В. Герасимову.
Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
Просторінь поглинають літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця тинькування – місячної парсуни
гідний, ич, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли
грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті митей любові, бодай їх і духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був
за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.
<1987>
-------------------------------------------------
Bagatelle*
Єлизаветі Леонській
І
Очманіння липневих бульварів, коли,
як банкноти вві сні,
вищезають кудись гонорово шумкі міліарди.
І, як решта, зорини бриньчання срібло́м жовтизні
несусвітних полів ластів'ячого ирію карти.
Вечір липне до пліч, мимохідь гризучи козинак,
умістивши красунь з їхнім чаром у профіль камеї;
від великих кохань залишається рівности знак
в поперечинах голих лавок костеніти з алеї.
І нічний аквілон м’язу млявому тче волокно,
як можливе життя, нашорошений торсає гарус;
у рванині піткань від землі відпливає фоно
в рукотворні борвії, піднявши лакований парус.
II
Лиш міста знають правду про пам’ять, про уступи
сходів до кас
розкурочених гнізд, про звитягу стопи над краєчком.
І нічого нема безкінечніш життя після нас,
воскресіннями ловких, як післані на ніч кур’єрським.
А за спиною вам – рук, що кинули кості, яса –
чи кивком мелькома в бік нічим не оплачених лотів,
чи пасажем навкидь, – закидаючи вас в небеса,
із-під пальців акордом зголоситься сума цих сходів.
Ба, що ближче зоря, то бракує перил;
у квартир –
вигляд пірваних хмар, попоятих квадратністю,
тюлем,
і спіралям версти з грамофона, сягаючи зір,
ліпше кинутись притьма у ноги, підставлені стульцем.
III
Нетривкий, як думки у хмарин про блакиті свої,
час життя, беручись опиратися терміну смерти,
надихається звуком сріблених рулад солов’їв,
відцентровою голкою ширячи кін круговерти.
Так творяться світи, адже радіус кіл, біжучи
їх садами й назирці керуючись пильною віссю,
неприкаяним пальцем на слух підбирає ключі
до буття по собі, в безголоссі тамуючи пісню.
Так падкі до промінь просторіні; так пальці сліпця
негодящі спинитись, заскочені окликом "Світло!"
Так осяяна річ набуває подоби лиця.
Що чорніша платівка, тимдуж їй дограти несила.
* Абищиця, усіляччя {франц.)
---------------------------------
BAGATELLE *
Елизавете Леонской
I
Помраченье июльских бульваров, когда,
точно деньги во сне,
пропадают из глаз, возмущенно шурша, миллиарды.
И, как сдача, звезда дребезжит, серебрясь в желтизне
не от мира сего замусоленной ласточкой карты.
Вечер липнет к лопаткам, грызя на ходу козинак,
сокращает красавиц до профилей в ихних камеях;
от великой любви остается лишь равенства знак
костенеть в перекладинах голых садовых скамеек.
И ночной аквилон, рыхлой мышце ища волокно,
как возможную жизнь, теребит взбаламученный гарус,
разодрав каковой, от земли отплывает фоно
в самодельную бурю, подняв полированный парус.
II
Города знают правду о памяти, об огромности
лестниц в так наз.
разоренном гнезде, о победах прямой над отрезком.
Ничего на земле нет длиннее, чем жизнь после нас,
воскресавших со скоростью, набранной к ночи курьерским.
И всегда за спиной, как отбросив костяшки, рука
то ли машет вослед, в направленьи растраченных денег,
то ли вслух громоздит зашвырнувшую вас в облака
из-под пальцев аккордом бренчащую сумму ступенек.
Но чем ближе к звезде, тем все меньше перил;
у квартир —
вид неправильных туч, зараженных квадратностью,
тюлем,
и версте, чью спираль граммофон до конца раскрутил,
лучше броситься под ноги взапуски замершим стульям.
III
Разрастаясь как мысль облаков о себе в синеве,
время жизни, стремясь отделиться от времени смерти,
обращается к звуку, к его серебру в соловье,
центробежной иглой разгоняя масштаб круговерти.
Так творятся миры, ибо радиус, подвиги чьи
в захолустных садах созерцаемы выцветшей осью,
руку бросившим пальцем на слух подбирает ключи
к бытию вне себя, в просторечьи — к его безголосью.
Так лучи подбирают пространство; так пальцы слепца
неспособны отдернуть себя, слыша крик «Осторожней!»
Освещенная вещь обрастает чертами лица.
Чем пластинка черней, тем ее доиграть невозможней.
* Чепуха, всякая всячина {франц.)
[1987]