Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ЛОГІКИ
ВІДДІЛ ПЕРШИЙ
Трансцендентальна аналітика
    Ця аналітика розчленовує все наше апріорне (передуюче) знання на чисто розумово-розсудкові елементи і тут (в трансцендентальній аналітиці як науці) ідеться про умови того розчленування: 1) щоб поняття були чистими, а не емпіричними (досвідними); 2) щоб поняття стосувалися мислення й розуму, а не споглядань і чуттєвості; 3) щоб поняття були елементарними і чітко відрізнялися від похідних або складених із них понять; 4) щоб набір понять був повним і цілковито охоплював всю царину (сферу) чистого розуму-розсудку. Але також щоб ця повнота науки (аналітики) досягалась не механічним поєднанням знань, тобто не шляхом спроб (спроб та помилок – емпірично, шляхом певного досвіду) . Отож вона (наука) можлива лише завдяки ідеї цілості апріорного розсудкового знання досягнутої через визначений наукою поділ понять, котрі творять (складають) цю цілість, а значить – тільки через поєднання їх у системі де чистий розум-розсудок відділяється не лише від усього емпіричного (досвідного), але також і від чуттєвого (естетичного). Отже - він являє собою єдність самостійну, самодостатню і не побільшувану жодними добавленими ззовні додатками. Тому сукупність його знань має творити охоплювану й окреслювану однією ідеєю систему, повнота й членування якої можуть слугувати також за пробний камінь правильності (Richtigkeit) й автентичності (справжності) всіх елементів знання, котрі до неї входять. Ця частина трансцендентальної логіки складається з двох книг, перша містить поняття, а друга – засади чистого розсудку.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ АНАЛІТИКИ КНИГА ПЕРША
АНАЛІТИКА ПОНЯТЬ
    Під аналітикою понять слід розуміти не аналіз самих понять, тобто звичайний для філософських досліджень спосіб розчленовування наявних понять з погляду їхнього змісту, для того щоб зробити виразнішими самі поняття, – а слід розуміти, мало застосовуване досі, членування аналітичної спроможності розуму-розсудку з метою дослідити саму можливість апріорних понять, котрі розміщуються лише в розумі-розсудку, місці їх народження, аналізуючи при цьому чистоту вживання розуму-розсудку взагалі, бо це і є властива справа трансцендентальної філософії; а решта пізнавального процесу – то є логічне трактування понять загальної філософії. Отож ми простежимо за чистими поняттями аж до їх перших паростків у людському розумі-розсудку, де вони, дочекавшись свого часу, врешті розвинуться з допомогою досвіду і, тим таки розумом-розсудком, будуть звільнені від прив'язаних до них емпіричних (досвідних) умов, та будуть пред’явлені в усій своїй чистоті.

АНАЛІТИКИ ПОНЯТЬ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Про дороговказ до відкриття всіх чистих розсудкових понять
    В процесі застосування пізнавальної спроможності розуму-розсудку та спостереження за цією дією свідомості виникають певні поняття, котрі дають можливість пізнати і саму спроможність пізнання. Якщо спостереження проводити довго та проникливо, тоді можна буде скласти більш-менш повний перелік таких понять. Але за такого, нібито механічного, підходу ніколи не вдається остаточно визначити де це дослідження буде завершене. Поняття, що їх відкривають лише так, випадково, постають без жодного порядку й систематичної єдності і, щонайбільше, тільки зводяться в пари та вишиковуються за подібністю (аналогічністю) їхнього змісту – від простішого до складнішого в ряди, визначені зовсім не систематично, хоча й з допомогою певного методу.
    Тут трансцендентальна філософія має перевагу, але водночас і обов'язок, відшукувати та підбирати для себе поняття згідно певного принципу, бо ж вони (поняття трансцендентальної аналітики) виникають із розуму-розсудку як абсолютної єдності чистими й незмішаними, і тому мають бути пов'язані між собою одною узагальнюючою ідеєю. Такий зв'язок пізнавальних понять дає нам в руки правило, згідно якого апріорі (попередньо) можна визначити відповідне місце для кожного чистого розсудкового поняття, а для сукупності понять – повноту трансцендентальної аналітики, тоді як в іншому разі все залежало б від сваволі, або від випадку.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ДОРОГОВКАЗ
ДЛЯ ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ

СЕКЦІЯ ПЕРША
Про загальне логічне застосування розуму-розсудку
    Вище ми визначили лише негативний характер розуму-розсудку – як нечуттєву пізнавальну спроможність, згідно якої ми не можемо здійснювати чуттєвого споглядання. Отже, розум-розсудок неспроможний споглядати, а без споглядання пізнання можливе тільки через поняття, отже, пізнавальна спроможність кожного, принаймні людського, розуму-розсудку реалізується пізнанням через поняття, не інтуїтивним (на здогад), а дискурсивним (розсудковим) способом. Всі споглядання, взяті як чуттєві дії, ґрунтуються на враженнях, котрі йдуть іззовні (auf Affektionen) , а поняття ґрунтуються , відповідно, на функції розуму-розсудку . Під функцією слід розуміти єдність такої пізнавальної діяльності, котра підводить різноманітні уявлення під одне спільне начало. Таким чином поняття ґрунтуються на самодіяльності мислення, а чуттєві споглядання на сприйнятливості до вражень. Для трансцендентально-аналітичних понять розум-розсудок може мати тільки один-єдиний спосіб використання: судити через них реальність, але враховуючи те, що тільки споглядання безпосередньо виходить на конкретний об’єкт, тоді як поняття не відноситься до нього (предмета) безпосередньо, а уже стосується якогось сформованого уявлення про предмет (воно може бути або ще спогляданням, або вже поняттям). Отже судження є опосередкованим знанням предмета, тобто уявленням про уже наявне уявлення про предмет. В кожному судженні є таке поняття, котре має значущість для багатьох інших уявлень, разом з котрими (уявленнями) охоплює й дане уявлення і вже аж тоді безпосередньо має стосунок до конкретного предмета. Так, наприклад, в судженні: всі тіла є подільними, поняття подільності стосується також і інших понять, але тут воно віднесене до поняття тіла, а відтак поняття тіла в свою чергу стосується інших понять, а через ті поняття і до явищ інших предметів, котрі трапляються нам. Отже, ці предмети уявляються нами в свідомості уже опосередковано, через поняття подільності і таким чином всі судження виконують функцію єднання по між наших уявлень, бо для пізнання предмета замість безпосереднього явища вживається якесь уявлення, котре включає в себе і те уявлення разом з багатьма іншими, і таким чином багато можливих знань збираються в одно загальне бачення. Але можна звести всі дії розуму-розсудку стосовно суджень таким чином, що розум-розсудок постане як певний механізм спроможний здійснювати судження, адже згідно з викладеним вище він і є спроможністю мислити. Мислення є пізнання через поняття, а поняття ж, як предикати (сказане) можливих суджень, відносяться до якогось уявлення про ще невизначений предмет. Так, поняття тіла означає щось таке, – наприклад метал, камінь, дерево… – що може бути пізнане через це поняття – поняття тіла. Отже воно (тіло) є поняттям тільки завдяки тому, що містить інші уявлення, за посередництвом яких може відноситися до предметів. Таким чином, воно (тіло) є присутнім в предикаті (сформульованому визначенні) можливих суджень, наприклад, "кожен метал є тіло". Отож усі функції розуму-розсудку можуть бути виявлені тоді, коли ми зможемо вичерпно викласти ці конкретні функції єдності в судженнях, що є цілком здійсненним і буде ясно показано в наступній секції.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ
ДОРОГОВКАЗ ДО ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ
РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ

СЕКЦІЯ ДРУГА
§ 9. Про логічну функцію розуму-розсудку в судженнях
    Якщо ми абстрагуємося (відірвемося) від усього змісту судження і зважатимемо лише на чисту розсудкову форму суджень, то виявимо, що функції мислення в судженнях можна поділити на чотири групи, кожна з яких містить три моменти. Вони можуть бути зрозуміло подані в наступній таблиці.

І. За кількістю: загальні, часткові, одиничні.

ІІ. За якістю: ствердні, заперечні, безкінечні.

ІІІ. За відношенням: категоричні, гіпотетичні (допустимі), розділяючі (диз'юнктивні) .

VI. За модальністю (в стосунку змісту до реальності): проблематичні, асерторичні (констатуючі факт), аподиктичні (такі що доводять) .

