Заміновані поле і стежка, сліди за селом.
Заміновані душі і долі гіркою сльозою.
Ще жива Україна, лиш мука гірчить над чолом
І на серці – ураза, якої епоха не згоїть.

Ще не вмерла… Всевишній, молю, опустися з небес,
Омофором святим огорни волелюбів одчайних.
Межи сотні Іуд і Пілатів таскають свій хрест,
Наче прокляті нині не світом, а безлічсвітами.

Це сини Твої, Боже. Невже не даси їм руки,
Не ізбавиш од скверни безвинну, заплакану землю?!
На обстріляній ниві ще горсточка стебел тонких -
Не встиг, не скалічив душею обділений нелюд.

Знову кров’ю мережить літопис геройська доба
І нова «Ілліада» скеміє у кожному слові.
Лиш болять безіменно розп’яті хрести на гробах,
І яріють печаллю гіркою тернисті дороги.

Нескоримі і вічні, що міццю торкають вишин.
Завмирає сполохано пташка у димнім захмар’ї.
Не спіткнутися б в млі, у вогні не згоріти б, лишень…
Десь поранено тишу у мирі жахливо-примарнім…