Я вперше в житті на власні очі побачив її так з близька . А було це так. Нас десятеро хлопців- закарпатців працювали у колгоспі «Центральний» , у селі , що ще немало імені . Село це було просто під номером тринадцять . То були безкраї простори горезвісного «Карлагу» ( Карагандинські лагеря ) , що входив до відомої структури «Гулагу» , в Тельманському районі , Карагандинської області . А був це 1958 рік , третій рік від проголошеного партією курсу на освоєння цілинних та перелогових земель Казахстану та Сибіру. В селі ще стояли тюремні оглядові вишки , що залишилися від недавно розформованого лагеря , що були страшними памятками сталінської доби . Село було досить велике . Населяли його німці з Поволжя , та півдня України , що насильно були депортовані під час війни , донські та кубанські козаки , що теж були насильно вивезені під час колективізації як куркульський елемент, а також чеченці та греки . Та найбільше на напівпустинних просторах Казахстану можна було зустріти нашого брата –українця , котрого планомірно виганяли із рідних домівок , ще за часів отамана Єрмака та цариці Катерини. На краю села , за мазанками , тобто хатинами напівземлянками в яких жили освоювачі цілини було безліч якихось горбків густо порослих полином та перекотиполем. Я спочатку подумав був , що то закинуті колишні окопи з часів вітчизняної війни , але потім догадався, що до цих широт війна на щастя не дійшла . Так що ж то були за горбки , яких було так багато?. Про природу виникнення цих горбків я дізнався від старого донського козака Безгінова , котрий був не тільки хорошим комбайнером , а ще й майстром на всі руки у згаданому селі . Безгінов розповів жахливу історію. В тридцяті роки до їхніх станиць на Дону прийшли загони озброєних більшовиків на чолі з комісаром Борисом Лебовичем . Вони наказали всім хто був занесений до списку (а до списку було занесено більше половини станичників) на протязі двох годин зібратися для відправки на нові місця для постійного проживання. Про місце переселення не сказали. Дозволялося брати на сімю не більше сорок кілограмів вантажу. Запакували всіх наче оселедців у бочки , до товарних вагонів і відправили до центрального пустинного Казахстану. На цьому місці , де тепер ці горбки висадили декілька ешелонів народу. А тоді саме була люта зима . Ніхто з собою не брав ні лопати ні сокири , бо ніхто не передбачав такого жаху. Брали тільки най необхідніше , їжу та одяг . Зубами та нігтями рили землю , яка промерзла глибиною понад метр , щоб хоч трохи сховатися від сорокаградусного морозу та колючого вітру. Першими почали помирати маленькі діти та старенькі бабусі і дідусі. За декілька днів загинуло тисячі душ. Аті що ще жили , із задубілих трупів , що не можна було поховати в замерзлу землю , робили собі схованки . До весни дожило процентів десь п’ять. Земля розмерзла , ось тоді і поховали померлих. Ось така історія походження горбків за селом № 13. На могилах заборонили ставити які б там не було хрести чи інші пам’ятні знаки . Зате дозволено було пасти колгоспних корів.
Безгінов похоронив тут батька й матір , тещу й тестя , двох синів і доньку , жінку , братів , сестер, близьких і далеких родичів , і просто земляків станичників . Така ж доля спіткала і кубанських козаків , котрих донські люб’язно називали хохлами . А ті в свою чергу не менш любязно називали донців – чалдонцями , від місця їх походження ,тобто з межиріччя Чалого і Дону. Не менш трагічною була доля німців , греків та чеченців . Всі вони проживали в одному селі вперемішку , хіба що чеченська община проживала трохи в стороні , на березі ставка . Чеченці , як сповідники ісламу , і цвинтар мали окремо від інших . Тим не менше всі разом працювали в одному колгоспі , примножуючи багатства рідної батьківщини . Батьківщини , що так багато зробила для них . Чого саме ? А це вже ви і самі можете догадатися , що для цього покоління зробила батьківщина.