    Але оскільки цей поділ в деяких, хоча й дрібних, деталях не співпадає з загальноприйнятим механізмом логіки, тому, для того, щоб уникнути прикрих непорозумінь, варто навести наступні застереження: до першої групи (за кількістю) , - логіки слушно стверджують, що при вживанні суджень в умовиводах (висновках) одиничні судження можна трактувати нарівні з судженнями загальними. Адже, оскільки одиничні судження не мають жодного обсягу, їхній предикат (сказане) не може бути віднесений до чогось, що міститься в понятті суб'єкта, а з чогось іншого бути вилучений і, отже, його предикат (сказане) стосується всього поняття суб’єкта без винятку, так, немовби воно є загальнозначущим поняттям, всьому обсягу якого приписувався би предикат (сказане). Якщо ж порівняти одиничне судження з загальнозначущим просто як знання, кількісно, то воно (одиничне) відноситься до (загального) як одиниця до нескінченності і, отже, само собою суттєво відрізняється від нього. Тож якщо я оцінюю одиничне судження (judicium singulare) не просто якісно, за його внутрішньою значущістю, а ще й як знання взагалі за величиною, порівняно з іншим знанням, то одиничне судження безумовно відрізняється від загальнозначущих суджень (judicia communia) і заслуговує на окреме місце у вичерпній таблиці моментів мислення взагалі, хоча, зрозуміло, не в тій логіці, котра обмежується вживанням суджень у їхніх взаємних відношеннях.
    Так само щодо другої групи (за якістю) : безкінченні судження в трансцендентальній логіці мають відрізнятися від ствердних, хоча в загальній логіці вони (безкінечні) слушно зараховуються до них (ствердних) і не становлять окремого члена класифікації. Бо якщо загальна логіка абстрагується (відривається) від усякого змісту предиката (навіть і заперечного) звертаючи увагу тільки на те, чи приписується предикат (сказане) суб'єктові, а чи протиставляється йому як щось інше (душа є безсмертною - душа є смертною) , то трансцендентальна ж логіка розглядає судження також і з боку вартості або змісту логічного ствердження здобутого за посередництвом предиката (сказаного) суто заперечного судження і з погляду тієї користі, яку приносить судження для процесу пізнання в цілому. Коли я кажу про душу що вона не є смертною (заперечуючи смертність душі виключаю її з переліку смертного, де залишається, наприклад, тіло людини…), то через таку форму заперечного судження я принаймні запобігаю помилці, бо судження: душа не є смертною – душа є смертною має обмеження в понятті смертного; судження : душа є безсмертною – душа не є безсмертною, в понятті безсмертного, бо душа або смертна, або безсмертна, або ще якась… і предикат (сказане) поняття смертного та поняття безсмертного різні, отже ствердне чи заперечне судження має право існування для обох цих предикатів – безсмертного і смертного окремо . А от моє речення: душа є безсмертною за логічною формою справді ствердне, оскільки я стверджую включення душі до необмеженого обсягу безсмертних (вічних) істот де є Бог.
    Оскільки ж із цілого обсягу можливих істот (понять про істоти) безсмертне становить одну частину, а смертне другу, то своїм висловлюванням (душа не є смертною) я сказав тільки те, що душа є однією з нескінченної множини речей, які залишаться, якщо я усуну все смертне. Але тим самим нескінченна сфера всього можливого обмежується лише настільки, що від неї відділяється щось смертне і в позосталий простір її обсягу (можливого) вміщується душа. Цей простір, попри зазначений виняток, лишається й надалі нескінченним і ще багато його частин можуть бути вилучені, але від цього вилучення поняття про душу анітрохи не зросте і не отримає ствердного визначення. Отже, ці безскінечні з погляду логічного обсягу судження насправді є просто обмежувальними , такими що виключають щось з змісту знання взагалі, і в силу цієї обставини повинні мати місце в трансцендентальній таблиці всіх моментів мислення в судженнях, бо здійснювана в них функція розуму-розсудку, не виключено, може виявитися важливою в царині чистого пізнання апріорі (передуючи).
