Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.01
06:01
Немає іскорки кохання
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
2026.02.28
21:23
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
2026.02.27
19:44
«Слухай, дівчинко!» Вона не слуха…
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
«Цей день білий, це містечко…»
Немає містечка, нема живого духу,
По руїнах біга гола, руда Рівка,
Дитина тринадцяти років.
Проїжджали грубі німці в танку
(Тікай, тікай, Рівко!),
2026.02.27
15:39
так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях
збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
2026.02.27
10:43
То спиш... не спиш... Душа болить…
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
Собі чужий… ще крок до втрати,
А поруч, глядь, чатує гидь…
Хтось пропонує заспівати:
Фелічіта… Fe-li-ci-ta
Ритмічно, настрою у тему…
Я знаю, пісня то крута,
Але чи вирішить проблему?
2026.02.27
10:26
Прокидаєшся зранку крізь марення снів.
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
Продираєш заслону тугу і ворожу,
Прориваєшся крізь артилерію днів,
Крізь загони військових і задуми Божі.
Прокидаєшся зранку, народжений знов
Для звитяги і совісті, честі й наснаги.
І тобою керує богиня
2026.02.27
06:11
Шум старої яворини,
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
В тиші зоряних ночей, -
То вповільнено прилине,
То прискорено втече.
Звук, послаблений роками,
Чуйне серце не мина, -
Ходить досі поміж нами
Почуттів палких луна...
2026.02.27
00:26
Всі імперії трималися на війнах, але всі імперії врешті пішли туди, звідки прийшли. Окрім однієї.
Якби всі народи заходились повертати все, що колись комусь належало протягом тисячоліть, історія людства скінчилась би швидко і назавжди.
Фальсифікації
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Книга руїн
Алярм
Серед отого впорядкованого хаосу і метушні я помітив молоду рудоволосу жінку в однострої та з автоматом:
- Хто ця рудоволоса бестія?
(Очікував почути від майора Н.: «Та вона так само як і ти – з Ірландії.» Але почув зовсім інше.)
- Це не «руда бестія». Вона хоч і молода, але в неї вже троє дітей. Її і відправляли, і проганяли додому, але вона не їде і рветься на фронт – на передову. У неї чоловік подався служити сепарам, так його наші завалили в бою...
Збожеволіти можна. Брат на брата – це я ще розумію. Батько на сина – теж розумію. Було. Але щоб чоловік проти дружини воював у ворожій армії – це якийсь повний фрейдизм. Доконаний.
Коли екіпажі вже вантажились по самоходам, до мене підійшов солдат з мого взводу:
- А ми повернемось назад?
Спочатку я хотів вилаятись (не брудно) і пояснити в особливо популярній формі, що такі запитання в таких обставинах не задають, потім вирішив пожартувати, або хоча б сказати: «Тут не повертаються!» Але, зрештою, нічого не відповів. Я не знав, чи судилось нам повернутись. Хоч комусь.
Мені наказали повести колону з трьох «Акацій» трьох «Гвоздик», двох КШМ-ок, двох МТЛБ-ешок та двох БМП в точку А (тицьнули олівцем в карту) і там зайняти вогневу позицію. Я думав, що в мою броню (в якій я розташувався висунувшись з башти) дадуть водія до якого я вже звик: молодий високий худий хлопець років двадцяти двох з сентиментальним виразом обличчя і вічно вимащений соляркою та шміром (майже як шміровоз). Після контузії він почав сильно затинатися. І то так сильно, що його ніхто не розумів. Крім мене, звісно. Я його розумів інтуїтивно. Добряк з вічно ностальгічними думками. Любив слухати, як я читаю вголос вірші (особливо свої). Але його відправили навіть не в мою колону.
Мені дали зовсім іншого «мехвода» - звичайного сільського хлопця, йому б жито сіяти, а не воювати. Не знаю, якою машиною він керував раніше, але коли дали команду групам вперед (кому куди), водій висунувшись з люка запитав мене: «А як ця штука заводиться?» Я подумав, що це недоречний жарт, але виявилось, що він справді не знав як заводиться САУ-шка – він був перший раз за кермом бойової машини. Я хотів відбутися жартом: «Так само як трактор!» Але зрозумів, що справи кепські, якщо на чолі колони буде такий водій. А я теж поняття зеленого не мав як САУ заводиться і як нею керувати. Я вмію тільки стріляти. Один раз в житті був за кермом і то – за кермом БТР-а. На щастя мимо пробігав капітан Ч. Сунувши голову в люк, він тикав пальцем: «А ти масу вмикнув? Знаєш, як швидкості перемикати?»
