«Прощавайте Прощавайте
Сонцю перерізали горло»

(Гійом Аполлінер)

Відправка. Хто не знає цього слова, той, можна сказати, і не був на нинішній війні. Той не пережив цього щемного відчуття прощання з бойовими товаришами, яких відправляють на передову, на фронт, а ти лишаєшся чекати своєї черги, свого наказу.

Завжди відправка відбувається несподівано.Восьма ранку. Все таборове військове містечко шикується на імпровізованому плацу. Всі чекають слів: перший взвод – на обслуговування техніки, другий взвод – чистити гармати, третій взвод – вантажити боєприпаси і таке інше. Але замість цього зачитують прізвища. Потім: «Вийти зі строю!» Значить відправка. Давно очікувана. Кілька днів тільки й було чути розмов: «Коли, нарешті, нас відправлять на фронт?! Ми приїхали сюди воювати, а не стирчати в таборі!» І нарешті відправка: тих туди, цих сюди, а цим – лишатися в таборі і чекати (поки що). Потім пакування речей (нехитрих і найнеобхідніших), автобуси чи машини криті брезентом під’їжджають і, нарешті, прощання.

Мій взвод відправляють майже у повному складі – і то в різні місця фронту, в різні бойові бригади, в різні частини і батареї. Це мить, коли емоції доречні і чоловіки їх не соромляться. Люди, які разом служили, разом були під обстрілами, ділилися останнім, разом терпіли і холод, і спеку, і важку працю війни, їдуть тепер під кулі на різні ділянки фронту. Багато хто бачить друга і товариша востаннє і всі це прекрасно розуміють. Традиційне:

- Прощавай, солдате!
- Прощавай, капітане! Побачимось після війни, о шостій вечора, в пивниці «Старий монах» в Ужгороді!
(Варіанти – різні назви міст і шинків чи то пабів. Але неодмінно – о шостій вечора після війни – класика – цитата з Гашека.Сепари в Донецьку не так давно вчинили автодафе – публічно спалили твори Ярослава Гашека. Чого-чого, а цього я їм точно не пробачу!)

Тисну кожному солдату руку, кожен лишається в пам’яті – назавжди. Вкотре. Скільки разів це було – але кожного разу як вперше – щемно і хапає серце. За чотирма солдатами з мого взводу машина ще не прийшла. Прощання може тривати довше і супроводжуватись сентиментальними розмовами і одкровеннями.

Один солдат родом з Закарпаття. Каже, що в нього є дві пляшки чудового домашнього вина власного виробництва. Я, звісно, відмовляюсь – крім того, що я взагалі не п’ю, особливо на службі, я намагаюсь тримати у взводі сухий закон. Солдат запевняє, що це дегустація його витвору мистецтва. Виявилось, що в цивільному житті він був майстром-виноробом (а я і не знав). Погоджуюсь – і не шкодую. Крім того, що вина справді чудові – крім вишуканих сортів винограду до одного вина при виготовленні додавали вишні, а до іншого – персики. Справді, вийшли два шедеври гідні каламу старини Омара Хайяма. Я хотів стукнутись келішками і процитувати цього класика життєлюбства, але солдат сказав, що сьогодні п’ємо без цього. Помітивши мій здивований погляд він сказав:
- Я давно вже живу в Закарпатті, а старі батьки мої жили в місті Красний Луч, що на Луганщині. Жили, бо вчора їх розстріляли сепаратисти за те, що я служу в українській армії...
Цитата Омара Хайяма застрягла в мене в горлі...

Я вийшов з солдатського намету: небо тоді було особливо прекрасним – хмари утворювали щільне кільце, яке закривало сонце, і крізь це кільце пробивались пучки променів. Я дивився в небо і думав: «А хто виживе в цій війні? Може Джім Джармуш правий і «виживуть тільки коханці»? Нинішня війна – це війна людей з зомбі. Але такі війни вже були... Були... І чому я мушу турбуватися цим – хто виживе? Адже у мене попереду вічність... Це у мене. А в інших? В оцього сентиментального солдата? Теж вічність? Я цього не знаю...

