Історію про незлічені скарби гунів я дізнався від свого діда Курта Юрія Ільковича 1880 року народження . Йому , в свою чергу про ці скарби розповів його добре знайомий і товариш , Теодор Легоцький . Легоцький був знаним ученим європейського рівня , в галузі історії , археології , етнографії , музейної справи . Він був на службі у графа Шенборна в якості юриста , а паралельно з основною роботою займався науковою діяльністю . Останні роки свого життя вчений присвятив вивченню , та дослідженню того історичного періоду , коли в Європі , а найпаче на Закарпатті панували гуни , тобто кінець четвертого та початок п’ятого століття нашої ери . Він так захопився цією науково пошуковою справою , що навіть серйозно захворів безсонням . Виїзжав у різні експедиції , переглядав музеї , архіви , бібліотеки Стамбула , Афін , Ватикану , Парижу , Кракова , та інших міст і країн . Найбільше його цікавили скарби гунських правителів . За його висновками цих скарбів мало бути так багато , що й уявити неможливо . Гуни , що перед тим підкорили собі Монголію , Китай , Індокитай , Бірму , Індію , Персію , Хіву , Бухару , Самарканд , Кавказ , Близькосхідні країни , грабуючи ці народи , та обкладаючи їх непомірними податками накопичили стільки дорогоцінностей , що для охорони та переміщення їх , треба було тримати цілу армію . Коли гуни спустошили азійські території до такої міри , що поживитися не було з чого вони вирушили в мандри на захід , поступово , рік за роком , із своїми багато чисельними отарами овець , стадами буйволів , корів та верблюдів , табунами коней та осликів , наближалися до центральної Європи , наганяючи жах на європейців . Як писали історики тих часів , очевидці тих подій , вся Європа тремтіла , коли гуни сідлали коней . Не дарма папа Римський прозвав їх бичем божим . Підкоривши собі східну Європу включно з Польщею , гунам заманулося захопити центральну та південну Європу . Величезною хвилею вони посунули змітаючи все на
своєму шляху на південь у напрямку Карпат . На Прикарпатті їх чекало багато чисельне військо готів на чолі із вождем Атанаріксем . Бідний Атанарікс , він не знав з ким має справу . Гуни під проводом свого вождя Даламира досить легко і швидко знищили все військо готів , а сам вождь ледве врятувався втечею . Деякий час він переховувався у закарпатських русинів . Зібравшись із силами , перегрупувавши своє військо , Даламир повів його зразу через всі Карпатські перевали на Дунайсько- Тисянську рівнину . З боку русинів він не зустрів жодного опору . Справа в тім , що військо русинів було сильно послаблене внаслідок частих воєн з римлянами та візантійцями . Русини здалися на милість гунам , влилися в їх орду , зобов’язалися платити данину . Гунські вожді дуже цінили русинів за хоробрість та незрадливість їх воїнів , за відданість справі їх слуг . Найхоробрішим , найуспішнішим вождем гунів за час їх перебування у Європі безперечно був Атіла . Атіла народився та зростав на Закарпатті у середовищі русинських підлітків , батьки котрих були на службі при дворі гунських вождів . Прабабка Атіли була русинкою . Коли вона народила свого первенця , престолонаслідника гунського престолу , то мріяла , що її син ніколи не буде вести спустошливі , кровопролитні війни . Тому вона нарекла йому імя - Даламир . Сподіваючись , що таке гарне імя дійсно принесе народам мир . Її сподівання на жаль не збулися . Бабка Атіли теж була русинкою . Свого сина первенця , батька Атіли вона нарекла – Манзюк . Як бачимо , це теж русинське імя . Нарешті мати Атіли теж була русинкою . Тоді така була традиція , що новонародженим імя давали матері . Мати Атіли назвала свого сина теж русинським іменем От Тіла . Можливо , вона мала на увазі що він народжений від її плоті і тіла , можливо від тіла свого народу , хто знає , хто знає . Історія трохи спотворила його імя , і став він – Атіла .
