Новела

Час урочистою симфонією звучав на висотах, періодами пронизуючи Світланине єство магнетичним високовольтним струмом зверху донизу по всьому хребту. І задавав тон її життю. Це були не фізичні відчуття, а тонші, ледь вловимі. Таємна радість, якій відкривалася повністю. Таємна впевненість у чомусь, як скарб, дорогому. І відчуття супроводу, чіткого, наче ступаєш кожним кроком у задане місце.
Вона цілковито підпорядковувалася тим запитам, які чула у Часі. Тоді дні ставали у рівні рядочки, як школярі на уроці фізкультури, такі ж умілі, радісні і слухняні. А кожен місяць надбудовував над собою ще один, і так без упину, зі зростаючою швидкістю… Крізь простір її нечутно будили срібними голосами зі своїх фіолетових чашечок лугові квіти-дзвоники і дарували тиху спокійну впевненість. Вона потрібна друзям, батькам, молодшому братові. Відповідала з радісною усмішкою. Вона жила… Так, як оживає природа в кінці травня чи перші червневі дні… О, як то тріумфально – кожним днем, годиною і хвилиною потрапляти у задану ноту, не випадаючи ні з темпу, ні з довжини, ні з висоти звучання! Світлана, струшуючи зі своєї свідомості всі випадкові завивання і навівання вітру, слухала цю мелодію і відтворювала, як добре налагоджений музичний інструмент.
– Дзінь-дзілінь, ходить тінь! – усміхнулася, – то Святослав наздогнав її на університетських сходах. Натякає на темні круги під очима і її самотнє, лише з повною торбою книг і конспектів прошкування коридором. А й справді, до дванадцятої ночі вчила грецьку, а до першої – читала Книги Хронік.
Святославом зветься не тому, що вчиться у семінарії, а тому, що його батьки – історики. Князь Святослав – помітна фігура давньої України – Руси. А виховували його традиційно. До церкви завели у п’ять років – прислуговувати священику. Бо українці завжди шанували церкву. І йому там, дивись, припало до душі…
Підняла очі, і її серце пронизав легенький укол. Відчувала його вже не вперше, вихоплюючи зграбну Святославову постать з юрми семінаристів у довгих підрясниках. Ще минулого року хлопець підходив до неї, заговорював, навіть трохи залицявся. Але чи то він розраховував на більшу відкритість дівчини, чи то вона зашвидко очікувала на те, що він одразу сприйме її як наречену, але тоді вони якось не порозумілися. Та вона знала, що якщо когось і бачить своїм чоловіком, то це його. Але зараз… Зараз одночасно і розуміла неминучість Святослава, і впевнено та невідворотно оминала його, як хвиля оминає кіл для прив’язування човнів.
На цей раз юнак прагнув таки поговорити з нею. Тоді видалася йому занадто переконаною різноманітними догматами церковних навчань. Життя людини має бути живим, а не «правильним». Не зрозумійте якось не так. Він теж віруюча людина і хоче прислужитися церкві. З дитинства переймається життям своєї парафії, чується там, як вдома. Спочатку їздив на дитячий літній відпочинок, що організовували при храмі. Потім і сам організовував, опікувався малими, їхніми іграми, навчанням. Але може чітко відрізнити, як дві різні розкриті книги, де саме життя, як воно є, а де – ті настанови, які дають на реколекціях. Більшість з того, що там навчають, він би хотів утілити у своє життя. Врешті, у нього поки-що все виходить з того, що вирішив досягнути. І дівчата йому симпатизують… А вона… вона навіть поцілувати себе не дозволила, бо «це можна дозволити тільки майбутньому чоловікові». Та він не планував аж так відразу щось вирішувати. Одружуватиметься один раз і вдало. Розуміє дівчину, але ж не до таких патологічних крайностей, і це у нашому XXI столітті!
