« Сам себе не пожалієш,
               ходиш потім...»

З одеського гумору

Усім світає у віконці,
і хай сіяє житіє,
допоки сушиться на сонці
моє перепране досьє.

Що я колючий – це не докір,
але така моя душа.
Люблю людей, що чинять опір
і не бояться відкоша.

І як сказати, – я не буду, –
коли іще торую шлях,
коли куповану Іуду
упізнаю по трьох словах?

Якщо і нині, як дрімаю,
у зазіханні на чуже
у сновидіннях обнімаю
велику хмару в негліже.

І жіночок люблю із перцем.
І може є така одна.
Але моє розбите серце
уже не склеїть і вона.

І все ж боюся я найбільше
моїх сусідів і братів...
Від них піду Олегом віщим
у кращий із усіх світів.

То й не жалію я нікого,
хто сиротіє в чужині,
як соломина на стерні.

Чого так хочеться отого
«і золотого, й дорогого,»
що віджило у тій «страні»?

                              12.2014