Згідно трудової угоди складеної між нашою будівельною бригадою , та правлінням колгоспу , ми мали побудувати для них велику комору для зберігання насіннєвого зерна пшениці . Інше зерно непосильним трудом вирощене і зібране зберігалося на токах просто неба . Часто все зерно під впливом дощу , снігу та сонця згнивало все до останньої зернини. Тоді із цих токів на декілька кілометрів розносився запах , що нагадував самогонну закваску. Така то була радянська система .Коли ми приступили до роботи , то виявилося , що в колгоспі немає абсолютно ніякого будівельного матеріалу. Нам самим треба було заготувати камінь для фундаменту , який ми збирали на недалеких сопках , виготовляти саман , та інше. Зерносховище мало бути досить велике , тому каменю треба було багато .Якщо із заготівлею каменю ми сяк-так за два тижні впорались ,то з
виготовленням саману було складніше . Виявляється , ніхто з нашої бригади , старшому з якої ледь виповнилось двадцять п’ять років , а наймолодшому , тобто мені ще не було і вісімнадцять ніколи не мав справу з саманом . Але найшовся один добрий дядько , молдаванин , котрий нам все детально розповів . Нам здалося , що це вже і не така складна наука . Але тільки здалося . Цей дядько зробив нам форму на п’ять штук . А ще порадив що заміс місити ,якого нам знадобиться дуже багато , краще б кіньми аніж своїми ногами. На польовому стані бригади №2 , або ,як її ще звали Чернягінською , за прізвищем бригадира , де саме ми мали будувати зерносховище , був ставок . А поряд ставка була зворина глибиною десь біля двох метрів . Із ставка до цієї зворини ми прокопали канаву і запустили до неї воду . Коли зворина заповнилась водою , тоді ми з її берегів накидали туди глини до самого верху аби розмокала , як нас учив дядько молдаванин. Глину ми закидували в перемішку із соломою. Коли все це добре розкисло , тоді пішли у стайню за кіньми аби починати робити заміс , але , яка це була стайня ! Це були чотири скирди соломи викладені чотирикутником без всякого даху , там коні та воли літували і зимували. У стайні був тільки один кінь прив’язаний до кола . Решта коней та волів були на випасі . Ми взяли того коня і пішли саман місити . Але що тут сталося ! Коли Іван Гладжикурка сів верхи на коня і загнав у зворину , то кінь миттєво провалився у це місиво по самі ніздрі .Ми ледве , всі девятеро встигли витягнути Івана з під кінського брюха. Коня ми витягнути ніяк не могли , хтось побіг на польовий стан за підмогою . Прибігло кілька трактористів , а з ними і бригадир Чернягін . Коли Чернягін побачив що ми наробили із цим конем , то в нього ледве не стався серцевий напад . Він почав розмахувати руками і кричати , що за цього коня всіх нас посадять до тюрми , а за одно і його з нами . Коли трохи заспокоївся , то всі ми разом почали міркувати , як би краще врятувати коня . Чернягін , хоч і був гарячкуватий , але взагалі був доброю людиною. Місцеві ,поза очі прозивали його «Вобщетода.» Тому мабуть , що коли щось обмірковував , то часто говорив: « Вобще то да , хотя й… да , ну конечно да!» . Цей кінь , якого звали Булат , був племінним жеребцем . Його тільки вчора привезли з Кубані для відтворення табуна . Заплатили за нього дуже дорого , через що так переживав бригадир. В кінці кінців рішили , що треба жеребця витягувати волами . Але заковика була в тому , що не було до чого прив’язати мотузку , бо , кажу, коневі з цього місива тільки ніздрі стирчали . Тоді хлопці зняли з машини борт , кинули його в з ворину аби і собі не провалитися , хтось по цьому бортові підповз до коня . Здається це був Іван Нєгря з Тячівщини . Він старанно відгріб місиво від кінської шиї і зав’язав мотузку . Спільними зусиллями п’ятнадцятьох чоловіків та пари волів , ми таки витягли Булата на твердий грунт. Але тут сталося ще гірше . Коли Булат почув під ногами твердий грунт , то з переляку рвонув і почав тікати що є сили світ за очі. Ми проважали його поглядом , доки він не здавався нам маленьким як муха , а далі і зовсім зник з виду. На якийсь час воцарилася німа сцена . А тоді хтось каже : « цей
кінь зупиниться хіба що на Кубані» . А хтось додав :»Якщо його вовки не зупинять». Чотири дні всією бригадою ми шукали цього , будь він проклятий , коня . В кінці кінців знайшли ми його на чеченській молочнотоварній фермі .