    Що до третьої групи (за відношенням) : всі відношення (стосунки) предметів мислення в судженнях є такими: 1) категоричні - відношення предиката (сказаного) до суб'єкта, 2) гіпотетичні (припустимі) - відношення підстави (причини) до наслідку, 3) розділяючі - відношення розділеного знання та членів цього поділу поміж собою. В першому виді суджень розглядаються в співвідношенні тільки два поняття, в другому – два судження, у третьому -- більша кількість суджень. Наприклад гіпотетичне (припустиме) твердження: якщо досконала справедливість існує, то запеклого лиходія буде покарано містить, власне, відношення двох тверджень: існує досконала справедливість і запеклого лиходія буде покарано. Тут не вирішується істинність кожного з цих двох тверджень окремо, тому кінцеве судження (поєднання) мислиться лише як висновок. Зрештою, розділяюче (диз'юнктивне) судження містить відношення (стосунок) двох або більше тверджень стосовно одне одного, проте відношення не висновку, а логічного протиставлення, оскільки сфера одного виключає сферу другого, але водночас і спілкування (der Gemeinschaft) , оскільки вони разом (уже як висновок) наповнюють сферу реального знання. Отже розділяюче судження містить відношення (стосунок) частин сфери пізнання між собою, бо сфера кожної частини є доповненням сфери іншої, зрештою долучається до цілої сукупності розділеного знання; наприклад: світ існує або через сліпий випадок, або через внутрішню необхідність, або через зовнішню причину. Кожне з цих висловлювань обіймає частину сфери можливого знання щодо існування світу взагалі, а всі разом цілу сферу знання. Усувати знання з однієї з цих сфер означає включати їх до однієї з інших, і навпаки, включати їх до однієї сфери означає усувати з інших. Отже, у диз'юнктивному (розділяючому) судженні є певний взаємний стосунок знань, який полягає в тому, що вони взаємно виключають одне одного, але тим самим визначають істинне знання в цілому, оскільки, узяті разом, вони творять увесь зміст єдиного даного знання. Ось ці зауваження я вирішив за потрібне зробити тут в інтересах подальшого викладу.
    До четвертої групи (за модальністю) : модальність суджень (в стосунку сказаного до реального) є цілком особливою функцією, котра вирізняється тим, що сама по собі нічого не вносить до змісту судження, бо, крім кількості, якості та відношення (стосунків), немає чогось ще, що творило б зміст судження, а стосується модальність лише прив’язки судження до способу (перспективи) мислення: проблематичними судженнями є ті, у яких ствердження або заперечення приймається як можливе (довільне – на розсуд); асерторичними (констатуючими) - ті, у яких судження розглядається як дійсне (реальне); аподиктичними (такими що доводять) - в яких судження бачиться як необхідне (потрібне)*. Так, наприклад , два судження з відношення котрих постає гіпотетичне судження (antecedens и consequens – попередній, наступний), як і ті, що в їх взаємодії полягає диз'юнктивне (роз’єднання на члени), – усі вони є тільки проблематичними. У наведеному вище прикладі "існує досконала справедливість" твердження не виповідається асерторично (визнавально), а лише мислиться як довільне судження, яке, можливо, хтось приймає, хтось не приймає і тільки уже як висновок це судження є асерторичним (констатуючим) “у випадку коли злочинця покарано”. Тому такі судження, хоч би вони й були вочевидь фальшивими, однак, узяті як проблематичні, можуть бути умовою пізнання істини. Так, наприклад, судження: світ існує через сліпий випадок в диз'юнктивному (розділяючому) судженні має тільки проблематичне значення, і саме тому, що хтось може приймати це положення бодай на якусь мить, це судження слугує знаходженню істинного шляху, як показник хибного серед усіх тих, які можна обрати. Отже проблематичне висловлювання є таким, що виражає тільки логічну (не об’єктивну) можливість, тобто вільний вибір визнати таке висловлювання за значуще, можливість самовільно прийняти його в розрахунок (до відома). Асерторичне стверджує логічну дійсність або істинність, як от у гіпотетичному умовиводі, де передумова (Antezedens) по великому рахунку (в загальних посиланнях) виступає як проблематична, а в меншому (в окремих висновках) як асерторична (констатуюча), – вказує, що тут висловлювання вже пов'язане з розумом-розсудком за його законами (піддавалось логічному аналізу) . В аподиктичному (такому що доводить) висловлюванні асерторичне (таке що константує) мислиться як визначене через ці закони самого розсудку і тому апріорі ствердне, і в такий спосіб виражається його логічна необхідність. Оскільки ж тут усе поетапно включається (einverleibt) до розсудку так, що спочатку висловлюється щось проблематичне, потім воно ж асерторично приймається як істинне, і врешті стверджується як нерозривно пов'язане з розсудком, себто як необхідне й аподиктичне (таке що доводить), отож ці три функції модальності такою ж мірою можна називати й моментами мислення взагалі.
* Скидається на те, що мислення у першому випадку є функцією дії мислення, у другому – функцією спроможності судження, а в третьому – функцією природи розуму-розсудку. Ця заувага стане зрозумілою з подальшого викладу.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ДОРОГОВКАЗ
ДО ВІДКРИТТЯ ВСІХ ЧИСТИХ
РОЗСУДКОВИХ ПОНЯТЬ

