ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Наталія Кравченко
2023.03.28 18:39
Мавка — Душа Лісу і його Берегиня, яка закохалася в парубка, який грав незвичайну мелодію. Та й вона закохалася в парубка і почала вірити в магічну силу кохання, яке об’єднує, рятує та дарує життя. Коли вона пішла на магічний звук мелодії, то побачила з

Володимир Каразуб
2023.03.28 16:56
Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.

Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском

Іван Потьомкін
2023.03.28 15:10
«Whether we find a joke funny or not largely depends on where been brought up. The sense of humor is mysteriously bound up with national characteristics ”,- сказано в зарисовке “Funny or not”. Отчасти соглашаясь с автором, что юмор россиянина покажется ф

Теді Ем
2023.03.28 10:24
Стрічав людей у ницості таємних,
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.

Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –

Софія Цимбалиста
2023.03.28 08:03
Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.

Микола Соболь
2023.03.28 06:51
Коли юрма зголосить вирок – Він!
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав

Віктор Кучерук
2023.03.28 05:43
Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.

Володимир Каразуб
2023.03.27 19:44
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.

В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.

Олександр Сушко
2023.03.27 16:03
Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері

Козак Дума
2023.03.27 14:39
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…

Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –

Віктор Кучерук
2023.03.27 12:41
Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.

Олександр Сушко
2023.03.27 11:04
Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:

Тетяна Левицька
2023.03.27 09:56
Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду

Заволала сирена,

Самослав Желіба
2023.03.27 02:23
А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
   Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
   Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
   І тільки їх тобі присвячував щодня

Ярослав Чорногуз
2023.03.27 00:45
Посиніли губи помітно -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.

Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -

Ярослав Чорногуз
2023.03.26 23:49
І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.

І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

На Кой
2023.03.09

Марина Хрумало
2023.03.01

Зоя Бідило
2023.02.18

Ольга Стельмах
2023.02.06

Гриць Янківська
2023.01.04

Максим мксклгн
2023.01.03

Хельґі Йогансен
2022.12.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Любов Долик (1965) / Проза