Якось з великим трудом , ми таки навчилися виготовляти той саман . Нас часто використовували і на інших роботах , що не було передбачено трудовою угодою. На таких як посів зернових , жнива , сінокоси , підготовка площадок під зерно , та інше . Опівночі могли прийти і підняти нас , змучених чотирнадцятигодинною працею , на розвантажування вагонів з цементом або вапном . При цьому не двозначно натякали , що відмова потягне за собою проблеми при нашому розрахунку . Ми мусіли погоджуватися на все , бо така вона заробітчанська доля.
Вода на польовому стані де ми працювали і жили була привозна . Возили її в залізній цистерні волами . Водовозом був місцевий молодий хлопчина років десь так під шістнадцять . Дівчата його дразнили словами « цоб , цабе» . Бо то була така команда волам. Хлопчину це дуже сердило .Він взяв , тай кинув роботу в самий розпал сезону .
Не було води , то не було з чого приготувати на кухні їжу , не було чим помитися , і так
далі . Ми ще спали , коли Чернягін зайшов до нашого гуртожитку . Він розповів нам обстановку , і запропонував котромусь із нас за сумісництвом бути ще й водовозом . Ніхто з хлопців не погоджувався навіть на запропоновані бригадиром три трудодні за кожний привіз води. Тоді він показав пальцем на мене і командирським наказом сказав « будеш возити ти!» Що було робити? Так по сумісництву я став водовозом. Але дівчата і мені не давали спокою. Як тільки вони побачили мене на гарбі запряженої волами , то зі всієї своєї дівочої сили кричали : « хохол возниця , давай дразниться!» Мене це дуже сердило . Я теж було хотів кинути цю роботу. Та дядя Вася Середа , кубанський хохол ,заспокоював мене
кажучи: « хлопчику , вони тебе дразнять , бо люблять». Але це мене не дуже тішило , тоді дядя Вася навчив мене , як треба відповідати цим надоїдливим дівчиськам. І коли черговий раз дівчата гукали своє : « хохол возниця , давай дразниться» я їм у відповідь казав : « присів хохол наклав на пол. , ішов кацап зубами хап» . Кубаньські хохли росіян прозивали кацапами. Більше мене не дразнили.
А були ми всі молоді , повні сил . Пять хлопців із Углі , Тячівського району , Це Василь Бенца , Мішо Бокоч , Мішо Данч , Іван Негря Та Митро Мельник , та п’ять хлопців із Червеньова , Іван Гладжикурка , Юрко Курта(Сакра) , Юрко Курта (Гобій) , Андрій Курта(Довгош) , та я , теж Курта. Справа втім , що в Червеньові , якщо несамохіть плюнеш , то обов’язково на Курту потрапиш , так їх тут багато. Було тут на роботі ще декілька чоловік з тячівщини , але вони були в іншій бригаді. Це вуйко Юра Кулій , Бабка Голубка , дідо Балонка , Думинець із синами , Гасинець із синами Та деякі інші. Якось старий Безгинов питає вуйка Юру Кулія : « Що це у вас одні Курти , вони що всі брати?» А вуйко Юра хотів нас підколоти , та й каже : «Та це вони всі леленци». Так колись на Закарпатті казали на діддомівців . А Безгінов у цікавості звів брови тай каже: « Та ти що , Юра. Я думав у вас одні бандерівці , а виявляється , у вас і Ленінці є ?» А Кулій своє: « Є, є і леленци є».
