Якась дивна така, ніби і з тобою, та в думках далеко і дивлюсь у твої очі, авони як океан все поглинають і не відпускають. Отак і всюди – ніби в суспільстві та все одно якась чужа, та не тільки їм – іноді й сама собі чужа, й себе не розумію і зробила би не так чи так – хто ж мене знає. Сумління завжди вбивають і не дають іти далі , вони просто сковують і бракую того повітря. А його і так бракує, а так зовсім немає. Хочеш як краще , а виходить, як завжди. Ніби стараєшся , та хіба хтось оцінить, а, може, як я цінить і мовчить. Чому нам так важко похвалити чи менталітет такий чи власне ЕГО. І я це розумію, вроді би не дуже й слабка, а переламати його не можу. Якось би таак, ну , майже завжди чекаєш тої руки допомоги – і завше на ті самі граблі – бо ж добре усвідомлюєш і знаєш, що її немає . А так хочеться вірити у ту добру казку, у цей віртуальний витвір уяви, але ж свідомо знаєш , що його немає. Це просто загородження себе від болю, коли мозок усвідомлює весь потік того страху і болю просто закриває тебе в самій тобі – це як анестезія – швидко й ненадовго. А пробудження ще драматичніше ніж початок, бо тоді хоч не знаєш ,що буде, а тепер усе по колу. Та хіба буває, що відпустить . Ні, просто затягнуло, ненадовго, до перших спогадів чи знайомих слів.
Дівчур Христина