При дворі гунських вождів панівною мовою була русинська мова . Думаю читач і сам догадається чому .
Незлічені скарби гунів були ретельно упаковані в шкіряні мішки та скриньки , складені на понад сто повозок і куди мандрували гуни , туди і возили за собою свій скарб . Для охорони та обліку скарбів вождь назначав верховного жреця , котрий у своєму підпорядкуванні мав цілу гвардію воїнів спеціально до цієї справи навчених та підготовлених . Вожді гунів були надзвичайно заощадливі . Їх головною метою було накопичення багатства , для майбутнього , тільки їм відомого раціонального використання .Історія не знає , щоб гуни за весь період свого панування побудували хоча би одне місто , або навіть одну військову фортецю , або палац , або навіть храм чи якусь іншу культову споруду , не кажучи вже про мости та шляхи , як це робили , скажімо римляни , араби , чи китайці . Все що було у гунів від рядового воїна до вождя , це кінь , сідло , шкіряний мішок для дрібних речей та зброя .
Юний Атіла , коли підріс то прибрав із своєї дороги всіх конкурентів , всіх претендентів на престол . Він їх просто фізично знищив . Ступивши на престол він здобув надзвичайної поваги та популярності в очах правителів інших Європейських держав , навіть папи Римського . В часи перемиря , або як стародавні русини казали в препокойний час , Атіла був бажаним гостем Візантійського імператора , папи Римського , та інших європейських можновладців . Його щедро обдаровували , проголошували улесливі промови та вітання , організовували спеціально для нього різні театральні дійства . Все це та багато іншого робилося для того , щоб приборкати його напівдикий кровожерливий характер . Йому в не навязливій формі демонстрували переваги європейського способу життя над життям кочівників . Атілу навіть готували до прийняття християнства . Тому Атіла оточив себе не малою кількістю радників-європейців . Ці радники в скорому часі зіграли фатальну роль у його житті . Може й навмисно , але радники привчили його до надмірного вживання вина . Він став не виліковним алкоголіком .
Від природи наділений гострим розумом та хитрістю , Атіла розумів , що накопичувати скарби ради накопичування ,немає сенсу . Прийшов час дати їм застосування , пустити їх в хід , бо як він вважав , цих скарбів накопичилася вже критична маса , яка в любий час може вибухнути у формі двірцевого перевороту . Він задумав розбудувати свою імперію на європейський зразок . Запланував будувати міста , шляхи , фортифікаційні укріплення , палаци , тощо . Для цього він запросив з Риму добрих будівельників . Будівельники почали насамперед будувати резиденцію для самого Атіли .Місто яке почали будувати назвали Гунідвор . Тобто , дворець гунів .В історію воно увійшло під назвою Гунівар . Після закладки фундаменту , та першої черги палацу , Атіла зробив грандіозну гостину , де вино привезене з Італії та Франції лилося рікою . На другий день вранці його знайшли мертвого у своєму наметі . Причиною смерті був крововилив в мозок , через надмірну кількість випитого вина . Але в смерті звинуватили русинську дівчину , коханку Атіли , Кареку . Її ногами прив’язали до хвостів двох диких жеребці і розщахнули .
Після трагічної смерті Атіли , почалася непримирима боротьба за престол між багатьма претендентами . Гуни вирізали гунів . Верховний жрець , хранитель скарбів та духовний лідер гунів , намети та каравани із скарбами котрого знаходилися на території Мукачева , як міг , так старався примирити ворогуючі сторони . Але недовготривалий мир знову і знову розгорався у страшну непримириму братовбивчу різню , на радість всіх народів та правителів Європи . Коли верховний жрець зрозумів що із примиренням нічого не вийде , то вирішив надійно заховати скарби до настання кращих часів . Тисячі рабів були задіяні для того , аби викопати тунель куди б можна було помістити скарби із сотень і сотень возів . Коли все було надійно заховано і замасковано , а вози спалені на вогнищі, Жрець наказав повбивати всіх рабів , що копали схованку , аби не було свідків .