Нас в черговий раз зняли з будівництва зерносховища і послали скирдувати сіно. Той рік в Казахстані був надзвичайно сприятливий , випадали часті дощі. Сіно як і пшениця вигнали на зріст людини. Головним скирдоправом у нас був нині покійний Іван Гладжикурка , та Юрко Курта ( Гобій) . Скирди ми правили по нашому , по закарпатські .Вони в нас виходили як шкатулка , гарненькі , рівненькі . Навіть знімали нас у республіканську газету Заря Востока.
На скирдовці сіна зі мною трапився випадок , що ледве не коштував мені життя. Нам виділили площу , на якій була скошена , висушена і підграбана у копни трава. Нас десятеро , сіно із всієї площі у пядесят гектарів , мали завантажити , звезти і заскирдувати у скирди . Для цього нам дали вісім підвод , на які кажуть гарба , через те що вони спеціально пристосовані до перевозки сіна , соломи , чи полови , з височезними бортами у формі драбин . А також вісім пар коней . Мені попалася пара молодих коней , напівдиких , що ще не були запрягані , а тому не навчені до роботи . Кілька днів я з ними мучився , але потім вони якось звикли . На цих гарбах ми звозили сіно на визначене місце де і розвантажували на скирду , а двоє наших скиртоправів її вершили . Був кінець дня , тай скирдовку сіна ми майже закінчували , роботи залишилось на якихось дві години . Хлопці рішили , не йти додому поки не завершимо роботу , аби вже сюди не повертатися . Я першим розвантажив свою гарбу , розвернув коней і поїхав на площу за черговою ходкою. Коли вже на площі озирнувся , то побачив , що всі хлопці поїхали додому , мабуть передумали закінчувати скирдовку сьогодні. Я теж не став завантажувати сіно , розвернувся і пішов їх наздоганяти . Кожен це знає , що натружені цілий день коні , вечером додому повертаються з великою охотою. Їх навіть підганяти не треба . Мої теж побігли . Але на моє нещастя з якоїсь копиці злетів яструб і пролетів над головами коней . Коні налякалися і рвонули що є сили вниз по схилу невисокої пологої гори. Вони не те що швидко бігли . Напівдикі коні закусивши вудила летіли як громова куля . Я натягнув вожі як струни , пробуючи їх зупинити . На всі груди , що було сили кричав «го-ов , го-ов», нічого не допомагало . Коні летіли як перун. Розумів , що ось- ось може статися щось не поправиме. Намагався вистрибнути з гарби , але не дозволяли високі борти . Відчув , як відлетіло одне заднє колесо , потім друге . Коні мчали у напрямку польового стану , а я що сили кричав . На мій крик повибігали з бараків люди. Вони відразу збагнули ту небезпеку , яка чекала на мене та на коней . Справа в тім , що на польовому стані було повно залишеної ще з весни всякої техніки , що позаростала високим буряном . Це були борони, дискові культиватори , лущильники , та всякі інші залізяки . Коні мчали прямо на ці буряни . Всі розгубилися в очікуванні якогось жаху . Не розгубився тільки донський козак Іван Теліганов . Він пригнувся наче кішка перед стрибком на горобців , поправив на голові картуза – восьмиклинку . Коли шалені коні порівнялися з ним , він наче куля з гармати , акробатичним стрибком кинувся між коней . Руками ухопився за кінські вудила , а обома ногами за дишло . Так він і повис на вуздечках та дишлі . І уявіть , коні побігли ще декілька метрів і зупинилися . Всі дивувалися , як міг цей чоловік , що важив не більше п’ятдесят кілограмів , зупинити диких коней . Мене шокованого попід руки відвели на ліжко , а Теліганов залишився заспокоювати коней , що тряслися , як листя на трепеті при слабому вітрі. Він гладив їхні морди , цілував у товсті губи . На другий день я на роботу не пішов , але хлопці не нарікали.
