
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Пам'яті вчителів
І
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
ІІ
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
ІІІ
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
ІV
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
***
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пам'яті вчителів
« Сійте розумне, добре, вічне...»
М. Некрасов
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію