Десь під вечір вийшла Марійка до потічка і стала над бережком, прислухаючись до плюскоту води, що гралася в промінні перед вечірнього сонця, поволі зійшла стежиною ближче, і ступила босими ногами в її прохолоду. Білі ноги стали в блиску хвиль теж прозорими. Вода з любов’ю обняла їх своїми струйками. Тихо шипіла і бризкала білою повітряною піною. В цей час, на сусідському обійсті стояв Іван, сусідський парубок, приперся до копиці отави,і любувався красунею Марійкою. Не знаючи того, Марійка стала над потоком, схилилася наче лілія. Змійкою вигнула тіло , білою ногою стала на чорний камінь і вмивалася. Сонце, уже заходивши за смерекові гори облило її своїми променями, наче позолотило волосся на голові. Хлопець дивився як хвилі кидали до повислих над водою грудей блискучі крапелини. Вони долітали, розбивалися, і знову падали на дзеркало спливаючої води. Іван сильніше втиснувся в отаву, завмер, наче боявся сполохати це диво. Марійка вмивала лице, руки, ноги, груди .
Сонце зайшло за гору і раптом все стало темно - блідіше. Хлопець мов зачарований стояв і слухав пісню цієї непокритої краси, що зливалася з піснею хвиль води, які також бігли і блистіли своєю голизною.
2009р.