За добру роботу на збирані сіна , нам , як додаткову оплату видали по декілька тон , з яким ми не знали що робити . Не відправиш же його на Закарпаття поштою. Нам порадили , що у передмісті Темир-Тау ,яке називається Правий берег живе багато чеченців , котрі тримають домашню худобу . Там би сіно можна вигідно продати . Голова колгоспу товариш Осинін виділив нам для перевезення одну машину . Методом жеребкування ми встановили чергу на перевезення сіна . Мені випало везти першому . До речі , одну машину ще до того , на місці продав якимось грекам . З вечора завантажили машину сіном , щоб раненько вдосвіта без затримки рушати в дорогу. Приїхали ми на Правий берег коли ще тільки зоряло . На покупців довго чекати не прийшлося .
Мене , правда , порадили добрі люди , як треба торгуватися . Стартову ціну треба запросити у двічі більшу реальної вартості , бо інакше вигідно не продаси . Купці ходили довкола машини , висмикували жмутки сіна , принюхувалися , ганили якість , щоб збити ціну . Хоч сіно було сіяних трав , переважно тимофіївка , але всі нарікали , що то ковил . Я теж не відступав , вимагав показати хоча би одне ковилове стебло . Правду кажучи , тоді б я не дуже відрізнив ковил від тимофіївки . Просили назвати ціну , я назвав чотириста карбованців . Мені пропонували сто . На це я відповів , що така ціна взагалі то є , але в мене на таку ціну сіна немає . Радили подумати . Я таки подумав . І коли знову пропонували назвати ціну , я назвав чотириста п’ятдесят . Коли покупці переконалися , що мають справу з досвідченим торгашем , то запропонували двісті карбованців . А досвідченому торгашу ледве виповнилося вісімнадцять років . Це був перший мій торг . Двісті карбованців , це була саме та ціна на яку я розраховував. Не виказуючи свого задоволення я сказав: « Уступаю тільки вам , враховуючи ваше пролетарське походження»
Сіно купила одна чеченська жінка , яка виторгувала аби я за цю ціну і розвантажив . Жила вона не далеко , зразу за рогом розпуття . Коли я розвантажив машину , то виявилося , що грошей у неї немає . Гроші у Юсупа її чоловіка , а його дома нема . Куди Юсуп поїхав , або коли вернеться ніхто із п’яти його жон не знав , навіть 16 -18 річна кохана жінка Васса. У чеченців не прийнято було звітувати перед жінками. До цього я думав , що многожонство не що інше , як середньовічні казки . Я і припустити не міг , що за радянської влади таке можливо . О-йой ! Як можливо ! Ще і не таке можливо . Виявилося , що мені ще дуже далеко до досвідченого торгаша . Треба було спочатку попросити гроші , а тоді вже розвантажувати . Таки надурила баба . Довелося чекати . У дворі було повно всякої дітвори , напевно від усіх жон. Усі жони були зайняті роботою по господарству крім коханої жони Васси , котра наче цариця у розцяцьканому халаті сиділа у холодочку. Інші жони доглядали за нею , наче бджоли за маткою. Із п’ятьох тільки одна розмовляла по руськи , це та , що купувала сіно . Вона була дуже охочою до балачок . Звали її Гуля . Інші не розуміли , або вдавали що не розуміють . У чеченців така традиція , що тільки той вважається стопроцентовим чеченцем , хто не розмовляє ніякою іншою мовою крім чеченської . До речі , це стосується і деяких наших мадяр .
Гордістю Юсупового господарства був жеребець Алі , якого , як казала Гуля Юсуп купив за вісімнадцять тисяч рублів. За такі гроші тоді можна було купити три машини «Волга». І що в ньому було таке дороге? Це знав тільки Юсуп . Я сидів на сіні і нудьгував . Уже і не чув балачки Гулі у котрої рот не закривався . Мене досита нагодували і напоїли кумисом . Так пройшов день , настала ніч , а Юсупа все не було і не було . Я примостився спати на сіні , бо без господаря в дім не запрошували. Такий у них закон. Заснув міцно , прикрившись від комарів якимось принесеним Гулею рядном. Проснувся від удару в ребра . Це десь попівночі повернувся Юсуп , котрий пнув мене чоботом у бік.
