Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Рябенко (1940) /
Проза
Звернення до земляків
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Звернення до земляків
Обцілована сонцем, вітрами,
Повертаю у рідну домівку свою
Обіймаю душею, а не руками,
Отчу Землю у ріднім краю
Наталя Земна
Скільки б не прожила я на світі – ніколи не забуду шкільні повоєнні роки.
До першого класу я пішла 1 вересня 1947 року. Пам’ятаю свою першу вчительку – добру і лагідну, як маму, Настю Мусіївну Наріжну, з сіро-голубими ласкавими очима, та світло-русою заплетеною косою, обвитою навколо голови. Ми, першокласники, бігли їй назустріч кожного ранку і намагалися взяти її за руку, а кому це не вдавалось, то хоча б доторкнутися до її одягу. Для нас учитель – це було щось недосяжне і святе.
А вона віддавала нам все тепло своєї щирої душі – і похвалить, і погладить по головці, і приголубить.
У ті голодні і холодні повоєнні роки вона була для нас і матір’ю, і порадницею, бо наші матері з ранку і до пізнього вечора працювали на колгоспному безмежному полі в усі пори року.
Перейшовши у старші класи моїм улюбленим предметом була українська література. Привила любов до українського слова і поезії моя улюблена вчителька – Настя Микитівна Дубовик – щира українка з почуттям гумору. Її мова була пересипана дотепними прислів’ями. Я з нетерпінням чекала на цікаві уроки і старанно до них готувалась.
На випускному екзамені в десятому класі написала твір за образом Давида Мотузки (по роману А.В Головка “Мати”) і одержала найвищий в ті роки бал – п’ятірку.
Як розсідлані коні промайнули шкільні роки, але назавжди закарбувалися в пам’яті вчителі які навчали нас і виховували, не принижуючи гідність, ставилися до, нас, як батьки.
Пам’ятаю директора школи – Пилина Юхимовича Токаря, який вів уроки історії і був справедливою і чесною людиною.
Вчительку математики Ганну Іванівну Панченко.
Свого класного керівника, що вів уроки хімії Івана Харитоновича Лучко.
Галину Петрівну Яременко, що вела уроки алгебри, геометрії і тригонометрії.
Василя Михайловича Наріжного, що викладав географію і завжди носив морську форму, та дістав прізвисько “моряк”, на що він не ображався.
Адоліну Григорівну Пазинич, яка вела уроки німецької мови.
Панаса Максимовича Наріжного – учителя креслення.
Василя Петровича Корнієнко вчителя фізики.
Фотю Омелянівну Корнієнко, що вела уроки зоології і дуже цікаво, наче казку, розповідала про тварин
Якова Івановича Шинкаренка – учителя фізкультури на той час молодого, енергійного. Він майстерно і цікаво проводив уроки.
Цих порядних і добрих людей, нажаль, немає з нами, бо занадто коротке людське життя, але вони залишили про себе світлу пам'ять, бо виховали ціле покоління, яке в радянські часи достойно і чесно трудилося на благо Батьківщини в усіх куточках Великого Радянського Союзу.
Я тепер на заслуженому відпочинку, але не байдужа до того, що відбувається в нашому житті.
Мені скоро виповниться сімдесят п’ять років, це солідна дата, але я працюю. Я пишу поезію, прозу на різну тематику, та основна моя тема – село, люди, матуся, лірика.
Написала більше 150 пісень, які і сама виконую, і мої колишні колеги, учасниці хору заслуженого діяча мистецтв України – Павла Оченаша – Любов Супруненко, Любов Ярьоменко, Ольга Пазинич, та Любов Ющенко. На свої пісні сама складаю мелодії.
А ще дуже люблю малювати. Намалювала до двохсот картин. Деякі з них виставлялися в міських бібліотеках, а на всі свята дарую їх своїм колегам по перу та пісні.
З 2007 року видала вісім книг до яких теж малювала свої малюнки.
В данний час друкується дев’ята книга, присвячена моїй мамі, якій би в цьому році виповнилося сто років. Книга називається “ Мадонна святої Землі ”.
Пройшло п'ятнадцять літ, як останній раз я була в селі, та в моїй пам’яті постає левада у різнобарв’ї квітів та духмяних трав, чисті тихоплинні води Хоролу, густі срібнолисті лози, та розлогі старі верби над річкою, а далі високою стіною зеленіє лісок, що квітує весною синьоокими пролісками.
Чую кування сивочолої зозулі, що рахує людям літа, клекіт білоперих лелек і спів соловейка в нашому садочку, на розквітлому кущі калини.
Згадую своїх однокласників… Деякі з них проживають у селі – Світлана Дубинко, Іван Толубецький, Анатолій Нос,Ліда Гуда, Ліда Звіздар, Галя Лапко, а Іван Гилюн та Володимир Кавунник, ще молодими, пішли за межу вічності. Долі інших випускників мені не відомі. Вони розлетілись в різні кінці нашої Батьківщини і, певне, як і я, піклуються своїм онуками та правнуками.
Пам’ятаю і дітей, яких я виховувала в Хомутецькому дитячому садочку в шести десяті роки.
Ось вони ці веселі і непосидючі дівчатка і хлопчики, яким в данний час уже за п’ятдесят:
Це люба і Наташа Гришко, Ліда і Наташа Іваненко, Ліда і Наташа Лень, Валя Петлюх, Вася Павленко, Саша Рєзнік, Коля Кривич, якого, на жаль, уже немає, та багато інших.
Я з теплотою і повагою згадую їх, бо вони були слухняними дітьми і добрими помічниками.
Отже, я все, як святиню зберігаю в своїй пам’яті і звертаюся до вас мої юні земляки – школярі Хомутецької середньої школи.
Любіть і шануйте своїх учителів, які ведуть вас у світ знань, Гордіться своїми батьками, любіть і поважайте їх.
Любіть своє рідне село і прикрашайте його своїми добрими вчинками і досягненнями, а я з вами в думках серцем і душею.
З любов’ю і щирою повагою.
Надія Маслій – Рябенко
05.05.2015
Повертаю у рідну домівку свою
Обіймаю душею, а не руками,
Отчу Землю у ріднім краю
Наталя Земна
Скільки б не прожила я на світі – ніколи не забуду шкільні повоєнні роки.
До першого класу я пішла 1 вересня 1947 року. Пам’ятаю свою першу вчительку – добру і лагідну, як маму, Настю Мусіївну Наріжну, з сіро-голубими ласкавими очима, та світло-русою заплетеною косою, обвитою навколо голови. Ми, першокласники, бігли їй назустріч кожного ранку і намагалися взяти її за руку, а кому це не вдавалось, то хоча б доторкнутися до її одягу. Для нас учитель – це було щось недосяжне і святе.
А вона віддавала нам все тепло своєї щирої душі – і похвалить, і погладить по головці, і приголубить.
У ті голодні і холодні повоєнні роки вона була для нас і матір’ю, і порадницею, бо наші матері з ранку і до пізнього вечора працювали на колгоспному безмежному полі в усі пори року.
Перейшовши у старші класи моїм улюбленим предметом була українська література. Привила любов до українського слова і поезії моя улюблена вчителька – Настя Микитівна Дубовик – щира українка з почуттям гумору. Її мова була пересипана дотепними прислів’ями. Я з нетерпінням чекала на цікаві уроки і старанно до них готувалась.
На випускному екзамені в десятому класі написала твір за образом Давида Мотузки (по роману А.В Головка “Мати”) і одержала найвищий в ті роки бал – п’ятірку.
Як розсідлані коні промайнули шкільні роки, але назавжди закарбувалися в пам’яті вчителі які навчали нас і виховували, не принижуючи гідність, ставилися до, нас, як батьки.
Пам’ятаю директора школи – Пилина Юхимовича Токаря, який вів уроки історії і був справедливою і чесною людиною.
Вчительку математики Ганну Іванівну Панченко.
Свого класного керівника, що вів уроки хімії Івана Харитоновича Лучко.