Мені давно вже не сниться Італія: ні храми Равенни з мозаїками буття, ні плетиво вуличок Болонї, ні мармуровий міст в Ріміні – нічого цього давно не сниться і не згадується... Чому? ... Найчастіше мені сниться війна. На війні сниться війна – замкнене коло з якого немає виходу. Але останнім часом сняться якісь огидні неприємні сни. Тої ночі снились диктатори і тирани минулого, які встають з домовин. Прокинувся з відчуттям огиди...

Не встиг я остаточно прокинутьсь і зрозуміти, що кожен ранок прекрасний, особливо в таку теплу пору, як мене викликали до комдива:

- Їдете у відрядження. З речами. Двадцять хвилин на збори. І поголіться. Ви ж офіцер! Що за щетина?
- А куди відрядження?
- Побачите! Чекайте в парку біля КШМ-ки.

У парку мене вже чекав капітан К. з запитанням: «Куди і навіщо нас відправляють?» Під’їхала машина – водій теж офіцер. Поїхали. Їхати мовчки набридло. Я запитав водія – куди ми їдемо. Він у відповідь: «Не знаю!» Не встиг я здивуватися, як машину смикнуло, похилило і розвернуло поперек дороги: відвалилося колесо. Водій трохи пофілософствував, споглядаючи відірване колесо, сказав, що навіть якщо ми відремонтуємо це самотужки, то доїхати він зможе тільки до найближчої майстерні. Довелось дзвонити комдиву – пообіцяли негайно прислати іншу машину. Чекаючи на продовження подорожі, я вирішив оглянути місцину, де нас зупинила оказія. Поруч була гора, вкрита віковим сосновим лісом, під горою дерев’яна каплиця і криниця з солодкою водою. Я піднявся на вершину гори – вітер шумів у кронах старезних сосон. На вершині гори, як на голгофі, височіло величезне майстерно зроблене бронзове розп’яття. Повернувся я до розбитої машини з думкою, що все не випадково в цьому світі – навіть ця аварія – вона сталася для того, щоб я зійшов на вершину цієї гори до розіп’ятого Христа, здійснив це несподіване паломництво.

Приїхала нова машина з новим водієм, теж офіцером:
- І куди ми їдемо і для чого?
- А я звідки знаю?
- Вперше їду з водієм, який прямує не знати куди!
- Ось навігатор – він жіночим голосом каже куди повертати – туди я і їду. Там знають, що до чого.

Їхали цілий день. Всю дорогу водій розмовляв по телефону з якимось зайчиком і котиком (чи то кицею). Я прийшов до висновку, що в нього вдома живуть домашні тварини, які вміють розмовляти і користуватись телефоном. Доволі смішно було слухати:

- Кицю, а якщо ти будеш неслухняна, то я смикну тебе за твій пухнастий хвостик!

І таке інше... Під кінець дня після нескінченних: «Через чотириста метрів поверніть наліво», навігатор сказав, що ми вже приїхали. Це було якесь Богом забуте село Л. Колись у давнину, тут було славне місто Л., від якого не лишилося і сліду, але є село з подібною назвою. Нічого схожого на мету нашої подорожі не видно. Водій, побачивши в мене в руках карту, доволі меланхолійним тоном прорік:

- Ну от, військові приїхали, карти розгортають, зараз дорогу питати будуть...

Побачивши серед безлюдної вулиці діда, я справді запитав (чисто інтуїтивно):

- Діду, а де тут є військові?
- А верніться тою дорогою, що ви приїхали, на дорогу, а потім наліво, а потім направо, а потім прямо, потім знову наліво, потім направо, потім буде дорога (там ще білий песик біля дороги сидів), так ви нею не їдьте, а їдьте тою, що через ліс, і там буде військова частина.

Ну, все зрозуміло! Але інтуїція не підвела – через лічені хвилини ми були під воротами військової частини. Водій, потиснувши нам руки, сказав: «Тут знають, для чого вас сюди прислали. Я поїхав назад. Якщо будуть проблеми чи питання – дзвоніть полковнику С.» І справді – там знали. Виявилось, що мені тут треба було забрати більше тисячі солдат і відвести їх в N-ську,M-ську та NN-ську бригади на фронт. Довідавшись це, я випав в глибокий осад - не уявляв просто, як я цю місію здійсню. Але вирішив, що якось воно буде і завалився спати в солдатському наметі. Засинаючи я почув голоси: «Покупець приїхав! Покупець приїхав!»