А тоді запропонував гвардійцям , що охороняли скарби вчинити самогубство . Коли жрець переконався , що помер останній охоронець , то і сам собі перерізав сонну артерію .
Знаючи про цей історичний факт Теодор Легоцький всю свою енергію спрямував на пошуки тих скарбів . Треба було тільки знати де їх шукати . Легоцький мабуть знав , адже не дарма він так багато часу потратив на вивчення різних історичних документів ,на різні археологічні пошуки та розкопки . Насамперед треба було вияснити де будувався город Гунівар . З достовірних історичних джерел , а саме із праць арабських та римських істориків можна було довідатися хіба що про те , що Атіла почав будувати свою резиденцію у верхньому Потисью . А верхнє Потисся , це і є Закарпаття . Одні вчені дослідники вважали , що Гунівар це не що інше , як закарпатське місто Унгвар з його фортецею , бо дуже вже ці дві назви подібні між собою . Стародавню назву Унгвар потім замінили на Ужгород . Інші стверджували , що Гунівар , це Хустська фортеця , бо ніби вона побудована у безпосередній близькості до Тиси . Ще інші казали , що Гунівар не що інше , як Мукачівський замок Паланок . Теодор Легоцький зробив свій висновок . Він довів , що Атіла розпочав будівництво зразу в трьох місцях . В Ужгороді він почав будувати резиденцію для себе . В Мукачеві на Чернечій горі почав будувати резиденцію для свого верховного жреця . Ця резиденція з часом мала стати духовним центром гунів . Прийняття християнства гунами мало відбутися з часу на час . Це питання вже не раз обговорювалося з верховним та родовими жрецями . В Хусті Атіла планував розмістити свій уряд , побудувати на зразок римських , освітні заклади , спортивні арени та інше .
Про те що скарби гунів треба шукати саме в Мукачеві , сумнівів у Легоцького не було . Це і простаку ясно , що вивозити таку велику кількість скарбів , та ще й у такий не простий час було не те що не доцільно , а й небезпечно , адже за ради них і велася братовбивча різанина . Але де саме вони заховані ? Про те що їх закопали на Чернечій горі Легоцький зразу відкидав . Адже там почалися будівельні роботи . Там скарби могли виявити просто випадково , копаючи скажімо резервуар для води , або для гасіння вапна .
Не велика ймовірність і того , що їх могли заховати на замковій горі . Адже площа замкової гори занадто мала , щоб схованку зробити не помітною . Тоді де ж? Відкидав Легоцькій і версію про можливе заховання в низинній місцевості через близькість поверхневих та грунтових вод . Їх могли заховати тільки на схилі котроїсь гори . Але Мукачево з трьох боків оточено горами . То де ж скарби ? Ніхто не знає яким методом , але в кінці кінців Легоцький таки вирахував місце знаходження скарбів . Дивуюся , адже тоді не було ані метало шукачів ані іншої сучасної технології . Теодор своїми вимірами вирахував , що скарби закопані на Великій горі , на її північному схилі . Ця гора домінує над сучасною трасою Мукачево – Іршава , з правого боку , якщо їхати з Мукачева . Він вирахував не тільки експозицію , але як йому здавалося і точне місце знаходження під землею . Ця ділянка гори була пустиром , що густо позаростав був ожиною , тереном та іншими малоцінними кущами . Вона належала міській мерії . Після довгих переговорів , Легоцькому вдалося таки вмовити міський уряд продати йому цю ділянку . Коли були владнані всі паперові та грошові справи , Легоцький приступив до пошукових робіт . Спочатку треба було розчистити ділянку гори від зарослів . Робітникам , яких для цього найняв , казав що планує тут побудувати Боргаз (дачний виноградний будинок) . Коли ділянка була розчищена , почали копати вертикальну штольню , ніби для пошуку води . Легоцький не відходив від копачів ні на один крок , придивляючись і обмацуючи кожний викинутий камінчик . Чим глибше копали , тим грунт ставав все щільнішим із більшим вмістом різних розмірів каменюк . Роботи просувалися повільно , ще і через те , що в ямі міг находитися тільки один копач . Теодор вже почав було сумніватися в своїх розрахунках . Аж раптом на глибині дванадцяти метрів Копачі натрапили на якусь порожнину .