 Як я стала українкою
Образ твору Я розкажу про Україну в мені. Як вона там народилася. Як я стала українкою.
Моє покоління родом із Радянського Союзу. Пам’ятаєте? «Спасіба, родіна, за наше счастлівоє дєтства!» Нас учили: ще тими, зрадянщеними поняттями забивали голову, напихали у неї історію, в якій яскравими шароварами майнули запорізькі козаки – але то була красива героїчна казка, потім бідні селяни повстали проти пихатих панів, але потерпіли поразку, а потім нарешті прийшов казковий визволитель Ленін і влаштував революцію панам – у них усе відібрали, віддали бідним, стала справедливість нарешті. Отак дитина у школі сприймала історію. Чому звертаюся саме до цієї, такої спрощеної картинки? Ви знаєте. Тому що саме те, що закладено у дитинстві, формує світогляд. У моєму світогляді не виникало питань – а де моя Україна була в ті часи? Я слухала історію з єдиним бажанням – коли ж ми довчимося до того часу, коли настане Радянський Союз. Такою мала бути щаслива розв’язка казкової історії.
Я завжди дуже любила казки, увесь світ сприймала як казку, одну із тих, які тоді мені читав нині уже покійний мій тато. Так, саме тато у нас відповідав за цю важливу місію у дитячому світі. Я досі пам’ятаю його голос, як він не міг перегорнути сторінку і попльовував на пальці, мама за це його сварила, але він і далі так робив – за своєю друкарською звичкою (працював друкарем у районній друкарні, от які в мене корені!). Потім на книжці по куточках робилися жовтуваті плями… на всіх отих моїх казкових історіях. Як би я хотіла зараз віднайти ту книжку…
Життя, яке тривало далі, теж здавалося мені спокійною мирною казкою, розказаною татовим голосом. Піонери, комсомол, партія. В школі вчили, «в жізні всєгда єсть место подвігу», і ми кивали головами, писали твори на цю тему. Історія з шкільних підручників здавалася давнім кіном, картинкою на екрані – так, колись була війна, так, колись Матросов упав грудьми на амбразуру дзота, так, Маресьєв, так, піонери-герої. Але ж ми живемо у мирний час!
Про УПА, про січових стрільців, про наші українські визвольні змагання нам ОДНОГО РАЗУ, НА ОДНОМУ УРОЦІ розказала вчителька з історії майже підпільно, сказала – уважно слухати і запам’ятати, бо такого нам ніхто ніколи не розкаже і в жодному підручнику ми такого не знайдемо. ОДИН УРОК. Дай Боже здоров’я нашій Лесі Несторівні. Казка дала збій. Ми зрозуміли щось інше.
А ще нас у школі вчили, що Бога нема, організовували чергування під церквою у Великдень і конкурси піонерської пісні у Великодню П’ятницю. Ви все це знаєте.
Директору школи, а був він великим оратором, неперевершеним у своїй майстерності, правда, я таких більше не зустрічала, так от, директору, учителям, я вірила більше, аніж татові і мамі. І таке було. Пам’ятаю, як літом, коли уже почалася шкільна практика і форму не треба було уже носити, ми прийшли до школи помагати клеїти книжки у бібліотеці. Одна дівчинка вдягнулася у модні тоді сині кримпленові штани і жовту ситцеву блузку. Як на неї шикали вчителі! «Галю, ти що таке виробляєш, тож націоналістичні кольори, ти що, хочеш в КаГеБе загриміти?» Галя полетіла додому перевдягатися.
У моєму рідному Старому Самборі вперше залопотіли на вітрі жовто-блакитні знамена, коли почав свою роботу РУХ, і я ішла разом із мамою цією схвильованою колоною, я стала хвилькою того прапора і вперше, вперше в житті я зрозуміла, що життя – то не казка, що ми не знаємо своєї історії, що стільки людей поруч ідуть із щасливими очима тому, що ось вони – кольори держави, нашої держави, ось справжні знамена! Я пам’ятаю ту тривогу і гордість – я ішла у колоні з людьми свого рідного міста, з НАРОДОМ, я була частинкою народу українського, я теж стала у лаву захищати УКРАЇНУ. Була горда за свою сміливість – бо ще ж багато людей тулилося по тротуарах від гріха поділа, бо ще ж існувало кляте КаГеБе, бо ще ж був Радянський Союз.
Тоді заговорив мій тато. Я аж тепер розумію, яка то була мука, що він не міг, права не мав – ніколи нікому розказати про своє життя, про своє минуле. Мама розказувала, як поїхала з дому, з волинського села, поступати в поліграфічне училище до Львова, бо туди їхали дівчата із села, і дідо, мамин тато, дав гроші тільки на квиток до Львова. «Ти ж поступиш, тобі стипендію дадуть». І про життя у Львові, навчання, гумові боти, форму-шинельку, широкі ремені-пояси. І як потім поїхала на Полтавщину, у Решетилівку у друкарню, і там познайомилася з татом. Там одружилися. А тато – ніколи нічого.
Після того, як жовто-блакитні знамена стали все частіше хвилювати простір старосамбірського повітря, тато заговорив. І розказував, як їхню сім’ю вивезли з-під Ярослава, ціле село, повантажили у теплушки і везли. Мама з двома неповнолітніими дітьми, два мішки зерна, якісь речі, похапцем зібрані. Село Стара Сіль, куди своїх вивезених з Польщі парафіян стягнув старий священик. Тато навчився лудити каструльки, робити кістяні гребені, робити з бляхи британки, на яких випарювали сіль із ропи. Сіль продавали у Львові. Потім вчився на водія трамваю, попрацював трохи. Недовго. Бо їздив у село до мами, а там хлопці приходили: « Юрку, ходи з нами до лісу, бо треба ж комусь воювати за Україну». «Я б піов, хлопці. Але не можу маму саму лишити з сестрою, нема в нас більше чоловіків, я один на всю сім’ю заробляю...» А через два тижні якась гнида здала їх усіх – і тих, що приходили з лісу, і тих, кого кликали…
Стаття 58а. 25 років…
Я знайшла ті документи уже по татовій смерті. Довідку про реабілітацію засудженого за статтею 58а… А тато розказував, як працював на річці Лєні, на золотих рудниках. Як виносили потаємно з шахти самородок золота завбільшки з грецький горіх і вимінювали у місцевих на шматочок сала завбільшки як сірникова коробка. А одного разу Матінка Божа врятувала. На виході з рудника – шмон, обшук, тато виносив знайдений самородок у розтоптаному черевику, то побачив, як усіх трясуть, зашпортнувся, дістав той шматок золота, що знайшов у вибої, викинув у канаву...