Він був на підпитку . Добре , що Гуля була тут як тут , вона йому все і розказала . Я хоч трохи вже був виспався , а жони Юсупа мусіли чекати його повернення не сміючи навіть око стулити . Тільки-но Юсуп наблизився до двору , як жінки побігли на зустріч . Одна відчиняла ворота , друга хапала коня за вуздечка , інша допомагала Юсупу злізати з норовистого коня , а кохана шістнадцятирічна Васса підносила глечик з водою та рушником . Витерши рушником змочене водою лице та руки , він запропонував і мені освіжитися . Після цього Юсуп запросив мене до хати , до своєї кімнати. Хоч в кімнаті було багато коштовних речей , від персидських килимів і до чеканених кавказьких шабель, кинджалів і всяких там позолочених канделябр , підсвічників , та все було оформлено і розставлено без смаку . А може це мені так здалося , людині з чужим поглядом на їх побут?
Юсуп був літнім чоловіком , років так , 55-60 . Двометрового зросту (це я так по своїх сто дев’яносто порівнював) у військовому кітелі кавказького пошиву , в галіфе , юхтових чоботях , при кинжалі за поясом . На голові каракулева папаха рідкісного перлового кольору з червоним дном . Коли Юсуп помітив, що я з цікавістю розглядаю його папаху , то зняв її з своєї голови і подарував мені . Ось вона чеченська гостинність . На таку папаху мені б треба працювати півроку . Під папахою на голові у нього була тюбітєйка . Бачачи , що з акцентом вимовляю руські слова , поцікавився звідки я родом . Я сказав , що із Закарпаття . – О! Бандера ! Етот карашо!
Юсуп мене щедро пригощав всяким кавказьким їдлом та питвом .Розговорившись, сказав , що він із якогось чеченського княжого роду . Батьки його були дуже багаті люди . До війни у нього було десять жон , котрі всі загинули у вагоні під час депортації. Але нічого, він придбав собі інших , правда , ледь спромігся на п’ятьох , бо важкі часи настали. Так у балачках ми просиділи до ранку . На світанку отримавши від Юсупа розрахунок за сіно я відкланявся тримаючи в руках дорогоцінний подарунок , каракулеву папаху. Не знаю чи добре поступив чи погано , але коли Юсуп зачинив за собою двері , то я цю папаху напнув на стовп у Юсупових воротах . Нащо вона мені була потрібна ? У нас такі не носили .
Дочекавшись коли відкриють крамницю , я накупував печива , солодкої води , цукерок . Пиво ще тоді не любив , бо воно мені здавалося гірким як верба , як кінська сеча .Поласувавши добрятинками , пішов за місто на трасу, щоб сісти на попутну машину і доїхати до села номер тринадцять . Мене підібрав водій вантажної машини у кабіну .Тільки що ми рушили, машина набрала швидкості десь так кілометрів70-80 за годину, як нас почали обганяти рибалки , що їхали на мотоциклі. Порівнявшись з нашою машиною, той що сидів на задньому сидіні мотоцикла , почав перекладати вудилища з правої руки в ліву . Цієї миті вудилищем зачепив нашу машину. Це їх потягло під колеса вантажної машини . Водій машини загальмував , але дарма . Якась доля секунди і під машиною лежало два розплесканих трупи і море крові . Це було страшне видовище . Я вискочив із кабіни , почав тікати. Чого тікав і зараз не знаю. Тікав навмання через степ зранку до обіду. Десь біля обіду добрів на якийсь польовий стан . Там було декілька бараків на пів землянок. Була там кухня і їдальня. На цьому польовому стані , як виявилось , працювала будівельна бригада із Іршави . Бригадиром у них був Орос Йосиф, а його жона була поваром . Ми розговорилися , я їм розповів про свої притрафунки. Мене добре нагодували не взявши ані копійки . Як я дізнався , цей польовий стан теж належав до колгоспу «Центральний» де і я працював. Боже Небесний , Великий, скільки за роки свого перебування на просторах Казахстану та Сибіру зустрічав наших закарпатських русинів ? Не було такого колгоспу чи радгоспу , та що там колгоспу , не було такої бригади де б не потіли наші руснаки . Не було такого заводу , чи новобудови , не було такого ліспромгоспу , рудника чи шахти , де б не прикладали своїх рук наші краяни. Та першими мабуть завжди протоптували стежки селяни з Великих Лучок.