Радощам Легоцького не було меж . Він сам спустився в штольню. Своїм досвідченим оком археолога він зразу зрозумів , що ця порожнина не є природне утворення , це справа рук людини . Це було не що інше , як колись викопаний тунель висотою та шириною десь в півтора метри . Тунель був засипаний камінням та глиною , але на протязі півтора тисячі років ця глина вляглася , так що досвідчений спеціаліст міг навіть визначити напрямок продовження тунелю . Продовження тунелю спостерігалося у двох напрямках , тобто в напрямку вверх по схилу гори і в напрямку вниз по схилу гори . Легоцький наказав копачам продовжувати заглиблюватися . Але через кілька десятків сантиметрів робітники натрапили на скелю . Дальше заглиблення було не доцільним . Тоді він вирішив прокопати ще одну вертикальну штольню . Її почали копати у напрямку вверх по схилу за двадцять метрів від першої . Знову ж таки заглибившись на дванадцять метрів робітники натрапили на порожнину , на дні якої була та сама скеля . Наказавши робітникам добре вичистити яму , Легоцький до неї спустився сам . Тут він виявив щось таке , що його добряче засмутило . Саме в цьому місці тунель мав розгалуження в чотирьох напрямках . Легоцький навіть припускав що це може бути не просто тунель , а справжній підземний лабіринт . Він вирішив тимчасово припинити пошук , тим більше що і коштів для проведення таких масштабних робіт у нього не було .
Він розумів що для таких масштабних робіт йому варто заручитися підтримкою уряду . Через свого патрона графа Шенборна в решті решт домігся ауденції до глави угорського уряду . Своїми науковими підтвердженнями зумів переконати главу уряду у перспективності пошукових робіт , у надзвичайних наукових відкриттях , в кінці кінців у величезній матеріальній вигоді . Глава уряду з розумінням поставився до всього викладеного Легоцьким , ще і тому що знав його як видатного вченого . На перший час виділив йому якісь кошти , для того аби той міг підготувати і ретельно викласти все на папері , зробити кошторис передбачуваних робіт , всі можливі витрати та очікувані вигоди. Маючи всі розрахунки на руках глава уряду пообіцяв через парламент виділити все необхідне .
Окрилений такими обіцянками Теодор з потрійною енергією взявся за втілення своїх мрій в життя . Він залучав до роботи різних експертів , геологів , сейсмологів , ґрунтознавців , геодезистів , інженерів . Всі роботи були виконані бездоганно , всі розрахунки були виконані з великою точністю . Всі папери були ретельно підшиті в папку Треба було тільки дочекатися чергової ауденції до голови угорського уряду , щоб їх власноручно вручити. Граф Шенборн знову організував йому цю зустріч , яка мала відбутися менше як за місяць . Але тут трапилося не передбачуване . Почалася Перша Світова війна . Австроугорщині було не до наукових пошуків . Ауденція так і не відбулася .Прийшлося розкопки відкласти на невизначений термін . Від сильних переживань Легоцький навіть захворів і на довго заліг на лікарняне ліжко . Але він би не був Легоцьким , як би щось не придумав . Те що він придумав надихнуло його на нові звершення . Він навіть відчув себе здоровим . А придумав він ось що . Звернутися до передових людей краю , до заможних промисловців , до інтелігенції , до всіх не байдужих по допомогу . Деякі кошти таким чином вдалося таки назбирати .Якусь суму вніс і мій дід. Але думаю що це була не така вже і значна сума , бо тих сорока гектарів землі які були в діда було замало ,як би навіть їх всі продати . Коли пан Легоцький підрахував , всі пожертвування то зрозумів що їх занадто мало аби починати таку грандіозну роботу . Мій дід його підбадьорював , казав , що варто тільки почати роботу , а там дивись і знову начнуть поступати пожертвування . Але Легоцький впав у велику депресію . Його енергії та зібраних пожертвувань вистачило хіба що на те , аби рекультивувати ділянку гори , тобто засипати і зрівняти штольні , а восени на цьому місці посадив сад та виноградник .