СЕКЦІЯ ТРЕТЯ
§ 10. Про чисті розсудкові поняття, або категорії
    Загальна логіка, як не раз уже було сказано, абстрагуючись (відірвавшись) від усього змісту знання очікує, щоб їй були надані уявлення, аби обернути їх на поняття, що (перетворення уявлень на поняття) досягається аналітичним шляхом. Натомість трансцендентальна логіка уже апріорі (попередньо) має перед собою різноманітний набір чуттєвого (явищ), котрий їй надає трансцендентальна естетика, щоб чисті розсудкові поняття отримали матеріал, без якого вони будуть позбавлені всякого змісту, тобто порожні. Простір і час містять все різноманіття чистого споглядання апріорі (передуючи), але при тому належать до умов сприйнятливості (чуттєвості) нашої свідомості-душі, котра лише за них (умов простору та часу) може отримати уявлення про предмети, а отже, умови простору та часу повсякчас мають впливати на поняття (affizieren) про предмети. Проте самодіяльність нашого мислення вимагає, щоб це різноманіття було, насамперед, в певний спосіб проглянуте (durchgegangen) , засвоєне (aufgenommen) і пов'язане, аби отримувати з нього знання. Цю дію я називаю синтезом.
    Під синтезом, в найзагальнішому значенні цього слова, я розумію дію, котра сполучає між собою різні уявлення й охоплює їх розмаїття в одному знанні. Такий синтез є чистим тоді, коли різноманіття дано апріорі (попередньо), подібно тому як розмаїття постає в просторі й часі, а не емпірично. Перед будь-яким аналізом наших уявлень вони мають бути дані наперед, і жодне поняття з погляду змісту не повинно виникнути аналітичним шляхом. Щойно синтез різноманітного (хоч воно дане емпірично, хоч апріорі) продукує знання, яке, щоправда, на початку ще може бути сирим і заплутаним, а отже, потребувати аналізу, і саме тому синтез є тою дією, що, власне, зводить елементи в знання і об'єднує їх в певному змісті; отже, синтез є те найперше (найважливіше) чому ми маємо приділяти увагу, якщо хочемо судити про початок виникнення нашого знання.
    Синтез взагалі, як ми згодом побачимо, хоч і є виключно діянням сліпої уяви, але необхідною функцією свідомості-душі, без якої (функції синтезу) ми не мали б жодного знання і яку (функцію синтезу) ми собі, однак, лише зрідка усвідомлюємо. А приведення уявлень-явищ шляхом синтезу до понять є тією функцією, що належить розуму-розсудкові, і через неї (функцію синтезу) він (розум-розсудок) найперше добуває нам знання у властивому значенні.
    Чистий синтез в загальному плані (allgemein vorgestellt) дає чисте розсудкове поняття. Під цим синтезом я розумію такий, котрий ґрунтується на синтетичній єдності апріорі (передуючи): так, наша лічба (особливо це помітно у великих числах) є синтезом за поняттями, бо відбувається на спільній підставі єдності, як от, наприклад, десяткової системи. Отже, під цим поняттям синтезу, єдність знання у синтезі різноманітного (явищ) стає необхідною.
    Аналітичним шляхом різноманітні уявлення підводяться під якесь поняття – цією справою займається загальна логіка, а трансцендентальна логіка вчить підносити до поняття – не саме уявлення, а чистий процес синтезу цього уявлення. Найперше, що нам має бути дане задля пізнання усіх предметів апріорі, – це різноманіття явищ в чистому спогляданні; а друге – синтез цього різноманіття через уяву, але тут знання ще не дається. Поняття, які надають цьому чистому синтезові єдність і полягають лише в уявленні цієї необхідної синтетичної єдності, становлять те третє, котре необхідне для пізнання наявного предмета, і ґрунтується воно на розсудку.
    Та сама функція, яка об'єднує різні уявлення в одному судженні, надає також єдності чистому (bloßen) синтезу різних уявлень в одному спогляданні, ця єдність, загально виражена, називається чистим розсудковим поняттям. Отже, той самий розсудок і через ті самі дії, якими він в поняттях за посередництвом аналітичної єдності створює логічну форму судження, також вносить в свої уявлення, за посередництвом синтетичної єдності, розмаїття явищ-уявлень у спогляданні взагалі, трансцендентальний зміст, з огляду на який вони назвуться чистими розсудковими поняттями, апріорі (попередньо) належачи до об'єктів, чого загальна логіка дати їм не може.
    У такий спосіб виникає рівно стільки чистих розсудкових понять, які апріорі (попередньо) відносяться до предметів споглядання взагалі, скільки в попередній таблиці містилося логічних функцій у всіх можливих судженнях: розсудок цілковито вичерпується на згаданих функціях, і його здатність цілком вимірюється ними. Ми назвемо ці поняття, слідом за Арістотелем, категоріями, оскільки наш і його намір є ідентичними у своїх початках, хоча й дуже відмінні у виконанні.

