка. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з рудника – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув у канаву...

Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови – не розказував.
Самостійна, незалежна держава дала моєму татові пільги. І так познущалася. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…
«Я вам покажу, сучі сини!» - то було вперше. Держава дала щось людям – але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…
Наша держава. Таки наша. І як болить вона усі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти … ну, не буду зараз про корупцію і про безголовість і продажність… ви все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.
Та нас змінили наші діти. Нас змінив другий Майдан, Революція Гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україні живе у мені – бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇНУ Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина – зсувається розум. Коли в твою дитину стріляє інша чиясь дитина – ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не буду писати про Майдан. Він горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю. що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усієї Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає. вона так скоро не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль – проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…
В житті є місце не подвигу – а любові. Так сказала б своїй колишній вчительці.
Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України І тоді я – українка. І нарешті є Україна – в мені, і я – її дитина. І буду за неї боротися. Слава Україні! Героям слава!

13.09.2014