Від того польового стану де я зупинився пообідати , до села №13 , як казав Орос Йосиф, було мабуть біля десяти кілометрів . Мені запропонували краяни переночувати у них на стані , а на другий день ранком , коли привезуть на кухню продукти , на машині зможу доїхати до села . Я не захотів , бо уже і так одну ніч не ночував дома . Хлопці з моєї бригади напевно журяться. Подумаєш , якихось десять кілометрів! За дві години пішої ходи буду на місці . Кухарка Терезка запропонувала взяти з собою в дорогу щось їстівного , ну хоча б пляшку компоту . Я відмовився. Тільки що по горло наївся , а через дві години буду дома . Мені показали найкоротшу дорогу навпростець.
Помаленьку пішов . Та ось уже три години як у дорозі , а села і не видно. Уже чотири години , а села ще все нема і нема . Напевно трохи збрехали , може не десять кілометрів , а цілих двадцять п’ять . Уже минуло шість годин , а села як не було так і нема . Підкріплював себе згаданою азійською поговіркою , що дорогу здолає той що йде . Черевики натерли мені кровоточиві мозолі , так що мусів роззутися і далі чимчикувати босяком . Звязані шнурками черевики перекинув через плече. Почало вечоріти , а моїм мандрам не видно кінця . Уже стемніло , коли придибав на якесь камянисте плато , що усипано було гострими камінчиками . Босому іти стало не можливо бо каміня кололо ноги , взутися не можу бо мозолі . Попереду в сутінках побачив якийсь силует, ніби церква або якась висока будівля . Попрямував до неї . Придибав із горем пополам туди і побачив , що то вершина якоїсь сопки нагромадженої із високих кам’яних брил , біла , біла , від орлиного посліду . Я вже давно зрозумів , що заблудився. Через густі сутінки стало взагалі не можливо йти , бо не бачиш куди ступаєш босими ногами . Вони у мене і так були всі в крові . Вирішив перечекати під цими брилами до ранку . Я був дуже змучений .
Одну ніч спав мало , бо готувався сіно везти . Другу ніч з Юсупом пробалакали . Сьогодні чотиринадцять годин постійно на ногах . Відпочити б треба . Та який відпочинок , коли в день спека нестерпна , а в ночі холодно . Суворо континентальний клімат Азії . А я в одній сорочці . Признаюся і страшнувато було трохи . Це ми в компанії за випивкою хоробрі . Тільки –но трохи задрімаю , як душе роздираючим свистом сурок засвистить . Знову задрімаю, як корсак загавкає переривистим гавканям . Тільки-но стулю очі , як шакал жалібно завиє наче сам чорт. Першим променям сонця був радий , як маленьке дитятко матері. Мозолі за ніч трохи присохли , але взутися ще не міг . Куди йти ? Хоч куди , аби тільки вибратися з цього каменистого плато . Десь біля обіду це камінне випробування залишилося позаду . Але потрапив у ще гіршу біду . Довкола скільки очі бачать було вигоріле поле , на якому крім чорного попелу нічого не було . Босими ногами здіймав попільну куряву , що прилипала до мого спітнілого тіла , залітала до і без цього , пересохлого горла , виїдала очі . Я вже другу добу в дорозі без їжі і води у спекотній пустелі центральної Азії . Як я себе лаяв , що не послухав кухарку і не взяв із собою в дорогу їжу . Мабуть , що немає більш нестерпної недуги , як терпіти голодові та спразі . Переконував сам себе , що нетреба розслаблюватися . Під вечір прибрів на якесь ковилове поле , що устелене було кам’яними валунами різної величини . Тільки вчора проклинав каменюки , а зараз зрадів їм як найкращим друзям . Від голоду і обезводнення організму у мене в середині все горіло . Я ліг і лежачи лизав язиком каміння утоляючи в такий спосіб спрагу . Котрі валуни були не дуже