Він розпустив чутки , що робота ця безперспективна , що ніби він допустився великої помилки , через що просить вибачення від усіх кого це стосується . Не буде ж він , як той гунський жрець вбивати всіх робітників та свідків .
Жертвувати не було кому , бо одні налякані війною втекли до Америки . Деякі були призвані на війну . Багато інтелігентів , священиків , лікарів , вчителів , дрібних та середніх промисловців із числа тих що часто висловлювалися за славянське єднання було кинуто в тюрми , як таких що могли бути потенційними симпатиками царської Росії , з якою АвстроУгорщина вела війну . Заарештували і Легоцького . Але через його підірване здоровя , а найбільше через втручання того же графа Шенборна , його скоро випустили . Тих кого кинули до в’язниці за підозрою в симпатії до Росії було понад сто осіб . Ті що залишилися були поки що на волі , спали і у сні бачили , як Російський цар Микола ІІ на білому коні йде визволяти русинів з під іноземної неволі . Тим більше що армія царського генерала Брусилова , розгромивши австрійців на Буковині , Галичині , Перемишлянщині , швидкими темпами наближалася до Карпат . А невдовзі вийшла на позиції в саме серце Карпат і зайняла всі важливі Карпатські перевали . Налякані такими успіхами Російської армії австрійці та німці вдалися до хитрощів . Аби підірвати міць Росії із середини німці закинули до Петрограду свою людину , а саме Ульянова – Леніна . Таким же манером австрійці заслали з Відня до Києва громадянина Австрії Михайла Грушевського . Грушевський у науці був світилом першої величини , а от у державних справах він ніяк не міг вирости із коротких штанців . Тому то не пройшло багато часу , як українці – петлюрівці дали йому коліном по задньому сидінню , та так , що він кулею полетів за кордон . Правда , потім він колінопреклонно просив батька Сталіна прийняти його на службу , що той великодушно і зробив . Російську армію таки зупинили на Карпатських перевалах . А потім за австрійською командою «цюрік» погнали їх аж за Дніпро
.Розчарована русинська інтелігенція та так звані панславісти з болем у серці сприймали поразку царської армії , на яку вони покладали такі надії . Всю вину вони складали на нерішучість царя Миколи ІІ . В той час надзвичайно популярною на Закарпатті була така пісня .
Цар Миколай
Захотів воювать
Три солдати на Карпати
Розтуди ж твою мать .
І от настав 1915 рік .Ішла затяжна , так звана окопна війна . Ті що сподівалися на її скоре завершення і настання кращих часів були розчаровані і морально пригнічені . Не дочекавшись кращих , сприятливіших часів для здійснення своїх мрій помер у цьому році Теодор Легоцький .
Але , це ще не все . Послухайте , що було далі .Через тридцять років по тому , взимку із сорок третього на сорок четвертий рік , мій дід пішов до Мукачева відвідати свого сина Василя , котрого тільки що випустили з мадярської в’язниці . Сидів він у в’язниці через висловлювання проти мадярської окупаційної влади , яка окупувала наш край 1939року . До Василя з вітанням про визволення з тюрми прийшов і його товариш Мойша Мерменштейн . Обоє , і Мойша і Василь були фанатично закохані у виноградарство . Займались його вирощуванням , розведенням , селекцією . На цій основі вони і потоваришували . Різниця була тільки в тому , що у Василя було всього декілька кущів , а у Мойши декілька гектарів . Бувало , коли Мойша дізнавався , про те , що десь в Іспанії чи Франції вивели якийсь новий сорт винограду , він негайно їхав туди , щоб придбати і привести на Закарпаття . Мойша завжди запрошував до таких поїздок і Василя , проплачуючи йому проїзд в обидві сторони .
