Скільки таким, як ми, ще шукати спо́кою
в білих квадратиках ві́кон і фар автостопу,
в зоряних ку́полах, під канделябром місяця,
що заплітає світло в подобу кіс?
Нерви в тугий клубок, як гніздо, закручені,
смужки вогню печуть і постійно вужчають,
ду́ші й тіла́ сплітаються по-зміїному
у покоління на́вхрест
і світ навскі́с.

Ні, не дивись униз із живого дерева!
Оси кусають світ за роздуте черево –
жала тонкі і гострі сягають Господа,
скрученого калачиком в животі.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
з богом і зброєю ми на війну поїхали,
вслід голоси й дахи обростали попелом
і волочились ящірки золоті.

Ми загубилися у крижаній обителі,
наші зіниці звузилися і витекли.
Білою кісткою поле твоє засіяне –
світло на вістрі голки серед імли.
Скільки таких, як ми, це мовчання слухало,
в часі і просторі мчалося центрифугою?
Скільки таких, що з мі́сіями і месі́ями
в зуби драконячі і на мечі пішли?

Нам би іти Аїдовими дорогами,
і в темноті молитись чужому богові,
і проклинати білі коліна ідола,
поки болітиме цей божевільний світ.
Cерце скажено гупає, як ошпарене,
вузол ілюзій переростає в марення.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
ми, як планети, знову зійшли з орбіт.

26.08.2014