великі то я їх перевертав , бо знизу біля землі вони були вологіші . Сонце сіло і на моє превелике щастя вітру не було , що являється великою рідкістю для Казахстану . Був повний штиль. Падала рясна роса , котру всю ніч злизував з валунів . На ранок у мене роспух язик . Але треба йти . Третя доба без їжі і води . Крім роси у мене в роті нічого не було . Невдовзі почалася галюцинація . То звідкись доносився запах свіжих періжків , то десь далеко показувався димок що линув у небо із комина якоїсь сільської хати. Десь коло обіду забрів на пшеничне поле . Колося уже було налите зерном молочно-воскової стиглості . Ось він мій порятунок! Це мене надихнуло на життя . Я похапцем зривав колоски і не очищаючи їх від полови набивав собі повний рот . Боже Великий , які вони були смачні . Ще і зараз , як згадаю ті події , та як стулю очі , то на язику у мене виникає неймовірна смакота . Тоді я згадав історію , що сталася з одним чоловіком в нашому селі . Цей чоловік , за прізвищем Микита Петро , повернувся після війни з полону худий-худющий , голодний пре-голодний . Дома смачно , ситно наївся галушок і на ранок від цього помер . Я перестав наїдатися , але продовжував зривати колоски про запас набиваючи ними пазуху та кишені .
Зрозумів , що раз є пшеничне поле , то має бути і дорога до нього , бодай і польова , але зорієнтуватися можна , щоб добратися до людського житла . Почав обходити це поле . Через кілька годин вийшов до якоїсь чи-то балки , чи-то пересохлого русла якоїсь річки , що поросло було кущами караганнику , на який ще кажуть верблюжа колючка . Боже , чому Ти мене не створив верблюдом ,я б набагато легше пережив це бідування . У цьому пересохлому руслі виднілися сліди від коліс давно проїхавших машин . Але куди йти ? Вліво чи вправо ? Між кущами росла якась трава , яку я зривав і силоміць заставляв себе жувати . Наближався вечір . Ось і пішла четверта доба мого митарства. Сутеніло . Раптом далеко , далеко попереду побачив наче вогник палає. Я не біг , я летів хоч і сили вже не було , бо знав де вогонь тамі люди . Не добігши до ватри якихось метрів із двадцять п’ять , зупинився від страху . Довкола ватри сиділи не люди а якісь чотири потвори з великими безформенними головами наче відра . Я впав безсилий на землю наче підкошений . І страх і втома . Над мною в кущах щось зафиркало . Тпрфру-у-у. Свідомість мене ще не покинула була . Все думаю , тут мені і кінець . Не загинув від голоду , то загину від
нечистої сили . В голову закралася грішна думка , що волів я загинути під колесами машини замість тих хлопців-рибалок . Коли чую , ці потвори заговорили людським голосом . І наче знайомий голос каже: «Андрій Безгінов , як зробить тумбочку , то хоч з вертольота її скинь . Впаде і не розіб’ється». Боже ! Так це мужики з нашого колгоспу . Підбіг до ватри і впав встигнувши прошептати : «Води». Як крізь сон пам’ятаю , що ложкою розчіпляли мені зуби і наливали до рота холодного чаю. Це були колгоспники, що вивозили сіно . Затрималися в полі , бо вчасно не прийшла машина . Голови обмотали якимось ганчірками аби комарі не кусали . А я подумав , що то потвори якісь . В кущах фиркали їхні коні , що так були мене налякали . Як мене клали на підводу із сіном , як мене везли до села , як знімали з підводи , нічого не пам’ятаю . Проснувся наступного дня десь в обід і перше що сказав , так це попросив води . Мене колгоспники досхочу напоїли домашнім квасом . Мої цімбори тим часом теж вигідно продали сіно , з цієї нагоди гуляли-веселилися , навіть не помітивши таку довгу мою відсутність .