Цей день усе ближче. Морфей помилився – прости́ йому:
він просто напився, зверши́в самосуд і забу́в про це.
Прокинься, людино! Твій вибір – червона чи синя?
Відкинь усі сумніви – і повернися на су́денце.

Він щось пропонує, підштовхує, наче б до виходу,
пігулки уже не рятують – настирливо муляють,
і губи – уві́гнуті ду́жки – розжовують дихання.
Єхидність? Байдужість? Прости, я сьогодні не в гуморі.
Я випив, я випав зі шлюпки реалу в ілюзію,
я випустив суть, наче воду з порожнього ре́шета.

Мій кожний арешт супроводжуватиметься му́зикою,
аж поки я буду місцями позбавлення волі ще ве́штатися,
аж поки я буду…
Навчи мене, мудрий, не думати,
навчи мене глухнути між прокляту́щими бурями,
щоб темно-червоний був кольором вишні чи бургера з ку́рятиною,
а чорний – кольчужної куртки, обшитої
ку́рявою.

Я теж алкоголік, я легко впадаю в депресію –
і кляту пігулку щовечора плутаю з кулею.
Я знаю, Морфею, до мене ти не добере́шся, бо
я буду грозою всю площу навколо отруювати –
і слухати, слухати музику чорної осені,
і жовч навкруги, як освячену воду, розбризкувати.
А потім я ляжу на щойно скуйовджену постіль –
і, може, ковтнувши оби́дві пігулки,
на зло́ усім
виживу.

26.10.2014