Воям, що не здалися живими

Ці журно-білі накипи зими
на чорній рурі танку і на гіллі.
Тривоги скалку пробуй-но змигни
з повіки дня, коли зав"юга квиле

та оборотнем п"є з руїн домів
тепло останнє - спогадовий вогник.
Прадухи зносять німби...час умлів,
крізь серце першоцвіт весною стогне.

Полон, полин, политі горем сни...
криївки вибух - (так діди вмирали!)
Не гріти плоть у нензанні страснім,
бо воля не повзе за рабства ралом.

Ходи сюди, Знебеснику, ходи!
тут Вої бились ревно - як годиться.
А може б їм живлющої води?
та рани окропити би?.. - Водиці!

Коромисло на янгола плечі,
налите небо у прозорі відра.
Внизу війнa i жаско сніг сичить,
а янгол йде, а з тіла крівцю витре

і вицілує вгризлі в долю шви,
і журно-білі накипи квапливі.
Велика честь - не здатися живим.
Розквітло сонце у вселенській гриві.