Не була моя доля доброю,
Мов сухим листком, мною микала.
Синьоока любов з за обрію,
За собою вічно кликала.

Приходила ночами, пізно,
Без оклику і без стуку.
І ласкава, і ніжна, і грізна,
Синьоока моя розлука.

І клялася любити вічно,
До кінця, до смерті, до скону.
Заглядала мені у вічі,
Немов на святу ікону.

Світлом своїм сердечним,
Мене на хресті розпинала.
Мить та була безкінечна,
Так довго вона не минала.

Все прощала мені на світі,
І гріхи мої і образу,
В сині очі манила як в сіті,
Святіші, від святої із образу.

Скрізь за мною вони ходили,
Очі ті, мов западня, мов яма.
До гріха мене доводили,
Як пра Єва колись Адама.

Вечорами вона пришивала,
До сорочки відірвані ґудзики.
І пісні для мене співала,
Так тихо, просто, без музики.

Біля мене ходила рядом,
І ніколи не ревнувала.
Лиш синьооким поглядом,
Із дороги мене збивала.

А коли я ховався в хаті,
Закривався за чорні двері.
Сині очі її пулькаті,
Між рядками були на папері.

І тільки в дні високосні,
Зі мною вона не жила.
Тоді мов смола на сосні,
Кров остивала в жилах.

Не була моя доля доброю,
Мов сухим листком мною микала.
Синьоока любов з за обрію,
За собою вічно кликала.

2001 р.