Його відразу притягнуло до неї, – ніби знав її вже давно, може, ще до свого народження, якби це було можливо. Подобалися її жести, слова, думки. Її довге шовковисте природно біляве волосся, яке, певно, живим водоспадом зісковзує з руки… Її струнка і гнучка фігура, якою так добре володіє, як би була майстром спорту з гімнастики. При нагоді шукав поглядом її схилений над книгою у бібліотеці профіль милого, хоча і не надто яскравого личка. Та навіть якби виглядала інакшою, то він прийняв би її й іншою… Добре вчилася, та не була найкращою у групі, як він. Живе, здається, в якомусь селі на Івано-Франківщині. Краще, звичайно, якби була донькою відомих батьків, але то вторинне. Головне – що вона його людина.
Навіть тоді, коли поїхав на Різдво додому, все ж відчував її присутність десь там, у звичному середовищі. Їхньому середовищі. І вона буде його. Але коли побачив Світлану у довгій сукні, вирішив поспішити, щоби, бува, не вирішила піти у монастир, бо тут таке трапляється.
– Спішиш? – вловив поглядом і раптовий легкий рум’янець, і білизну блузки, і плавні чіткі рухи…
– Спішу, але, … – вона опустила очі, шукаючи слова. І поки у її свідомості відбивалися групи студентів, що оминали їх, йдучи на літургію і тихий проникливий шум кроків і голосів, він перейняв ініціативу:
– Але все залежить від важливості моменту. – І примружив очі у легкій усмішці. Вони зупинилися.
Дівчина кивнула на знак згоди, і, ще більше зашарівшись, кинула погляд за вікно. За довгим рядом вертикальних вікон коридору заспокоювала зір оксамитова зелень дерев та скошеної трави. Свят раптом посерйознішав. Чомусь перекинув назад перечеплену через плече сумку. Зауважив, що час таки вибрано невдало і, може, вони зустрінуться десь пізніше. Але дівчина своїм «та ні, хай вже зараз» відрізала всі ходи назад.
– Чому такий довгий одяг? – поцікавився, глянувши на низ спідниці.
Наче підрясник, у якому сам одягнутий, коротший – подумалося дівчині. А вголос сказала:
– Бо так прийнято для тих, хто хоче посвятити своє життя Богові. Живу разом із сестрами у монастирі, звикаю до довгого,.. – спробувала пожартувати.
Його обличчя враз почало набирати блідості. А дівочий голос входив у кожну клітину тіла і у душу як щось органічно поєднане з ним, як щось своє настільки, що, відокремивши його, розділиш самого себе.
– Знаєш, а ти для мене багато значиш… – По його лиці можна було зрозуміти, що таки скаже все до кінця. – Щоразу більше у цьому переконуюся. Чи можу я розраховувати на те, що після закінчення семінарії станеш моєю дружиною? – виговоривши ці непрості слова, стих. Його єство роздирали два суперечливих відчуття: опір тому, що так от просто, не знаючи добре людину, погоджується на такий важливий і відповідальний крок і, з іншого боку, наполеглива впевненість у тому, що саме з нею він має поєднатися на все життя, та страх, що цьому може щось зашкодити. Друге було сильнішим, і тому стояв, готовий на все.
– Але я вже вирішила. Стану черницею. – Тихо відповіла.
– Ти не розумієш, не конче бути в монастирі, щоби любити Бога! Справжнє чернецтво не в одязі і житті за мурами монастиря, а у любові до Бога понад усе. Це може бути не тільки в монашестві, але й у шлюбі. – Хлопець зробив паузу, щоби вона осмислила. Він і сам довго роздумував, відколи почув ці слова від старого ієромонаха Михаїла. – Я теж хочу бути вірним Йому в усьому. Але як мені це може вдатися, коли навіть собі вірним не буду, якщо одружуся не з тією людиною? Любов між чоловіком і жінкою – теж від Бога. Відчуваю, що і ти… що і тобі я не байдужий!
В університетській каплиці почалася літургія. Повз них швидкою ходою промчали останні бажаючі потрапити на відправу.
– Ти правий. Особливо в тім, що стосується справжнього чернецтва. Так є. Але від недавнього часу щось у мені противиться тому, щоби я виходила заміж. Найкраща частинка у мені цього не хоче. Це правда. Правда і те, що… я пам’ятаю про тебе… завжди. Якщо це і любов, то не така, як ти думаєш.
