Найкраща пора , це дитинство

Надежда Мартынова /Данчак/

ДИТИНСТВО - щаслива пора / оповідання/

1. В спогадах дитинство саме щасливе і прекрасне

Народилася я після війни в 48 році, на весні , в красивій, чудовій КУКАВЦІ, якраз на ЗЕЛЕНІ СВЯТА, тому село гуляло по двум причинам. Раді були надзвичайно моя бабуся і дідусь, я перша онучка від любимого синочка, який однин з трьох синів повернувся з проклятої війни. Стало дитятко рости на радість дідусеві і бабусі. Мати працювала учителькою1-4 класів, батько в тракторній бригаді обліковцем, дідусь був дуже хорошим столяром і був «на розхват». Треба було розбудовувати села. На моїй дорогій бабусі Ганні Константинівні, була турбота про дитя та «гектарний» горОд, який вона обробляла, не розгинаючи "спини". В серпні , коли мені було уже 5 місяців, горОд потребував більше усиль, то щоб дитя не дошкуляло, бабуся прив’язала мене за ногу до дерева, дала дві дерев*яні ложки,щоб я гралася ними, а сама «закопалася» в горОд, то так , що не замітила часу, Дитя стукало ложками , кричало , повзало,зробило своє діло , та розвезло його по всім дворі. Тут і матінка прийшла із школи видовище привело її в шок, треба було бачити цю картину, бо розповідати «срам». Поміркувавши про життя-буття у КУКАВЦІ, батьки вирішили переїхати. Батька взяли на роботу в Яришівську МТС на «нафтобазу», бо він був знавцем по пальному .

2.Коли люди роботящі і мають здоровий глузд, то їхнє життя буде хороше. Мати трудилася дома, Завела курей, індичок , качок. Купили корову, нашу любиму БАЛАЮ, яка давала по два відра молока, завели свиней .Батько в лісі зловив бджолиний рій , від якого розвів пасіку , аж 12 вуликів, тому голоду в ті роки ми не знали. Батько був дуже чесний, справедливий за це його люди поважали. На нафтобазі він навів такий лад , що ні одна крапля пального не виливалась і не проливалась коли він заправляв бензовози. Вся МТСівська община була дуже дружна, відзначали всі св*ята в нашій їдальні, де можна було в любий час купити цукерки , пряники. Батьки їздили в Могилів-Подільський на нові кінофільми, вистави, були в захваті від танцювальних колективів. В Яришівській МТС у нас народилася моя дорога сестричка Галочка При одній такій поїздці, батькии нас з сестричкою закрили дома, а нам було скучно , Галочка дуже плакала і я її хотіла розвеселити, то взяла її «на керкоші», то якби на плечі, і почала возити по кімнаті, але в мене не хватило сил, мені було 6 років , а Галі 2 рочки. То Галочка упала, через мою голову «плашмя» на підлогу. Розквасила собі носа , так , що я злякалася, тому що кров не зупинялася, я взяла тазик налила води і засунула голову Галі в воду , ледь її не втопила... Життя йшло своїм чередом. Наш сусід по «п’яні», піднімав руку на свою жінку, так мій батько, так його «відчитав», що той перестав дебоширити. Коли Галочці виповнилося 2,5 рочки, вона граючись наїлася якоїсь трави, її зробили операцію, всі діти МТС приходили провідати , коли вона виписалась.Я пам*ятаю, батько дуже переживав і навіть кричав на маму, що та недогледіла дочку.
В вересні, в знаменитому /зараз/ селі ЛЯДОВО, проходили великі осінні ярмарки. З Молдови привозили виноград, соки, баклажани, перець і всяку огородину, що не росла у нашій місцевості. На ці ярмарки з*їзджалися, продавати та купувати з всього краю. З МТСу давали машину і возили
на ярмарок. З такого ярмарку наша матуся привезла нам подарунки, виноград , великий кавун, пальта, осінні. Виноград ми їли за дві щоки, взяли по півнику/ це такі цукерки/, оділи нові пальта та пішли гуляти і показувати свої обновки. Наш дім, в стилі «барак» , був довгий , на 10 сімей, а може і більше, то повиходили діти із своїми подарунками. Я з своєю сестричкою, облизуючи свого півника підійшла до нашого «Моря-океану», це дуже велика «калюжа», де плавали качки, гуси, то батьки її не засипали. Півник розтанув в роті і я , дуже активна дівчинка, почала будувати міст через калюжу, на «щастя « хтось завіз цеглу.
Я тягла цеглу до калюжі, будуючи «міст» через калюжу. Було дуже важко, але метр, а може і більше я побудувала , і «по слизнулась», упала в калюжу. На допомогу кинулася моя 3-х річна сестричка Галочка, без страху ступаючи в калюжу і прямуючи до мене, але вона теж по слизнулася і вся занурилася в калюжу. Я на «четвереньках» полізла її спасати… Перша зайшла до дому я, плачем показувала на пальто, за мною моя сестричка, яка була мокра з голови до ніг. Цілу неділю ми сиділи дома .