Через хвилину рвонули з місця – попереду кидок на сорок кілометрів – через степ, закинуті поля, бездоріжжя. Солдати почепили на антені прапор. Вітер в обличчя, білі хмари, запах квітучого степу. Ось він – мій рідний неозорий степ Луганщини. Колись тут було поле, зараз все здичавіло – високі трави. Їх гойдає вітер – як хвилі на морі. А в голові рядки Томаса Мура:
«Духмяний дерен вкриє плоть,
А небокрай – мій храм, Господь,
В моїм кадилі вітри гір,
Молитва – думка з давніх пір.»
Самоходка долала ями і горби, її хитало, кидало, як корабель серед моря трави. Нам нами з’явився бойовий літак, що завернув на крутий віраж на низькій висоті. Я спочатку подумав, що то москальський, і уявив собі моментальний гаплик, але помітив на крилі синє і жовте, зрозумів – наш. А навколо степ. Там, за степом, у леваді ліс, за лісом річка, за річкою сепари. Долинає далека канонада – сепари в черговий раз порушили перемир’я. Якщо буде наказ, ми так долбанемо по них, що їм мало здаватись не буде.
Нарешті, точка А. Добре, що там виявились якісь кущі та дерева – заїхали туди САУ-шками і замаскували. І почались довгі години очікування наказу відкрити вогонь. Що на фронті нічого особливого не відбулось, це ми вже зрозуміли, але думали, що сепари спробували піти у наступ і зараз почнеться серйозна перестрілка. Але наказу відкрити вогонь не надходило. Ми рили укриття і чекали. Спали просто неба на траві – добре, що червневі ночі короткі. Поруч росла осика і тріпотіла всю ніч мені листям, розповідаючи про щось таємниче.
Я лежав на траві, дивився на зорі і думав про мій нещасний край, що його вразила чужоземна пошесть моровиця. Згадались слова Габріеля Гарсія Маркеса про інший край – теж оксамитовий і теж сонячний: «Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мрець має в потилиці дірку від кулі.»
А ще згадався ще один майстер писати іспанською – мовою якою люди говорили з Богом. Теж Гарсія, тільки не Габріель, а Федеріко. Лорка.
«Смерть
входить в таверну,
виходить з таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари...»
Наступного дня наказу стріляти ми так і не дочекалися. Натомість: переміститися в точку Б – це ще за сорок кілометрів від нашої нинішньої вогневої. Знову рев моторів і вітер в обличчя. Тільки степ вже пахнув не квітами, а полином.
Коли через кілька днів ми повернулися на базу – всі вкриті товстим шаром пилюки, що прилипла до наших спітнілих облич, всі сірі, брудні, просякнуті запахом вихлопів і солярки – в душі наростало лавиною розчарування та невдоволення – ми так і не постріляли в се парів, а так хотілось, так жадалось. Бій гуркотів десь далеко, а ми знову виявились не при ділі, так, напоготові, про всяк випадок... А солдати так рвалися в бій... Так хотіли помститися сепарам за все!
Якийсь солдат запитав мене, як ми провели час. Я радісно почав розповідати: «Влаштували ми пікнічок на природі – приїхали, розпалили вогонь, засмажили шашлики. Потім натесали кілків з осики – думали вампіри вночі прийдуть. Але ні вампіри, ні упирі, ні зомбі так і не прийшли. А наступні дні ми загоряли на жовтому піску, купалися в морі, нам привезли пиво і креветок – все безкоштовно!» Солдати співчутливо подивились на мене і на моє сіре від пилу обличчя. Хтось сказав: «Капітану сонце в голову напекло...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Алярм
«А хлопчиськам хотілось під танки...»
(В. Висоцький)
Підняли нас серед ночі – алярм. Тобто бойова тривога. Суєта – всі кудись біжать, десь заводять мотори, десь чіпляють на себе купу всіляких залізяк. Я теж начепив – на мені було стільки металевих «забавок», як на Санта Клаусі Подарунків. Коли пролунала тривога, нам, звісно, нічого не пояснювали. У моїх нутрощах все похололо: я подумав, що москалі пішли у наступ і нами затикають діру на фронті. Зрештою, кожен подумав те саме: зараз ми дорого віддамо своє життя. Якогось страху не було. Була лише думка – нарешті: відбудеться те, чого ми так довго очікували, до чого готувались і чого підсвідомо прагнули – двобою. Отого останнього, смертельного.Серед отого впорядкованого хаосу і метушні я помітив молоду рудоволосу жінку в однострої та з автоматом:
- Хто ця рудоволоса бестія?
(Очікував почути від майора Н.: «Та вона так само як і ти – з Ірландії.» Але почув зовсім інше.)
- Це не «руда бестія». Вона хоч і молода, але в неї вже троє дітей. Її і відправляли, і проганяли додому, але вона не їде і рветься на фронт – на передову. У неї чоловік подався служити сепарам, так його наші завалили в бою...
Збожеволіти можна. Брат на брата – це я ще розумію. Батько на сина – теж розумію. Було. Але щоб чоловік проти дружини воював у ворожій армії – це якийсь повний фрейдизм. Доконаний.