– А якою вона ще може бути? – здавалося, хотів себе перемістити в її серце, щоби вона почула його звідти. – Те, що я до тебе відчуваю – не поверхове, воно – для Бога і від Нього. Хіба без Нього я б упізнав тебе? То ангел розбудив мою душу, а вона – тіло. Як і має бути… Це не щось випадкове. А завдання від Бога на життя. І жити треба встигнути. – Випалив, як видихнув.
Вони стояли один проти одного, дві близькі людини, і намагалися порозумітися. Святослав продовжував:
– Він сам хоче, щоби ми побралися, аби народилися діти, які будуть віддані Йому в усьому. – Порожній коридор наповнював тихий літургійний спів із каплиці. – Може, саме у нас має народитися якийсь музикант, священик, чи навіть майбутній святий? Хіба не так було у родині святої Терези з Лізьє? – усмішку, що майнула на його виді, перекрила схвильована серйозність.
– Я би так хотіла, звичайно. Але все буде інакше. Ми не зможемо бути вдома, як у монастирі.
– Ще більше, ніж у ньому. Невже ти думаєш, що там вільно день і ніч тільки молитися, більше нічого? Нині вони самі себе забезпечують, весь день працюють на хліб земний… Те ж саме зможеш чинити і в миру, і молитися не менше… – Пильно вдивлявся у її обличчя з опущеними очима. На відправу спізниться, або пропустить, головне зараз знайти всі потрібні слова. – Невже ти думаєш, що цілісність черниці є у відсутності шлюбних стосунків? – Справжня цілісність, справжнє чернецтво – у повній любові людини до Бога! Тоді, коли ти Його любиш більше, ніж жінку, чоловіка, дітей чи що-небудь інше! Ото і є справжня цілісність. Можна прийняти обіти черниці, і не стати нею через те, що постійно будеш думати про судженого тобі чоловіка, або не справишся з сексуальністю, або тебе заполонить слава через науку, чи вибереш можливість влади над іншими, навіть у монастирі!..
Хлопець сказав все, що міг, здавалося, не осягнути його слів, не проникнутися ними неможливо. Стояв біля неї, сподіваючись, що зрозуміє. Не може бути в людини настільки зашореною свідомість, аби цілковито йти за словами церковників, які виховують служителів не для Бога, а для себе! Невже не зрозуміло, що Христос – у серці людини, а не під кожною одежею священика чи монаха… Так, він там може бути, але може і не бути, хіба мало в семінарії тих, які вчаться задля земного заробітку і вище обрядів не бачать нічого? Хіба то є секрет, що багато хто йде у монастир, аби звільнитися від земних проблем, і там продовжує забезпечувати потреби свого тіла у їжі, одязі, житлі… Або йдуть туди, щоби могти вчитися, якщо інакше не виходить… Хіба задля того варто ставати монахом? Хіба то не обман самого Бога? Хіба не є правдивим іти туди тоді, коли вже виконав усе, що Бог постановив для тебе у житті земному: виховав, вивчив і поженив дітей, і тепер дбаєш тільки про спасення своєї душі і про життя зі Вседержителем?
Здавалося, у нього розірветься серце від не висловленого вголос. Якщо вона справді його суджена, то не може, ну, не може цих його слів, цього крику душі не почути серцем своїм. Якщо воно, серце, в них у Бога вже поєдналося, вона це почує! Стояв над нею з усім цим своїм розумінням, і з внутрішнім благанням, молінням, аби і вона це зрозуміла!
Дівчина, повівши головою у бік каплиці, де вже читали Євангелію, дуже тихо, але чітко відповіла:
– Я думаю так само. Ти правий. Але є й інше, ще правдивіше. І все залежить від того, чи зможеш прийняти дві правди одночасно, навіть тоді, коли вони виглядатимуть суперечливими. – Вона на мить опустила голову, наче для того, щоб ще глибше свідомістю увійти в своє серце, і продовжувала далі. – Знаєш, тепер я не можу вийти заміж навіть за судженого. Бо… бо інакше не виконаю того, що повинна зробити для Бога, спізнюся. А… жити треба вчасно. Коли я молилася і запитувала про своє заміжжя, почула: «Даю тобі чоловіка. Будеш з ним щасливою у земному. Але не встигнеш для Мене того, що маєш. Вибирай.» А хіба можна бути щасливою без виконаного завдання від Бога? Життя – великий екзамен, і той є щасливий, хто його здає.
– А в чому він, той твій екзамен? – прямо запитав, дивлячись у вічі.
– У тому, щоби якнайбільше послужити Богові.
– Хіба ти не зможеш цього тоді, коли будеш мати чоловіка священика?
– Ні. Ти пильнуватимеш кар’єри, а моєю справою буде їй сприяти. Ти будеш шанувати церковну політику, а вона не завжди мила Богові. Ти будеш подавляти Бога у мені церквою у тобі. В цьому основна суперечливість. Я вибираю Бога. – Вона при цьому легенько стиснула рукою його долоню – то був перший її дотик, дотик, який мав би сприяти їхньому зближенню.
Легким кивком голови попрощалася, і попрямувала до каплиці, де вже починали «Ми, херувимів тайно являючи…», і світлі ангели-охоронці всіх присутніх на службі Божій від престолу поверталися до тих, кому служать і подих Духу Святого – ледь відчутний вітерець овівав обличчя…
Світланка опустилася на коліна і її серце залила гаряча молитва. У ній була і глибока вдячність Богові за все, що дає, повне прийняття того, що є, і одночасно внутрішнє тремтіння – жаль душі за тим, чого ще не готова віддати. І глибока тверда внутрішня постанова: «Господи, якщо не буде Тебе уповні, не треба і його!»
Діалог зі Святославом був поверхневим. Бо не могла відкрити йому всього, що переживає у серці своїм, – нема таких слів, які би все пояснили. І не хотіла: це належить їй і її Господу. Хіба міг би зрозуміти, що з часу, коли пережила глибоке відчуття власної недосконалості перед Богом, а потім – що немає чим думати, у неї, як у малої дитини, нема розуму… Її внутрішнє життя змінилося. І тепер… тепер їй дорожчий отой зв’язок з Богом за все на світі. І що досить відійти в сторону задля земного шлюбу, і оте дороге відчуття свого Часу віддалиться, затреться, відійде вбік і болітиме совість тугою серця, яку треба буде заглушати зовнішнім, неважливим, чужим. А серце буде кричати і голосити на весь космос, аж поки не стане знову під той стержень духу, який керуватиме її життям і вестиме у кожній хвилині, секунді, миті… Вона – Божа.
Почали співати «Вірую…», всі, як один у невеликій капличці, по всій Україні, в цілому світі… І кожен стояв на стежині духу і – свого і Божого Часу. Світланка тішилася: вона не спізнилася до Причастя. А неподалік стояв Святослав, і його довгі бліді пальці злегка тремтіли. Встиг. Вони разом з Богом.
Напівпритомний, наче відрікся від себе. Але стояв. Вибрав її. А вона вирішила за нього. Хай так. Хай боляче і гірко. Хай тяжко. Він витримає. Вони будуть разом. Це вже знав впевнено. Безшлюбним? Чи ожениться з кимось іншим? Не важливо. Чи важливо? Він вирішив. Хіба досаджує отой її вибір. Який прийняв. Який зробив Бог. Але він буде з Богом і з нею. Чи тут, чи там. Якщо її вибір – вищий, то і він його досягне.
Ікони на стінах каплиці мінилися. Переміщалися з одного місця на інше і світилися відблисками сонця. Усі умиротворено дивилися на священика, чекали. Святослав знав, що саме він молиться. Пам’ятав кожне слово. То ті слова сповнюють повітря рухом, переміщують речі і перемінюють людей, що, як малі діти, просять для себе дарів…
Гірко чи солодко? – Як є.
Як добре з Богом. Заспівали «Отче наш».

2014р.