1. Категорії кількості:
Одиничність
Множинність
Цільність

2. Категорії якості:
Реальність
Заперечення
Обмеження

3. Категорії відношення (стосунків):
Приналежність та самостійність існування (substantia et accidens)
Причинність та залежність (причина і дія)
Спілкування (взаємодія між діяльним та тим що дії піддається)

4. Категорії модальності:
Можливість – неможливість
Існування – не існування
Необхідність – випадковість

    Оце і є реєстром всіх первісних чистих понять синтезу, що їх розум-розсудок містить у собі апріорі (передуючи), і що лише завдяки їм він є чистим розумом-розсудком, оскільки лише через них (через чисті поняття синтезу) він щось розуміє в розмаїтті споглядання, тобто може мислити якийсь об'єкт споглядання. Цей поділ одержано систематично з одного спільного принципу – із спроможності судити (мислити). Він не постав з розпочатого навмання пошуку чистих понять, щодо комплектності яких ніколи не можна бути певним, бо ж вони виводяться тільки через індукцію (отримання знання про загальне на підставі знання про окреме), не згадуючи вже про те, що за такого способу не вдається зрозуміти, чому чистому розсудкові притаманні саме ці, а не інші поняття. Гідним проникливого мужа був намір Арістотеля розшукати ці основоположні (підставові) поняття. Та, не маючи певного принципу, він збирав їх в міру того, як вони йому траплялися і вишукав спочатку десять, назвавши їх категоріями (предикаментами). Згодом він, як йому видалося, відкрив іще п'ять таких, долучивши їх до попередніх під назвою постпредикаменти (після категорії). Проте його таблиця так і залишилася неповною. Окрім того там знаходяться також деякі модуси (міри, способи) чистої чуттєвості (quando, ubi, situs, разом з ними – frius, simul (кожен раз, коли, де… водночас)), а також один емпіричний (motus) , котрий зовсім не належить до цього родовідного реєстру розсудку, а ще там є похідні поняття, зараховані до первинних (actio, passio – дія, страждання – вплив дією), тоді як деяких категорій цілком бракує.
    Щодо первинних понять слід також зауважити, що категорії, як істинні основні поняття чистого розсудку, мають і свої, так само чисті, похідні поняття, котрі в жодному разі не можна обминути в повній системі трансцендентальної філософії, але в цій, суто критичній спробі аналізу, я можу вдовольнитися лише згадкою про них.
    Нехай буде мені дозволено назвати ці чисті, але похідні розсудкові поняття предикабіліями (повідомленнями доповнюючими знання) чистого розсудку на противагу предикаментам (категоріям). Маючи первинні, прості (primitive) поняття (предикаменти), легко додати до них і похідні та підрядні (предикабілії), змалювавши повністю родовідне дерево чистого розуму-розсудку. Але окільки тут ідеться про повноту не системи, а лише принципів до системи, то я прибережу це доповнення для іншої праці. Зрештою, цієї мети (змалювати повністю родове дерево чистого розуму) неважко досягти будь кому, взявши в руки підручник онтології (вчення про буття) й, наприклад, до категорії причинності допасувати як підрядні їй предикабілії (доповнюючі повідомлення) сили, дії, пасивності (des Leidens) ; до категорії спілкування – предикабілії присутності, опору; до предикаментів модальності – предикабілії виникнення, проминання, зміни і т. д. Категорії, пов'язані з модусами (мірами, способами) чистої чуттєвості, а також і категорії пов’язані між собою, набувають великої значущості похідних апріорних понять, якщо їх ідентифікувати (повідзначати) і, якщо можливо, вичерпно викласти – таке заняття корисне і не позбавлене приємності, але тут зайве.
    У цьому творі я навмисно не торкаюся дефініцій (коротких визначень) зазначених вище категорій, хоча міг би зробити й таке надбання і в подальшому викладі я розчленую ці поняття (категоії) до такого ступеня, який буде достатнім для обґрунтування методології, яку я розробляю. У системі чистого розуму від мене слушно можна було б вимагати цих дефініцій (скорочень), але тут вони тільки б відвертали увагу від головного пункту дослідження, збуджуючи сумніви й нападки, і котрі (короткі визначення категорій) цілком можна використати в іншій справі, не шкодячи цьому суттєвому задуму. А проте, навіть з того мінімуму, що я навів тут з цього приводу, виразно усвідомлюється те, що повний словник з усіма належними поясненнями не лише можливий, але й легко досяжний. Відділи вже готові, потрібно їх тільки заповнити, а з такою систематичною топікою (загальною ситуацією), яка уже склалася, важко помилитись з місцеположенням кожного поняття та легко побачити ще не заповнене відповідними поняттями місце.