В МТС були три сади яблунь, люди посадили горіхи, яблуні, різні плодові дерева, а під вікнами різнокольоровий БУЗОК, перед домом клумби з різноманітними квітами, матіолою і.т.п. Зробили дітям стадіон, карусель. Який «шухер» зробили ми, діти, нам було менше 10 років, коли ми пішли в ліс по суниці, горіхи і заблукали, але десь о 22 годині вечора знайшли дорогу і сміючись виходили з лісу, по доріжці з двух сторін якої росла «висока» кукурудза, то нас не було видно , тільки чути, як ми сміялися.Наші батьки, ледь не збожеволіли, шукаючи нас цілий день. Моя матуся втратила дар мови, її відкачували. Батьки розказали нам, що в тому лісі не можна ходити без дорослих, там залишилося багато з війни, мін і всякої зброї.

3.Школа, які чудові роки. Перша моя учителька була Надія Іванівна.Вона розповідала нам, про буремні часи війни, які пронеслися над нашим Подільським краєм, багато сіл були спалені, а тепер Ми, учні, чудової школи і треба бути чемними і добре учитися. Чемність наша виражалась в тому, щоб не гратися у війну, і не бити одне одного. Школа наша була 2-х етажна , то ми гасали по етажам, збиваючи собі коліна, штовхаючи одне, одного. Мої гени , батьківської справедливості уже проявились в 2 класі, коли Коля Нідзельський , лупив /бив/ нашу , осиротілу однокласницю Олю Танащишину, за яку я заступилася і получила кулаком в ніс, так , що у мене в очах посипалися іскорки, але я зібравшись з силами і з усієї сили нанесла удар портфелем по голові Колі , це тобі за Олю, кричала я.
Десь в 6-7 класі у нас /учнів/ почався любовний бум, так "закладено" природою, тут ні чого не вдієш, природа є природою.Чогось мене хлопчики і з нашого , тай старших класів , любили "щіпати", бігали за мною, обнімали і дуже сміялися, від цього, я ніяковіла. Появилася перша любов, не у мене, а у
хлопчика з 9-10 класу, він гладив мене по голові і називав мене цим "гидким» словом "красуня". Десь в 7 класі наш керівник Федір Дем*янович посадив мене за парту із своїм сином Вітею, може , щоб він «списував « у мене, так , як він учився так собі. Одного разу, Вітя прйшов в клас пізніше і Федір Дем*янович став бити його ногами біля дошки , тут я зірвалася і накинулася на учителя , кричала , що Віті боляче, і не можна так бити дітей. Федір Дем*янович перестав бити Вітю, клас завмер. Багато хто полізли під парти від переляку .Я сама була перелякана, але кричала, що так не можна бити дітей./Через 50 років Вітя пояснив вчинок батька, бо він утік із дому і на перекладинах поїздів доїхав аж до Луганська, міліція відправила його назад до дому.Батьки були смертельно налякані./ Може тоді у серці ВІТІ щось до мене прокинулося, що тільки я одна його захистила, цього я вже не узнаю.
На мене, щось "найшло" в 7 класі, коли я побачила в " світлі " свого однокласника Андрія Костинюка, який учився нижче середнього, але я з останьої /де я сиділа/ парти, через весь клас підказувала йому відповіді, не зважаючи ні на учительку , ні на учнів. Це була моя перша ЛЮБОВ. У мене, якось серце виривалося з грудей, я червоніла, ніяковіла, а одного разу, коли ми були на «горосі», нас посилали із школи збирати горох, я його приревнувала, плакала від "обіди", і говорила, що напишу повість «Любов на горосі», тому що він звернув увагу на другу дівчинку Пасеку Галю, яка у нас була першою красунею в школі. Я йшла додому,ридаючи, треба було іти 7 км, до мене підійшов хлопчик з нашого класу Вітя Шаповалов і сказав:"Надю, давай я тебе проведу до дому". На що я йому в грубій формі відповіла , що не потрібно /Знала би я , що цей хлопчик любив мене з 6 класу і все життя, це я узнала через 50 років/.