Василь мав кравецьку майстерню по пошиттю верхнього чоловічого та жіночого одягу . Хоча в Мукачеві було не мало добрих кравців євреїв , але Мойша давав перевагу Василеві роблячи замовлення для пошиття одягу для всієї своєї багатолюдної родини .
Сидячи за келихом доброго домашнього вина , чоловіки вели різні розмови , про останні події , про минуле , про виноград та виноградники , про те на якому схилі мукачівських гір росте найкращий виноград і таке інше . Ось тут мій дід і розповів ту історію про скарби гунів , яку ви щойно прочитали . На Мойшу це справило велике враження . Він допитувався в мого діда , чи не міг би він показати те місце де Легоцький проводив розкопки . Дід , хоч і був на підпитку , але зрозумів що необачливо наговорив лишнього . Він почав відговорюватися , що ніби пройшло багато часу , і він скоріше всього не зможе впізнати ту ділянку . Але Мойша дуже просив , навіть наполягав , обіцяючи , що якщо з того щось вийде , то мій дід не буде обділений . Нарешті дід погодився . Чоловіки засиділися до пізньої ночі . Жінка Мойші прислала навіть за чоловіком слугу . Мойша пішов додому , а дід залишився ночувати у свого сина . На другий ранок тільки но почало зоряти , а Мойша вже тут-як –тут . Василь жив у районі Борок Телепу , а це вже і не така велика віддаль від Великої гори . Коли всі троє прийшли на цю гору , то дід , як і передбачав , не зразу міг знайти ту ділянку . За тридцять років повиростали нові насадження , старі повирубувалися , на багатьох місцях були побудовані нові боргази , а старі реконструйовані . І врешті решт , як здалося дідові , він впізнав те місце . Після смерті пана Легоцького , ця ділянка перепродувалася декілька разів від одного власника до іншого . Як потім зясувалася , на даний час вона належала якомусь власнику за прізвищем Тоні ( а можливо це було імя ) Тоні був італійцем за походженням . Він був жонатий на мукачівській русинці , в дівоцтві Бучинець Анця . Тепер перед Мойшем постала задача знайти власника і викупити цей виноградник . Мукачево не
настільки велике місто , аби було важко когось знайти . Але зясувалося , що Тоні вже кілька років перед тим виїхав до Америки , з тим , що як тільки там облаштується , то забери туди і всю рідню . Облаштуватися то він облаштувався , але в Європі почалася Друга Світова війна , так що виїхати до Америки було вкрай важко . Його жона Анця , спочатку ніяк не хотіла без чоловіка продавати виноградник . Казала , що коли приїде Тоні , тоді і будуть вирішувати . Нарешті в письмі чоловік дозволив їй продати ділянку на свій розсуд , мотивуючи це тим , що коли він приїде до Мукачева , то в нього не буде часу та можливості займатися пошуком покупців . В березні місяці 1944 року процедура купівлі –продажу відбулася . Мойша Мерменштейн з небаченою енергією взявся за підготовку до проведення пошукових робіт . Для цього він залучив декількох компаньйонів із числа багатих євреїв Закарпаття . Але не судилося . В квітні місяці сталися трагічні події в житті єврейського народу . Всіх євреїв Закарпаття арештували , кинули до концентраційних таборів , де більшість з них загинула . Загинув там і Мойшо Мерменштейн , останній із шукачів скарбів гунських завойовників . Закінчуючи писати цю історію , я сподіваюся , що вона буде мати таки продовження , але вже в іншому виконанні .