§11
    З приводу таблиці категорій виникають цікаві міркування, котрі, можливо, здатні вилитись у важливі висновки стосовно наукової форми всіх розумових знань. Адже те, що ця таблиця в теоретичній частині філософії надзвичайно корисна, навіть необхідна, щоб накреслити завершений план цілої науки, оскільки вона ґрунтується на поняттях апріорі (передуючи), і потребує математично розділити її (таблицю) за певними принципами, - це очевидно з того, що згадана таблиця містить усі елементарні поняття розсудку, а також саму форму їхньої системи в людському розумі-розсудку. Отже таблиця категорій вказує на всі моменти задуманої спекулятивної (умоглядної) науки, та навіть на їх порядок, як то я вже дав зразок у іншому місці ("Метафізичні першооснови природознавства"). Ось деякі з цих зауваг.
    Перша - те, що цю таблицю, яка містить чотири класи розсудкових понять, спочатку можна розділити на два відділи, перший стосується предметів споглядання (як чистого, так і емпіричного), а другий – існування (Existenz dieser Gegenstände) цих предметів (в відношенні або один до одного, або до розуму-розсудку).
    Перший клас я назвав би класом математичних, а другий – динамічних категорій. Перший клас (категорії кількості) не має, як бачимо, жодних корелятів (відношень), які можна виявити в другому (категорії якості) . Ця відмінність мусить мати якусь підставу в природі розуму-розсудку.
    Друга заувага: кожен клас має однакову кількість категорій, а саме три і це також спонукає до роздумів, бо, і в інших випадках всякий апріорний поділ через поняття має бути дихотомічним (розгалуженим). До цього слід іще додати те, що в кожному класі третя категорія виникає з поєднання другої з першою.
    Тож цільність (тотальність) є не що інше, як множинність взята як одиничність; заперечення - не що інше, як реальність поєднана з обмеженням; спілкування є причинністю субстанцій у взаємному визначенні приналежності; врешті, необхідність - є існуванням (Existenz) даним через саму можливість. Але не слід думати, що через це третя категорія є лише похідною, а не корінним поняттям чистого розсудку, адже поєднання першого й другого понять, аби створити третє, вимагає особливого акту розсудку не тотожного з тим, що здійснюється в першому й другому. Так, наприклад, поняття числа (що належить до категорії тотальності) не завжди можливе там, де є поняття множини й одиниці (наприклад, в уявленні нескінченного); також з того, що я поєдную поняття причини і субстанції не відразу можна збагнути вплив, тобто як якась субстанція може стати причиною чогось у іншій субстанції. Звідси стає ясно, що для цього потрібен особливий акт розсудку, і так само й щодо інших категорій.
    Третя заувага. Для однієї категорії, а саме категорії спілкування, узгодження її з відповідною їй у таблиці логічних функцій формою диз'юнктивного (розділяючого) судження, а саме причинністю, не таке очевидне, як у випадку з іншими категоріями. Тож, для того щоб переконатись в цьому узгодженні, слід наголосити, що в усіх диз'юнктивних (розділяючих) судженнях сфера кожного поняття, тобто кількість всього того, що підпорядковане цьому поняттю, постає перед нами як ціле (приналежне цілому) , поділене на частини (підпорядковані поняття), але тому, що одна частина не може міститися в іншій, вони мисляться як координовані одна з одною, а не субординовані (підпорядковані) одна іншій таким чином, що вони (частини) визначають одна одну не однобічно, як у звичайному ряду (переліку підпорядкованості) , а взаємозалежно, як у агрегаті (якщо встановлюється (включається) один член поділу, то всі позосталі виключаються, і навпаки).
    Подібний зв'язок мислиться і в кількох речах взятих як ціле, де одна річ як діяння не підпорядковується іншій речі, як причині існування першої речі, тому вони одночасно взаємно координуються як причини з погляду визначення одна іншої (наприклад, як у тілі планетарної сонячної системи), що його частини взаємно притягуються і одночасно відштовхуються), що є цілком іншим типом зв’язку, ніж той, котрий наявний у простому відношенні причини до діяння (підстави до наслідку), у якому наслідок не визначає своєю чергою взаємно підставу і через те не утворює, формально, з нею цілого (як, наприклад, Творець світу із світом). Той самий спосіб дії розуму-розсудку, коли він уявляє собі сферу якогось розділеного поняття, зберігається й тоді, коли він мислить річ як подільну; і так само як члени поділу в першому випадку виключають один одного, будучи, проте, об'єднаними в одній сфері, так само він (спосіб дії) уявляє собі частини останньої (сфери) незалежними в своєму існуванні(Existenz) одні від інших (як субстанцій), проте об'єднаними в одному цілому.