4.Закінчила я 8 класів, і з подругами хотіла поступити в Каменець- Подільський технологічний технікум. Поїхали "кагалой", здали документи, почали готувитися до єкзаменів. Перший єкзамен диктант, написали всі, як перевірили по 10 , а то і більше помилок зробили майже всі. Сіли горювати, тут хтось позвонив у двері, визивають мене, якийсь курсант, у мене «знакомого» тут не було, ні кажуть мене , показують, що дівчину з "такими грудьми". Боже, який позор для мене, я розплакалася і сказала, що ні куди не піду.

5.Провалились наші екзамени , я пішла в 9 клас, Кукавської ср.школи, в Кукавці жила моя старенька бабуся їй треба було допомагати.
Настали 60 роки, розцвіт авіації, я багато читала, мені дуже подобалась фізика, математика, особливо задачки на 12-14 відповідей, почала добре малювати, це від батька , який дуже красиво малював оленів, пейзаж і т.п. Пробився у мене " талант" писати, я написала фантастичний твір "Майбутнє КУКАВКИ" , який планували на конкурс , але мабудь загубили. Мама купила мені, бо я дуже її просила набір «конструктор планерів» Я зробила /склеїла/ планери і віднесла до школи , там теж мабудь їх загубили . В 11 класі у нас відбувся КВН з 10 класом, назву нашій команді, наша вчителька фізики, взяла по моїй ініціативі " ИДИОТ", яка звучала як - " ИДЕАЛЬНЫЕ ДРУЗЬЯ И ОТЛИЧНЫЕ ТОВАРИЩИ" Конкурс ми програли з різницею в 1-2 бали,10 клас радів , що розумніші за нас.
Настав випускний, я була шокована, бо побачила, що з нами випукаєтся мій однокласник з Яришівської школи, ВІТЯ Шаповалов. Він ніяковів, сидів на консультаціях, але більше була шокована я, тому, що в 10 класі я одержала від нього листа з любовним віршем, де були слова: "С всех цветов люблю я РОЗЫ, а из ДЕВУШЕК ТЕБЯ, ТЫ моя ЗВЕЗДА!" и т. д., а я відповіла йому по -хамськи, бо я любила Андрія Костенюка і в цей час одержувала від нього , з Армії, хороші листи. Не можу зрозуміти, він був у Армії, а я училась в 9-10 класі, але , то було після війни і у нас училися переростки в віці.
Через 50 років « судьба», життя, звело мене з Віталієм Шаповаловим, він уже полковник , сім"я, діти, онук, але тяжке життя забрало здоров"я. Встигла я з ним поговорити по телефону. Вічна йому пам"ять. Життя іде своїм чередом і не вблаганно ставить перепони, але людина вибирае свій шлях...

© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2014
Свидетельство о публикации №114121803965