«Це про мене!» - сумно подумав я і заснув. А зранку почалося! Тисячу чоловік вишикували на плацу з речами. Мені тут же дзвінок: «Хворих не брати! Солдат без форми – не брати! Без документів – не брати! Аватарів – не брати!» Звичайно, тут же знайшлося кілька чоловік, яких явно треба було негайно класти до шпиталю, виявився один солдат велетенського зросту і габаритів, на якого не знайшлося форми і один солдат мініатюрних розмірів, на якого теж не знайшлося форми. Ця пара солдат стояла і дивувала своїми контрастами. Тут же з лав я вивів трьох явних і типових аватарів. Крім того, я помітив, що на краю плацу стоїть жіночий взвод. Тільки цього ще бракувало! Доповів своєму командуванню. Звідти:

- Які ще жінки?! Ви уявляєте жінок в артилерії?! Жінок не брати!

Тутешнє командування:
- Ви маєте забрати всіх без винятку! Таке нам поступило розпорядження! Хворих нехай відправляють в шпиталь в бригадах! Форму нехай шукають там же – в частинах. Забирайте всіх – нам вони теж тут не потрібні і лишати нікого не будемо!
- Ні, хворих треба відправити в шпиталь звідси! Ще бракувало мені по дорозі когось втратити і привести двохсотим!

Жінки:
- Це дискримінація! Нас вчили воювати! Ми хочемо на фронт!
Хворий:
- Я не хворий, я здоровий, лікар неправильно мене комісую, я можу воювати і хочу на фронт!

Почалися сварки і суперечки. Обходжу лави і розпитую в кого які проблеми. Тут же з’явилися люди, які заявили, що вони не хочуть служити в артилерії, а хочуть в піхоту, хочуть на передову – валити сепарів, а не підносити снаряди і стріляти здалеку. Аргументи про те, що артилерія буває різною, є артилерія і на передовій, не діяли. Хочемо в піхоту і все. Цілий взвод заявив, що вони по спеціальності розвідники-диверсанти і в артилерії служити не будуть категорично і нікуди не поїдуть – вони хочуть воювати за фахом. Аргументи, що в артилерії теж є розвідка – не діяли.

Ще один старий солдат:
- Я родом з Луганщини, з Краснодона, мій син воює під Луганськом в Н-ському артилерійському дивізіоні, я хочу служити саме там!
- А я родом зі Сніжного – земляки. Зараз я не можу Вам допомогти – приїдете в бригаду – зверніться з цим проханням до командування.

Ще один солдат з трагічним виразом обличчя:
- Це неправда, що ми їдемо служити в артилерію! Ви нас везете в піхотні батальйони, які кинуть без зброї під обстріл на фарш і гарматне м′ясо!
- І який сенс мені вас оманювати? Для чого? Якби так було – я би так і сказав. Я вже рік служу і воюю в артилерії.

Інший солдат:
- А я насправді не здоровий, а хворий, лікар нічого не розуміє. У мене тільки одна нога, а те, що Ви бачите в мене дві ноги, так це ілюзія, подвоєння картини буття.
- Ну, то Ви дуже вдало вписуєтесь у цей ілюзорний світ своїми ілюзорними ногами. Вам лишається тільки знищити ілюзорних сепаратистів.

Ще один солдат – стоїть одягнений в цивільне, форма в торбі:
- А я людина цивільна і військову форму носити не буду!
- То я зараз покличу офіцера контррозвідки і продовжите цю розмову з ним! Одягніть форму і станьте до строю!

Ще один (особливо сумний):
- Я лікар, працював на швидкій та чергував в реанімації. Я хочу служити за фахом – лікарем. А мене направляють в артилерію...
- О, колего! Я теж чергував в реанімації, працював десять років в лікарні, захистив дисертацію по лейкозам. Зараз артилерист. Більше того – у мене виявися талант стрільби з гармат. Кажуть, що я стріляю занадто точно. що в артилерії не потрібно такої високої точності. Спробуйте і Ви. Повірте, людей вбивати набагато цікавіше ніж рятувати. Нічим не можу Вам допомогти. Приїдете в бригаду – зверніться до командира – лікарів на передовій теж не вистачає.

Я думав, що я звихнусь від цього божевілля! Але, зрештою, все владналося: хворих відвезли в шпиталь, диверсантів автобусом відправили в НН-ську бригаду служити розвідниками (на їхню велику радість), однострій для неймовірної парочки – гіганта та коротуна знайшли, але жіночій взвод мені довелось взяти з собою. Лікаря та бажаючих служити в піхоті теж.

І колона рушила в напрямку найближчої залізничної станції: виявилось, що нам замовили спеціальний поїзд. По дорозі колона побачила продуктову крамницю і солдати тут же розкупили все, що там було. Мій вигук: «Солдатам пива не давати!!!» так і лишився гласом вопіющого в пустелі.. Але відповіді типу: «Хто сказав – солдатам пива не давати?!» - я не почув. Натомість: «Дайте командиру мінеральної води!»

Ось і станція, і поїзд. Я то думав – зараз буде класична теплушка – товарняк, як в другу світову, окріп на станціях, гудки паротягів... Романтичні фантазії. Поїзд як поїзд. Всі розмістились, а для офіцерів – окремий офіцерський вагон. У дорозі я думав почитати Чарльза Дікенса «Холодний дім», але не читалося і не спалося – чомусь я був впевнений, що в дорозі конче щось трапиться і я буду крайнім, як завжди. Ще перед відправкою на пероні тої глухої станції зявилась якась бабуся, яка почала зі сльозами промовляти (мало не голосити):

- Бідні солдатики! Голодні, нещасні!

(Це при тому, що половина в стані повної ейфорії: «Ура! Ми, нарешті, їдемо на фронт!»)

Я:
- Та їх годують краще ніж вдома!
(Не діє. Далі те саме: «Бідні солдатики! Голодні...»)

А тут ще якийсь дідусь з’явився:
- Ти куди, офіцере, солдат везеш? На погибель везеш? На смерть везеш?
(О! Як мені щастить!)

Всю дорогу капітан В. філософствував про тенденції французького малярства другої половини XVIIстоліття. Розмову підтримати я не міг, бо щодо цієї епохи у французькому малярстві у мене провал – якби він зачепив XVIIІстоліття, або XVIстоліття, то тут би я кваліфіковано висловив би свою думку. Майор Д. говорив весь час про те, як чудово грає «Барселона», особливо останнім часом, і як слабко в порівняні з «Барселоною» грає «Волинь», хоча... Обидва мої співбесідники один одного не чули, чи то не розуміли:
- Пізній ренесанс у Франції подарував тамтешньому малярству вишуканість і довершеність у стилістиці...
- А я пам’ятаю той матч «Барселони» у Мадриді, як він і який забив гол на одинадцятій хвилині...

А я тим часом слухаючи їх думав про Чарльза Дікенса. Подумалось, що Дікенс не спонукає до поезії. Я ще не читав більш прозаїчного майстра пера, аніж Дікенс. «Холодний дім» - і не тільки він – це досконала достоєвщина – ще до самого Достоєвського, це Гоголь на британському ґрунті... Поїзд хитало, як хитало колись море кораблі Джеймса Кука і згадав цитату з Дікенса: «Море не цінує великих людей – гойдає їх, як і всіляку дрібну рибку...» Так і нас гойдає нині життя.

Поїзд їхав майже без зупинок, але на вузловій станції К. він таки зупинився. Тут же солдати повистрибували з вагонів і побігли до кіоску за морозивом, інші висунулись з вікон і почали кричати патріотичні гасла, тут же з’явилися на пероні пасажири і місцеві жителі, які почали їм махати руками, з’явилися якісь бабусі і жіночки, які почали плакати і ридати, хреститися і хрестити солдат. Я вже думав, що не один солдат загубиться і відстане від поїзда, і з жахом думав про ще одну зупинку. Але все обійшлося. Поїзд привіз всіх на кінцеву станцію нашої подорожі всіх цілих і неушкоджених, тверезих і бадьорих. Там нас чекав цілий караван «Уралів», «Кразів» і «шишариків». А далі – шеренги – список – перша машина! Список – друга машина! А в голові цитата: «Боїться смерті лише той, хто боїться життя.» Шкода, що я не пам’ятаю, хто це сказав.

Я це зробив. Минув для мене ще один епізод війни... Перед очима стояли картини – пейзажі за вікном. Світ прекрасний. Повірте мені – це сказав я – той, хто багато разів бачив смерть...