Галину Петрівну Яременко, що вела уроки алгебри, геометрії і тригонометрії.
Василя Михайловича Наріжного, що викладав географію і завжди носив морську форму, та дістав прізвисько “моряк”, на що він не ображався.
Адоліну Григорівну Пазинич, яка вела уроки німецької мови.
Панаса Максимовича Наріжного – учителя креслення.
Василя Петровича Корнієнко вчителя фізики.
Фотю Омелянівну Корнієнко, що вела уроки зоології і дуже цікаво, наче казку, розповідала про тварин
Якова Івановича Шинкаренка – учителя фізкультури на той час молодого, енергійного. Він майстерно і цікаво проводив уроки.
Цих порядних і добрих людей, нажаль, немає з нами, бо занадто коротке людське життя, але вони залишили про себе світлу пам'ять, бо виховали ціле покоління, яке в радянські часи достойно і чесно трудилося на благо Батьківщини в усіх куточках Великого Радянського Союзу.
Я тепер на заслуженому відпочинку, але не байдужа до того, що відбувається в нашому житті.
Мені скоро виповниться сімдесят п’ять років, це солідна дата, але я працюю. Я пишу поезію, прозу на різну тематику, та основна моя тема – село, люди, матуся, лірика.
Написала більше 150 пісень, які і сама виконую, і мої колишні колеги, учасниці хору заслуженого діяча мистецтв України – Павла Оченаша – Любов Супруненко, Любов Ярьоменко, Ольга Пазинич, та Любов Ющенко. На свої пісні сама складаю мелодії.
А ще дуже люблю малювати. Намалювала до двохсот картин. Деякі з них виставлялися в міських бібліотеках, а на всі свята дарую їх своїм колегам по перу та пісні.
З 2007 року видала вісім книг до яких теж малювала свої малюнки.
В данний час друкується дев’ята книга, присвячена моїй мамі, якій би в цьому році виповнилося сто років. Книга називається “ Мадонна святої Землі ”.
Пройшло п'ятнадцять літ, як останній раз я була в селі, та в моїй пам’яті постає левада у різнобарв’ї квітів та духмяних трав, чисті тихоплинні води Хоролу, густі срібнолисті лози, та розлогі старі верби над річкою, а далі високою стіною зеленіє лісок, що квітує весною синьоокими пролісками.
Чую кування сивочолої зозулі, що рахує людям літа, клекіт білоперих лелек і спів соловейка в нашому садочку, на розквітлому кущі калини.
Згадую своїх однокласників… Деякі з них проживають у селі – Світлана Дубинко, Іван Толубецький, Анатолій Нос,Ліда Гуда, Ліда Звіздар, Галя Лапко, а Іван Гилюн та Володимир Кавунник, ще молодими, пішли за межу вічності. Долі інших випускників мені не відомі. Вони розлетілись в різні кінці нашої Батьківщини і, певне, як і я, піклуються своїм онуками та правнуками.
Пам’ятаю і дітей, яких я виховувала в Хомутецькому дитячому садочку в шести десяті роки.
Ось вони ці веселі і непосидючі дівчатка і хлопчики, яким в данний час уже за п’ятдесят:
Це люба і Наташа Гришко, Ліда і Наташа Іваненко, Ліда і Наташа Лень, Валя Петлюх, Вася Павленко, Саша Рєзнік, Коля Кривич, якого, на жаль, уже немає, та багато інших.
Я з теплотою і повагою згадую їх, бо вони були слухняними дітьми і добрими помічниками.
Отже, я все, як святиню зберігаю в своїй пам’яті і звертаюся до вас мої юні земляки – школярі Хомутецької середньої школи.
Любіть і шануйте своїх учителів, які ведуть вас у світ знань, Гордіться своїми батьками, любіть і поважайте їх.
Любіть своє рідне село і прикрашайте його своїми добрими вчинками і досягненнями, а я з вами в думках серцем і душею.
З любов’ю і щирою повагою.
Надія Маслій – Рябенко
05.05.2015
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
