Лист перший

І до нашого кутка долетіла ваша Газетка, і ми її уважно прочитали; вельми вона всім сподобалася, бо правда написана. Прийміть за се нашу подяку, а листа віддрукуйте, аби знав світ Божий, як мужики Білоруси глядять на москалів і повстання польське, чого вони хочуть і чого своїми силами добиватися будуть. Слово наше просте, але зате щире; коли воно дійде до уряду польського, відкриє йому наші груди та й покаже, що по-нашому робити треба, коб пануванню московському не тепер, то пізніше кінець уже покласти.
З усіх сторін тепер москалі толкують нам без угаву про своє братерство з нами. Правдива дивина: живучи в уряді московському стільки часу, тепер ми ледве про се почули, тому не без користі буде поглянути, як ці московські брати самі в себе господарювали та і з нами що робили, коб пізнати їх щирість і право на братерство наше. Не будемо говорити, з яких народів москалі повстали, братерства там небагато знайдемо, неволя монголів та й царів московських зовсім забила в цьому народі всяку пам’ять про свободу та й зробила з нього громади людей поганих без мислі, без правди, без справедливості, без сумління та й без боязні Божої. З таким народом царі московські, що то живуть людською кривдою, підбили землю нашу під своє панування, отут ми їх і пізнали, сих, як вони себе називають, братів наших. Уряд польський, правивши нами, не брав з нас рекрута, не одривав народу од дітей, од батьків та й од землі рідної й не гнав десь у кінець світу, аби заводити в неволю, витискати сльози й прокляття з душі нашої. Уряд польський коли брав з нас подимне, то не заводив таких стаєнних податків по душі наші, що то до Бога одно належать. Уряд польський, маючи Бога в серці, не вписав нас у схизму, в котрій одно за царя та за царя молитися треба, як би вже цар був Богом на світі, а віра до казни належала. Уряд польський, вже тому буде 70 літ, випереджаючи багато сусідніх народів, почав толкувати про свободу мужицьку і рівність братню мужика зі шляхтичем, а генерал Косцюшко, що то, кажуть, коло Слоніма родився і про котрого народ наш співає, що він вельми був добрим і москаля кріпко бив, висловився він за вольність нашу, але москаль сьому перешкодив і завів свої уряди. Погляньмо ж тепер, що він зараз почав робити, сей добродій мужицький, як сам тепер каже: найперше, аби не могло вироблятися сумління народне, покасував москаль усі сходки людей вибраних, усі школи наші, а так, обібравши з сумління та і з розуму, а завівши в нас свій порядок московський, дозволив кожному дужчому глумитися над бідним як тільки хоче. Панів зовсім увільнив од усяких тягарів, дав їм право заводити панщину московську, а вона то не три дні та й не шість днів з хати, але 6 днів з душі робочої. Мужику не тільки що не давав ніякого права, але ще відібрав і те право, яке він мав від уряду польського; багато людей вільних та і королівщини велів у панщину вписати, кожному можна було мужика кривдити, а чиновники московські не робили йому ніякої справедливості, але ще коли суд на глум не засилав мужика в Сибір, то віддавав на вічність у солдати. Коли який пан, послухавши сумління, ішов за правду і справедливість і противився приказу царському, котрий каже: «дери, бери та і мовчи», тоді його, коли не втік до пранцуза, у тюрму брали та і в Сибір гнали, а двір з людьми в казну забрали, звідтіль то в нас і мужики казенні. Спершу вони служили казні панщину, а після в оброк їх уписали, та й окрім оброку ганяли без ніякої подяки усілякому чорту на роботу: то окружному, то асесору, та й кожному, хто одно перекупив. Начальство ось то яке московське для мужиків, а ніби добродій! Нехай той сам судить, хто письмо моє читати буде, я одно скажу по щирій правді: що коли нам під урядом польським не зовсім було добре, то як москаль став нами правити, зробив він для мужиків чисте пекло на світі. Тут сказати ще треба, що він змусив нас покидати батьківщину, іти у рекрути, та й воювати не за приказ Божий, не за правду і справедливість, але за глум, за неволю, не раз проти братів і батьків наших. Тут сказати треба, що москаль, добродій мужицький, знявши з панів усякі податки, звалив їх на одно мужицьке плем’я, обложив податками і мужицьку землю, і мужицькі хати, і мужицьку душу, і мужицькі діти, і мужицьку скотину, живих і вмерлих. Але тут ще не кінець московського добродійства. – З дідів і прадідів була в нас уніатська віра, се значить, що ми, будучи грецької віри, признавали за намісників Божих святих отців, що в Римі. Царям московським і се стало завидно, для сього, скасувавши в Москві грецьку віру, а зробивши царську, що то називається православ’я, і нас одірвали од правдивого Бога і вписали в схизму погану. Таким способом, обібравши з гроша, з рук спосібних, запрягли нас у панщину, і коб сльози мужицькі не трапили перед трон правдивого Бога, забрали нам і духовну нашу потіху – нашу віру уніатську. Правда, людці, єсть за що подякувати!.. А чиновники то московські – ще одно добродійство. Читав я в книжках, що єсть на світі якась саранча, котра як де покажеться, усю худобу господарську зглумить. Маємо ми, братки, гіршу ще од тої саранчі, а се чиновники московські з своєю «правдою» і справедливістю», вони люди вельми здатні, що то по-московську «проворні», уміють так облизати чоловіка, що з рук їх вийдеш голенький як мати родила – і живи під отаким урядом без суду і правди. Зараз по війні з пранцузом під Севастополем почали між нами слухи ходити, що мають мужикам дати вольність. Ждали ми довго, аж нарешті три літа тому вийшов указ царський, – правда, много там було написано, а користі то для нас мало. Поробили одно канцелярій, посередників, старшин, писарів усе за гроші мужицькі, а панщину як ходили, так і треба було ходити. Дочувши ми се, стали противні, і тут то і москалі найшлися, коб примусити нас до милості царської, а нагайка козацька мала скропити наш братній вузол, не відаю одно, з ким: чи з панами, чи з москалями. Нехай за мене скажуть ті, що мали охоту скропляти, добродії наші, брати московські.
Трудно сказати, як довго ми би панщину ходили, коб не повстання польське. Уряд польський, об’явивши свій маніхвест, землю мужицьку оддав мужикам на вічність, і то перестали зараз панщину ходити. А коли Бог усемогутній навернув панів до правди і зробив їх послушними приказам уряду польського, тогді москалю настав кепський час, і він мусив поневолі приписатися до нашого і жидівського братства. Бач, який мудрований брат; однак трохи і так ошукався, бо як той казав: «і в брата не своя хата», брат пішов би в повстання, коб мав яку кочережку в руки взяти; а жид, хоча поговірка і каже: «що як біда, то до жида», не завсігди голих приймає, тим більше таких, що нажлукталися немало сліз і крові жидівської. Але коб ліпше пізнати московську хитрість, погляньмо щирим оком, що тепер москалі виробляли з нами, у сю лиху для себе годину, коли, побившися з поляками, коб утримати своє панування, до нашого братства хочуть вписатися; уряд польський тепер оддає нам на вічність землю нашу за нашу працю, москаль пише та й установлює якісь там чинші, котрим ніколи ніякого кінця не буде, як то між мужиками казенними. Коли уряд польський дає нам вольність правдиву, москаль, не кажу цілими селами, а цілими громадами гонить людей, зовсім однявши свободу, у сибірські пустині. Коли уряд польський усім братнім народам дає самоврядність, москаль мало того що так не робить, але ще там, де жили поляки, литовці й білоруси, заводить московські школи, а в сих школах учать по-московську, де ніколи не почуєш і слова по-польську, по-литовську та і по-білоруську, як народ того хоче, а в сі школи одно з другого кінця світу москалів насилають, що тільки вміють красти, людей обдирати та й служити за гроші поганому ділу на глум народу. Дикий москаль думає, що коли можна народ обдирати з усякого добутку, то і потрапить кожному вбити в голову свій дурний розум, дурний для того, що розум московський коли не раз хороше каже, то ніколи по-людську нічого не робить, одно людей обманює, а перед кнутом царським гнеться як остатній волоцюга. Трудно все се розказати, що ми вже кров’ю записали, так що сльози ллються, читаючи безправ’я, яке москалі робили та й до сієї пори ще роблять. Хто хоче дізнати правдивого смаку, нехай сам поживе під урядом московським, то і погледить, яке добродійство мужики мали: ось то для чого кажемо: що польське діло се наше діло, се вольності діло.
Але немало праці треба, коб здобути сю свободу, котрої жде всякий, почавши від дитяти до старого діда, бо коли москаль стільки літ упускав свої пазурі в грудь нашу, так не диво, що треба потерпіти довго, коб вирватися з-під його братньої опіки, для того і не без користі буде, коли тепер потолкуємо, які ми маємо на те способи; говорити тут будемо мало, кожен відає для чого, бо москаль не повинен відати, перехопивши випадком письмо се.
Довго поляки ждали помочі з-за границі, народи чужоземні кричали много і до сеї пори нічого для нас не зробили; кажуть, що вони не мають ніякої потреби своєї в польськім ділі, коб на москаля іти за нас воювати. Двісті літ тому назад, а батьки наші ліпше вже казали: «Коли маєш Бога в серці й приказ його, помагай ближньому» і йшли боронити християнство од татарської дичини; до такої помочі хоча і маємо право, але ми не вимагаємо, нехай кожен робить, як йому ліпше здається. Однак сказати тут треба, що коли всі королі підписали нашу неволю московську, то вони вельми скривдили честь свою, що змити се безчестя не тільки потреба, але кожен мусить, коб мати сумління чисте. Для сього, знаючи, як стоїть наше діло за границею, не перестаємо вірити, що мисль Божа, провівши віки, не дасть загинути правді й справедливості, коли вже не знайде для того способу в теперішнім порядку, розірве сей вузол та й поверне силу народу, куди схоче. Нам одно сильно з щирою вірою за своє стояти треба, а уряд наш повинен бути на все чуткий, коб міг для добра народного з усього користати; сили наші ще великі, воювати з ними можемо Бог відає як довго, але для сього треба, з одної сторони, їх оберігати, а з другої, виробляти щораз то нові. І так коли повстання зроблене під добру пору, зростає і оживляє народ, – не в час, марнує сили кожного, ослабляє в простоті духа та й розводить страх і невіру в діло наше, у міць Божу. Уряд польський і його чиновники відають се і для того, коб служили добре перед Богом і сумлінням народним, роблять не штучні завірюхи, але, пойнявши духа народного, його потреби й волю, [будуть] підхоплювати та й розумно заставляти полки народні, а розвиваючи неподатливість у народних нескінченних бунтах, ставити опору московському в нас пануванню. Робота тут нехутка та й непоказна, але зате певна, і вона нас доведе до кінця доброго. Робота тут семиряжна, для того коб була скутечна, повинна бути так щира і проста, як теє серце, що б’є під семирягою, як той розум мужицький, що не перебирає, коли робити треба. Тогді слово уряду польського – «вольність, рівність та й свобода народу» – перейде у кров кожного і ціла міць московська нас не переможе, хоч би їй саме пекло помагати стало.
Рук охотних і сьогодні в нас доволі, але з голими руками не йти на штики московські. Уряд польський і його чиновники повинні добре над цим подумати, гроші в нас будуть, бо ми знаємо потребу сього, бо ми маємо способи на сеє. Але коб за наші гроші ми мали що в руки взяти, Уряд польський сьому зарадить; а коли натрапить перешкоди, то при помочі Бога і свого права, уписаного в наших грудях, усе з часом переможе. Ти, однак, Народе, не дожидайся, та з чим можеш іди воювати за свого Бога, за своє право, за свою хвалу, за свою батьківщину. Для тебе все можна: ніж, сокира, отрута; се твої способи, бо тобі, як тому мужику, невільному, безправному, не признають права самооборони, бо тобі нічого не можна. А коли народи заграничні, з дива роззяпивши рот, скажуть: «шалені», Ти, народе великий і чесний, правдою їм відкажи, що вони тому причиною, що се на їх сумління тяжким гріхом ляже.

Марисько чорнобрива, голубко моя,
Де ся поділи щастя і ясна доля твоя?
Усе пройшло, – пройшло, як би не бувало,
Одна страшна гіркота в грудях ся зостала.
Коли за нашу правду Бог нас став карати
Та при саду предвічнім велів пропадати,
То ми пропадем марно, але правди не кинем,
Хутчіш Небо і щастя, як правду, обминем.
Не нарікай, Марисю, на свою бездолю,
Але прийми тяжку кару – Предвічного волю,
А як спом’янеш мене, щиро помолися,
То я з того світу тобі одізвуся.
Бувай здоровий, мужицький народе,
Живи у щасті, живи у свободі.
І часом спом’яни про Яська твого,
Що згинув за правду для добра твого.
А коли слово перейде у діло,
Тогді за правду становися сміло,
Бо одно з правдою в громаді згідно
Діждеш, Народе, старості свобідно.

Лист другий

Брати мої, мужики рідні. З-під шибениці московської приходиться мені до вас писати, і може раз остатній. Гірко покинути земельку рідну і тебе, дорогий мій народе. Груди застогнуть, заболить серце, – але не жаль згинути за твою правду.
Прийми, народе, по щирості моє слово передсмертне, бо воно як з того світу тільки для добра твого написане.
Нема ж, братки, більшого щастя на сьому світі, як коли чоловік у голові має розум і науку. Тогді він тільки могтиме жити в багатстві, по правді, тоді він тільки, помолившись Богу, заслужить небо, коли збагатить наукою розум, розів’є серце і рідню цілу серцем полюбить. Але як день з ніччю не ходить разом, так не йде разом наука правдива з неволею московською. Докіль вона в нас буде, у нас нічого не буде, не буде правди, багатства і ніякої науки, – одно нами, як скотиною, ворочати будуть не для добра, але на погибель нашу.
Для того, Народе, як тільки коли почуєш, що брати твої з-під Варшави б’ються за правду і свободу, тогді й ти не оставайся ззаду, але, ухопившись за що можеш, за косу, сокиру, цілою громадою іди воювати за свої чоловічі й народні права, за свою землю рідну.
Бо я тобі з-під шибениці кажу, Народе, що тогді тільки заживеш щасливо, коли над тобою Москаля вже не буде.

Твій слуга Ясько-господар з-під Вільна.

Переклав Василь Буколик.


Переклад здійснено в ключі, якомога наближеному до оригіналу, максимально витримано лексичні, граматичні, стилістичні особливості останнього - з метою збереження його своєрідного народно-публіцистичного духу. Тому багатьом текст може видатися незвичним з погляду сучасної літературної мови.