
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.28
18:39
Мавка — Душа Лісу і його Берегиня, яка закохалася в парубка, який грав незвичайну мелодію. Та й вона закохалася в парубка і почала вірити в магічну силу кохання, яке об’єднує, рятує та дарує життя.
Коли вона пішла на магічний звук мелодії, то побачила з
2023.03.28
16:56
Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
2023.03.28
15:10
«Whether we find a joke funny or not largely depends on where been brought up. The sense of humor is mysteriously bound up with national characteristics ”,- сказано в зарисовке “Funny or not”.
Отчасти соглашаясь с автором, что юмор россиянина покажется ф
2023.03.28
10:24
Стрічав людей у ницості таємних,
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
2023.03.28
08:03
Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
2023.03.28
06:51
Коли юрма зголосить вирок – Він!
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
2023.03.28
05:43
Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
2023.03.27
19:44
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
2023.03.27
16:03
Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
2023.03.27
14:39
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
2023.03.27
12:41
Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
2023.03.27
11:04
Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
2023.03.27
09:56
Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
2023.03.27
02:23
А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
2023.03.27
00:45
Посиніли губи помітно -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
2023.03.26
23:49
І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Як я стала українкою
Я розкажу про Україну в мені. Як вона там народилася. Як я стала українкою.
Моє покоління родом із Радянського Союзу. Пам’ятаєте? «Спасіба, родіна, за наше счастлівоє дєтства!» Нас учили: ще тими, зрадянщеними поняттями забивали голову, напихали у неї історію, в якій яскравими шароварами майнули запорізькі козаки – але то була красива героїчна казка, потім бідні селяни повстали проти пихатих панів, але потерпіли поразку, а потім нарешті прийшов казковий визволитель Ленін і влаштував революцію панам – у них усе відібрали, віддали бідним, стала справедливість нарешті. Отак дитина у школі сприймала історію. Чому звертаюся саме до цієї, такої спрощеної картинки? Ви знаєте. Тому що саме те, що закладено у дитинстві, формує світогляд. У моєму світогляді не виникало питань – а де моя Україна була в ті часи? Я слухала історію з єдиним бажанням – коли ж ми довчимося до того часу, коли настане Радянський Союз. Такою мала бути щаслива розв’язка казкової історії.
Я завжди дуже любила казки, увесь світ сприймала як казку, одну із тих, які тоді мені читав нині уже покійний мій тато. Так, саме тато у нас відповідав за цю важливу місію у дитячому світі. Я досі пам’ятаю його голос, як він не міг перегорнути сторінку і попльовував на пальці, мама за це його сварила, але він і далі так робив – за своєю друкарською звичкою (працював друкарем у районній друкарні, от які в мене корені!). Потім на книжці по куточках робилися жовтуваті плями… на всіх отих моїх казкових історіях. Як би я хотіла зараз віднайти ту книжку…
Життя, яке тривало далі, теж здавалося мені спокійною мирною казкою, розказаною татовим голосом. Піонери, комсомол, партія. В школі вчили, «в жізні всєгда єсть место подвігу», і ми кивали головами, писали твори на цю тему. Історія з шкільних підручників здавалася давнім кіном, картинкою на екрані – так, колись була війна, так, колись Матросов упав грудьми на амбразуру дзота, так, Маресьєв, так, піонери-герої. Але ж ми живемо у мирний час!
Про УПА, про січових стрільців, про наші українські визвольні змагання нам ОДНОГО РАЗУ, НА ОДНОМУ УРОЦІ розказала вчителька з історії майже підпільно, сказала – уважно слухати і запам’ятати, бо такого нам ніхто ніколи не розкаже і в жодному підручнику ми такого не знайдемо. ОДИН УРОК. Дай Боже здоров’я нашій Лесі Несторівні. Казка дала збій. Ми зрозуміли щось інше.
А ще нас у школі вчили, що Бога нема, організовували чергування під церквою у Великдень і конкурси піонерської пісні у Великодню П’ятницю. Ви все це знаєте.