§12
    У трансцендентальній філософії давніх мислителів є ще один розділ, котрий містить чисті розсудкові поняття, котрі, хоч і не зараховуються до категорій, повинні, на думку тих філософів, вважатися апріорними поняттями предметів, але ж у такому випадку вони побільшили б собою число категорій, а це неможливо. Ці поняття подає славнозвісна теза схоластів: quodlibet ens est unum, verum, bonum (всяка суть єдина, істинна, добра). Хоча вживання цього принципу з погляду висновків, котрі давали самі лише тавтології (повторення сказаного), виходило вельми жалюгідним. Виходило так, що в новітні часи він (той розділ) виставлявся в метафізиці виключно тільки з пошани до давніх філософів, проте думка, яка зберігалася протягом такого довгого часу, хоч якою пустою вона видається, заслуговує все-таки бодай на дослідження її походження і дає право на припущення, що вона має свою підставу в якомусь розсудковому правилі, тільки що воно (те правило), як це часто трапляється, досі хибно витлумачувалося. Насправді ці, нібито трансцендентальні предикати речей (сказане що виводить за межі) є не що інше, як логічні вимоги та критерії (мірила) всякого пізнання речей взагалі. Кладучи в свою основу категорії кількості - одиниці, множини й цілості, ці категорії, що мали б використовуватись власне в матеріальному значенні як такі, що належать до можливості самих речей, насправді ж досі вживалися лише у формальному значенні, як приналежні до логічних вимог стосовно будь-якого пізнання і при цьому необачно перетворюючи зазначені критерії мислення на властивості речей самих по собі. І справді, в кожному знанні об'єкта є така єдність поняття, яку можна назвати якісною єдністю, оскільки під нею мислиться тільки єдність різноманітного в знанні, як, наприклад, єдність теми в театральній виставі, промові, байці. По-друге, там (в знанні об’єкта) є істина з погляду висновків і що більше істинних висновків з даного поняття, то більше ознак його об'єктивної реальності. Це можна назвати якісною множинністю ознак, що належать до одного поняття як спільної підстави та все ж не мисляться в ньому як величина. Нарешті, по-третє, довершеність, яка полягає в тому, що ця множинність взаємно зводиться знову ж до єдності поняття і повністю узгоджується тільки з ним (поняттям) і ні з чим іншим, що можна назвати станом якісної завершеності (тотальності). Звідси ясно, що ці логічні критерії можливості знання перетворюють тут три категорії величини, у яких єдність в творенні кількості (Quantum) має визнаватися цілком однорідною, тільки задля пов'язання також і неоднорідних частин знання в одній свідомості через якість знання як принципу.
    Отже критерієм (мірилом) можливості поняття, але не його об'єкта, є дефініція (коротке визначення), в якому єдність поняття, істинність всього того, що з нього може бути виведене, нарешті, повнота того, що з нього видобувається, становлять те, що потрібно для створення цілого поняття; так само критерієм гіпотези є зрозумілість прийнятої підстави пояснення, або її єдність (без допоміжної гіпотези), істинність (узгодженість між собою і з досвідом) отримуваних з неї висновків і врешті повнота підстав для їх пояснення, що вказують лише на те, що прийнято в гіпотезі, а те, що апріорі (попередньо) мислилося синтетично, подають аналітично апостеріорі (потім з досвіду) як узгоджене. Отже, поняття єдності, істини та досконалості аж ніяк не доповнюють трансцендентальної таблиці категорій, так, немовби вона (таблиця) була недовершеною, а тільки підводять оперування ними під загальні логічні правила узгодження знання з самим собою, тоді як відношення цих понять до об'єктів зостається цілком осторонь.
    Твердження древніх: quodlibet ens est unum, verum, bonum (всяка суть єдина, істинна, добра), зважаючи на цілковиту необов’язковість його використання для отримання знання, на думку Канта і зважаючи на незаперечну правильність визначення, таким твердженням, суті самого поняття знання… зрештою обґрунтовує, для мене, появу в філософському просторі інших критик розуму, як то Кантової “Критики практичного розуму”, Слотердайкової “Критики цинічного розуму”… щоб зрештою, колись прийти до природної та врівноваженої “некритики” розуму, і всякого знання як єдиного, істинного, доброго.
12.04.2015
худ. Я. Саландяк – композиція “Предикат”. (живопис - фотошоп)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.