Іду по струні, що натягнута світом і прірвою,
Іду в незнайоме, туди, де немає межі.
І може востаннє крізь млу незахищено-вірною
Сльозою проллюся, у вік, що давно збайдужів.

У висі втоплю нелегкі молитви і пробачення,
Тремке безталання посію на білий папір.
Помежи світання наге і ще досі небачене
Проб’ється проміння умовності наперекір.

Я буду щаслива. О так, хоча йду наді темінню .
Сумну височінь охрестили немилі дощі.
Іду, як на сповідь, дорогою сотою, енною
У день, що поник од неспокою, зблід, поночів…