« Якби ми вчились так як треба...»

Т. Шевченко

Перед собою не святим, не вічним,
підтятим злом, окриленим добром,
я сяду в класі шістнадцятирічним
за парту учня, що скрипить пером.
Чи вийду на перерву разом з вами,
послухаю «сільського москаля» –
і теж скриплю, але скриплю зубами.
Я знаю – грішно гратися словами,
але даруйте. Це кажу́ не я.

Це мовить із глибин віків Хреститель,
це із пустелі − «вопіющий глас»,
це вас навчає мудрості Учитель,
колись розп’ятий вами і за вас.
Це дивиться Шевченко з каземату
на неймовірне плем’я молоде,
що не дай, Боже, стане панувати,
то і себе у прірву заведе.

Це пишуть кров’ю гнані і убиті
за волю і свободу − на віки.
Це жертви окупанта і бандита
волають нашу землю боронити.
Але, повірте − не «більшовики»,
що лізуть до партійного корита.
Це голоси катованих поетів,
це сіє зерна правди − зрілий муж,
це вчителі улюблених предметів
достукуються до незрілих душ.

Це дивиться з минулого ровесник
у ваше недалеке майбуття,
де ви ще стоїте на перехресті
натхненними заручниками честі
і юною надією життя.

Це Божим Духом оживає слово,
щоб освятити землю з висоти.
Хоч вам до віри довго ще іти,
але повірте, буде рідна мова,
то буде шлях до світлої мети.

Про ваші душі встигли всі подбати
і кожен залишив своє на вік.
Була б душа. Та де її шукати?
О, невмируще плем’я просторік,
якби були ми мудрістю багаті,
то не манкуртів мали б випускати
і не духовних, вибачте, калік.

Домашнє зло вилазить із-за парти.
Чортополох знекровлює наш рід.
О, «нєдорослєй» чесні адвокати,
якби ми вміли юність захищати,
не випускали б телепнів у світ.
Не мали б те, що маємо донині
у руки і у зуби «хазяям».
«Глас вопіющого» не чути у пустині,
позакладало вуха «москалям».

Хреститель надривається від крику.
Буяє суржик. В’яне рідний квіт.
О ви, яскравий приклад без’язиким,
якби ви не були такі дволикі,
не видавався б чорним білий світ.
О ви, хто все ще ЗА! і що не ПРОТИ
чужих реліквій на своїй землі.
О, хитромудрі горе-патріоти,
якби ви вчасно затуляли рота
з чужим глаголом, модні вчителі,
як посміхнувся б кожен безневинний,
страждаючий в навколишньому злі.

Та хоч сьогодні на моїй землі
згадає Україна свого сина?
« Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі».

1998