Два роки там відмучив. Ні про бараки, ні про умови – не розказував.
Самостійна, незалежна держава дала моєму татові пільги. І так познущалася. Я ніколи не бачила свого татка таким розлюченим, як тоді, в автобусі, коли водій не захотів везти його безкоштовно, бо він – колишній політв’язень…
«Я вам покажу, сучі сини!» - то було вперше. Держава дала щось людям – але так, що не хотілося те давання брати. А нині хіба не так? Подивіться на водіїв у маршрутках, як вони зачиняють двері перед носом пенсіонерів…
Наша держава. Таки наша. І як болить вона усі роки незалежності, як ниє всередині обурення проти несправедливості, проти … ну, не буду зараз про корупцію і про безголовість і продажність… ви все знаєте. Але перший Майдан нарешті сколихнув нас усіх – ми повірили. А потім так розчарувалися.
Та нас змінили наші діти. Нас змінив другий Майдан, Революція Гідності. Ми знову стали людьми. Нині Україні живе у мені – бо кров’ю заплачено за неї. Бо наша сонна кров випущена в її землю, бо ми вже не такі. Бо ми вже повернули свою пам’ять, бо наші діти, внуки вже знають справжню історію, бо я відкрила в собі таке диво, таке щастя, таку любов – УКРАЇНУ Не стала ще наша держава такою, як ми хочемо. Ні. Але ми вже стали українцями. Бо коли твою дитину б’є кийком інша, чужа людська дитина – зсувається розум. Коли в твою дитину стріляє інша чиясь дитина – ти цього не можеш втиснути до своєї голови. Я не була на Майдані. Я не буду писати про Майдан. Він горів на екрані телевізора, він горів у ватрах на проспекті Свободи у Львові, він горів у серці. Я молилася. Я віднесла речі, які могла, які мала – хай порятують когось у холоді. Я віддала гроші – хай допоможуть нашим дітям. Я молилася. Я вірю в силу слова. Я вірю. що тривожні дзвони, які вдень і вночі лунали над Львовом, над усієї Україною, таки відбили атаку чорної сили. Але ж вона пре, наступає. вона так скоро не здасться. Як пліснява, як чорна цвіль – проростає в задурманених головах – і знову іде син на сина…
В житті є місце не подвигу – а любові. Так сказала б своїй колишній вчительці.
Любові до рідної землі, любові до родини, до дітей, до людей, які рідні тобі душею. Любові. До України І тоді я – українка. І нарешті є Україна – в мені, і я – її дитина. І буду за неї боротися. Слава Україні! Героям слава!

13.09.2014





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-10-21 20:20:22
Переглядів сторінки твору 4465
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.082 / 5.6)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.027 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.824
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.11.13 19:36
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 21:22:15 ]
я виросла на півдні, до церкви ми просто не ходили вже - це табу було від народження, але ми пекли паску. розгівлялися несвяченим, бабуся казала - Бог там, де ти...




Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 01:48:43 ]
Так і у нас таке було... діти родом із есесеру - мали подібні дитинства..


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 18:40:03 ]
так, проте в школі не казали, а ось бабуся казками все розказала(це я вже пізніше зрозуміла), бо ходила я з думкою вже десь років у 12 - як же мені пощастило, я - українка))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Гентош (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 22:28:42 ]
Добре написано, Люб!
Читається цікаво, і відчуваєш, і віриш, і знаєш, що так все й було насправді. Головне - ми робудилися!
Ми - то народ, і ми - то частинка народу! Хоча в тебе й написано від першої особи...
ПС. Невеличка оддруківочка "Я б піШов, хлопці..."


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Гентош (М.К./М.К.) [ 2014-10-21 22:29:39 ]
"розбудилися" - вибачаюсь


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 01:50:13 ]
Дякую за увагу твою. Іване!Зараз виправлю. А текст оцей - несподіваний для мене самої. Отак слово змушує думати, мінятися, усвідомлювати!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 02:09:15 ]
Та подвійна,часом і потрійна совєцька мораль так виснажувала...
прочитала на одному диханні - наче про себе...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:44:34 ]
Так дивно деколи - те, що було з тобою - побачити наче збоку. І зрозуміти... Отак я себе нарешті зрозуміла. Дякую, Галю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Кучерук (Л.П./М.К.) [ 2014-10-22 12:29:09 ]
Ось і дізнався те, про що давно та неодноразово хотілося запитати.)
Чимало подібного зберегла й моя пам'ять.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:45:37 ]
А я думала, що я забагато говорю, і що вже трохи забагато розказую)))) Дякую, Вітю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 12:30:02 ]
!!!
читала і чулв твій голос...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Долик (М.К./М.К.) [ 2014-10-22 17:46:00 ]
)))))) Дякую, рідненька!