Плачеш ти кривавими сльозами,
Україно зоряна моя.
Колосилась ти колись хлібами
І вслухалась в трелі солов’я.

Як жила у братньому союзі –
То раділи мати і дитя,
Бо були всі наче добрі друзі
І творили світле майбуття.

Був дешевий газ, тепло і світло,
І робота до душі була,
Та еліті нашій жить набридло –
Коли вдосталь світла і тепла.

Захотілось володарювати
Та стояти твердо ‘‘у керма’’,
Щоб безправним людом керувати
І добились влади недарма.

Та й створили ‘‘вільну’’ і єдину…
Для наживи власного добра
Незалежну бідну Україну
Розгребли… Обчистили до тла.

Ще й панами називатись стали,
Міліарди нажили з біди.
В селах всі колгоспи розігнали –
І нема роботи молодим.

Зростає поле бур’янами,
Ферми розвалили й розтягли,
Де поля пишалися снігами –
Процвітають сиві полини.

А еліта наша не страждає…
Безробіття й біди – ніпочім.
На війні мільярди наживає…
Люд нещасний залиша свій дім.

Та немає їх нігде спасіння,
Бо щоденно гинуть їх сини.
Наступило у людей прозріння,
Бо усе страждають від війни.

Витри сльози, Україно-мати,
Ще розквітнеш в росяних садах.
Недарма загинули солдати
Їх колись прославиш у піснях

Непотрібна всім війна скінчиться,
Україна рідна оживе.
І пшениця знов заколоситься,
І життя засвітиться нове.
11.01.2015