Директору школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, правда, я таких більше не зустрічала, так от, директору, учителям, я вірила більше, аніж татові і мамі. І таке було. Пам’ятаю, як літом, коли уже почалася шкільна практика і форму не треба було уже носити, ми прийшли до школи помагати клеїти книжки у бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася у модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі! «Галю, ти що таке виробляєш, тож націоналістичні кольори, ти що, хочеш в КаГеБе загриміти?» Галя полетіла додому перевдягатися.
У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі жовто-блакитні знамена, коли почав свою роботу РУХ, і я ішла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті я зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть із щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справжні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість – я ішла у колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала у лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість – бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха поділа, бо ще ж існувало кляте КаГеБе, бо ще ж був Радянський Союз.
Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав – ніколи нікому розказати про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, поступати в поліграфічне училище до Львова, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова. «Ти ж поступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку у друкарню, і там познайомилася з татом. Там одружилися. А тато – ніколи нічого.
Після того, як жовто-блакитні знамена стали все частіше хвилювати простір старосамбірського повітря, тато заговорив. І розказував, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили у теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніими дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених з Польщі парафіян стягнув старий священик. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, робити з бляхи британки, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім вчився на водія трамваю, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: « Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б піов, хлопці. Але не можу маму саму лишити з сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю...» А через два тижні якась гнида здала їх усіх – і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…
Стаття 58а. 25 років…
Я знайшла ті документи уже по татовій смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58а… А тато розказував, як працював на річці Лєні, на золотих рудниках. Як виносили потаємно з шахти самородок золота завбільшки з грецький горіх і вимінювали у місцевих на шматочок сала завбільшки як сірникова коробка. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з рудника – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув у канаву...
Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови – не розказував.
Самостійна, незалежна держава дала моєму татові пільги. І так познущалася. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…
«Я вам покажу, сучі сини!» - то було вперше. Держава дала щось людям – але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…
Наша держава. Таки наша. І як болить вона усі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти … ну, не буду зараз про корупцію і про безголовість і продажність… ви все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.
Та нас змінили наші діти. Нас змінив другий Майдан, Революція Гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україні живе у мені – бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇНУ Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина – зсувається розум. Коли в твою дитину стріляє інша чиясь дитина – ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не буду писати про Майдан. Він горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю. що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усієї Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає. вона так скоро не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль – проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…
В житті є місце не подвигу – а любові. Так сказала б своїй колишній вчительці.
Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України І тоді я – українка. І нарешті є Україна – в мені, і я – її дитина. І буду за неї боротися. Слава Україні! Героям слава!
13.09.2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як я стала українкою

Моє покоління родом із Радянського Союзу. Пам’ятаєте? «Спасіба, родіна, за наше счастлівоє дєтства!» Нас учили: ще тими, зрадянщеними поняттями забивали голову, напихали у неї історію, в якій яскравими шароварами майнули запорізькі козаки – але то була красива героїчна казка, потім бідні селяни повстали проти пихатих панів, але потерпіли поразку, а потім нарешті прийшов казковий визволитель Ленін і влаштував революцію панам – у них усе відібрали, віддали бідним, стала справедливість нарешті. Отак дитина у школі сприймала історію. Чому звертаюся саме до цієї, такої спрощеної картинки? Ви знаєте. Тому що саме те, що закладено у дитинстві, формує світогляд. У моєму світогляді не виникало питань – а де моя Україна була в ті часи? Я слухала історію з єдиним бажанням – коли ж ми довчимося до того часу, коли настане Радянський Союз. Такою мала бути щаслива розв’язка казкової історії.
Я завжди дуже любила казки, увесь світ сприймала як казку, одну із тих, які тоді мені читав нині уже покійний мій тато. Так, саме тато у нас відповідав за цю важливу місію у дитячому світі. Я досі пам’ятаю його голос, як він не міг перегорнути сторінку і попльовував на пальці, мама за це його сварила, але він і далі так робив – за своєю друкарською звичкою (працював друкарем у районній друкарні, от які в мене корені!). Потім на книжці по куточках робилися жовтуваті плями… на всіх отих моїх казкових історіях. Як би я хотіла зараз віднайти ту книжку…
Життя, яке тривало далі, теж здавалося мені спокійною мирною казкою, розказаною татовим голосом. Піонери, комсомол, партія. В школі вчили, «в жізні всєгда єсть место подвігу», і ми кивали головами, писали твори на цю тему. Історія з шкільних підручників здавалася давнім кіном, картинкою на екрані – так, колись була війна, так, колись Матросов упав грудьми на амбразуру дзота, так, Маресьєв, так, піонери-герої. Але ж ми живемо у мирний час!
Про УПА, про січових стрільців, про наші українські визвольні змагання нам ОДНОГО РАЗУ, НА ОДНОМУ УРОЦІ розказала вчителька з історії майже підпільно, сказала – уважно слухати і запам’ятати, бо такого нам ніхто ніколи не розкаже і в жодному підручнику ми такого не знайдемо. ОДИН УРОК. Дай Боже здоров’я нашій Лесі Несторівні. Казка дала збій. Ми зрозуміли щось інше.
А ще нас у школі вчили, що Бога нема, організовували чергування під церквою у Великдень і конкурси піонерської пісні у Великодню П’ятницю. Ви все це знаєте.
Директору школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, правда, я таких більше не зустрічала, так от, директору, учителям, я вірила більше, аніж татові і мамі. І таке було. Пам’ятаю, як літом, коли уже почалася шкільна практика і форму не треба було уже носити, ми прийшли до школи помагати клеїти книжки у бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася у модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі! «Галю, ти що таке виробляєш, тож націоналістичні кольори, ти що, хочеш в КаГеБе загриміти?» Галя полетіла додому перевдягатися.
У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі жовто-блакитні знамена, коли почав свою роботу РУХ, і я ішла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті я зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть із щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справжні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість – я ішла у колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала у лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість – бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха поділа, бо ще ж існувало кляте КаГеБе, бо ще ж був Радянський Союз.
Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав – ніколи нікому розказати про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, поступати в поліграфічне училище до Львова, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова. «Ти ж поступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку у друкарню, і там познайомилася з татом. Там одружилися. А тато – ніколи нічого.
Після того, як жовто-блакитні знамена стали все частіше хвилювати простір старосамбірського повітря, тато заговорив. І розказував, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили у теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніими дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених з Польщі парафіян стягнув старий священик. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, робити з бляхи британки, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім вчився на водія трамваю, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: « Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б піов, хлопці. Але не можу маму саму лишити з сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю...» А через два тижні якась гнида здала їх усіх – і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…
Стаття 58а. 25 років…
Я знайшла ті документи уже по татовій смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58а… А тато розказував, як працював на річці Лєні, на золотих рудниках. Як виносили потаємно з шахти самородок золота завбільшки з грецький горіх і вимінювали у місцевих на шматочок сала завбільшки як сірникова коробка. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з рудника – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув у канаву...
Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови – не розказував.
Самостійна, незалежна держава дала моєму татові пільги. І так познущалася. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…
«Я вам покажу, сучі сини!» - то було вперше. Держава дала щось людям – але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…
Наша держава. Таки наша. І як болить вона усі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти … ну, не буду зараз про корупцію і про безголовість і продажність… ви все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.
Та нас змінили наші діти. Нас змінив другий Майдан, Революція Гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україні живе у мені – бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇНУ Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина – зсувається розум. Коли в твою дитину стріляє інша чиясь дитина – ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не буду писати про Майдан. Він горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю. що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усієї Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає. вона так скоро не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль – проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…
В житті є місце не подвигу – а любові. Так сказала б своїй колишній вчительці.
Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України І тоді я – українка. І нарешті є Україна – в мені, і я – її дитина. І буду за неї боротися. Слава Україні! Героям слава!
13.09.2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію