Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Шоха (1947) /
Поеми
Пам'яті вчителів
І
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
ІІ
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
ІІІ
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
ІV
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
***
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пам'яті вчителів
« Сійте розумне, добре, вічне...»
М. Некрасов
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
Освічені і неофіти,
що несли світ у кожен дім,
аби не забували діти,
кому завдячують усім.
Горять, у пам’ять перелиті,
осіння «зірка», смолоскипи.
І очі виїдає дим,
коли за полум’ям оцим
сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
І досі місія така.
І доїть ще скупа рука
героя дармової праці
на побігеньках у совка
і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
І прісно – гнані діячі
у лавах вільного народу,
які самі не знають броду,
та викорчовують корчі
і світять людям уночі,
як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
Мої апостоли освіти,
і ті, що Слово берегли,
і ті, що іншими були,
але уміли научити,
аби не воювали діти
за те, чого не досягли.
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.
Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.
Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.
Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.
Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.
І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»
І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
напів-людському віці,
у кам’яному,
в пе́рвісних людей».
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.
Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.
Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.
Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.
На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.
................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».
Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.
Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?
Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.
– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
– І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
– і були у школі,
– нас відпустили гратись...
Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.
Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.
А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.
А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?
Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
«…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
як не бувало.
І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.
Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:
…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.
Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.
Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.
Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.
Софіївка.
Минуле.
чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:
– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.
О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...
Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.
І надриває душу саксофон.
Кіно...
Учитель...
Спогади,
як сон.
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.
2002/2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
