Не розумію людей, не розуміють мене і з цього великого непорозуміння падаю на саме дно. Розумію, щоне можливо всім вгодити, що не можливо бути такою, як хочуть усі, але не можу нічого з собою вдіяти. Ціле життя воюю з собою, борюся з думками і своїми ж вчинками. Навіщо й сама незнаю, але як це все виснажує !!! І інколи стаю, як пустеля – без води і сухо, глухо й нечутно. А так хочеться просто по-людськи перепочити, виспатись в кінці-кінців, розтеляю, лягаю і знову вони… як нашестя, різні і гарячі, протидійні слову в слово… думки роздирають на частини. Як же це втомлює, боротьба, ніч і безсоння. Кажуть, це стрес, але він беззупинний, і заспокійливі не допомагають. Забагато картин у голові, болісних картин, завелика уява, а пожаліти себе не в силі, бо комусь гірше ніж мені і боряться не із собою, а наяву, до крові, до смерті…
@ Дівчур Христина 2015р