Коли екіпажі вже вантажились по самоходам, до мене підійшов солдат з мого взводу:
- А ми повернемось назад?
Спочатку я хотів вилаятись (не брудно) і пояснити в особливо популярній формі, що такі запитання в таких обставинах не задають, потім вирішив пожартувати, або хоча б сказати: «Тут не повертаються!» Але, зрештою, нічого не відповів. Я не знав, чи судилось нам повернутись. Хоч комусь.
Мені наказали повести колону з трьох «Акацій» трьох «Гвоздик», двох КШМ-ок, двох МТЛБ-ешок та двох БМП в точку А (тицьнули олівцем в карту) і там зайняти вогневу позицію. Я думав, що в мою броню (в якій я розташувався висунувшись з башти) дадуть водія до якого я вже звик: молодий високий худий хлопець років двадцяти двох з сентиментальним виразом обличчя і вічно вимащений соляркою та шміром (майже як шміровоз). Після контузії він почав сильно затинатися. І то так сильно, що його ніхто не розумів. Крім мене, звісно. Я його розумів інтуїтивно. Добряк з вічно ностальгічними думками. Любив слухати, як я читаю вголос вірші (особливо свої). Але його відправили навіть не в мою колону.
Мені дали зовсім іншого «мехвода» - звичайного сільського хлопця, йому б жито сіяти, а не воювати. Не знаю, якою машиною він керував раніше, але коли дали команду групам вперед (кому куди), водій висунувшись з люка запитав мене: «А як ця штука заводиться?» Я подумав, що це недоречний жарт, але виявилось, що він справді не знав як заводиться САУ-шка – він був перший раз за кермом бойової машини. Я хотів відбутися жартом: «Так само як трактор!» Але зрозумів, що справи кепські, якщо на чолі колони буде такий водій. А я теж поняття зеленого не мав як САУ заводиться і як нею керувати. Я вмію тільки стріляти. Один раз в житті був за кермом і то – за кермом БТР-а. На щастя мимо пробігав капітан Ч. Сунувши голову в люк, він тикав пальцем: «А ти масу вмикнув? Знаєш, як швидкості перемикати?»
Через хвилину рвонули з місця – попереду кидок на сорок кілометрів – через степ, закинуті поля, бездоріжжя. Солдати почепили на антені прапор. Вітер в обличчя, білі хмари, запах квітучого степу. Ось він – мій рідний неозорий степ Луганщини. Колись тут було поле, зараз все здичавіло – високі трави. Їх гойдає вітер – як хвилі на морі. А в голові рядки Томаса Мура:
«Духмяний дерен вкриє плоть,
А небокрай – мій храм, Господь,
В моїм кадилі вітри гір,
Молитва – думка з давніх пір.»
Самоходка долала ями і горби, її хитало, кидало, як корабель серед моря трави. Нам нами з’явився бойовий літак, що завернув на крутий віраж на низькій висоті. Я спочатку подумав, що то москальський, і уявив собі моментальний гаплик, але помітив на крилі синє і жовте, зрозумів – наш. А навколо степ. Там, за степом, у леваді ліс, за лісом річка, за річкою сепари. Долинає далека канонада – сепари в черговий раз порушили перемир’я. Якщо буде наказ, ми так долбанемо по них, що їм мало здаватись не буде.
Нарешті, точка А. Добре, що там виявились якісь кущі та дерева – заїхали туди САУ-шками і замаскували. І почались довгі години очікування наказу відкрити вогонь. Що на фронті нічого особливого не відбулось, це ми вже зрозуміли, але думали, що сепари спробували піти у наступ і зараз почнеться серйозна перестрілка. Але наказу відкрити вогонь не надходило. Ми рили укриття і чекали. Спали просто неба на траві – добре, що червневі ночі короткі. Поруч росла осика і тріпотіла всю ніч мені листям, розповідаючи про щось таємниче.
Я лежав на траві, дивився на зорі і думав про мій нещасний край, що його вразила чужоземна пошесть моровиця. Згадались слова Габріеля Гарсія Маркеса про інший край – теж оксамитовий і теж сонячний: «Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мрець має в потилиці дірку від кулі.»
А ще згадався ще один майстер писати іспанською – мовою якою люди говорили з Богом. Теж Гарсія, тільки не Габріель, а Федеріко. Лорка.
«Смерть
входить в таверну,
виходить з таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари...»
Наступного дня наказу стріляти ми так і не дочекалися. Натомість: переміститися в точку Б – це ще за сорок кілометрів від нашої нинішньої вогневої. Знову рев моторів і вітер в обличчя. Тільки степ вже пахнув не квітами, а полином.
Коли через кілька днів ми повернулися на базу – всі вкриті товстим шаром пилюки, що прилипла до наших спітнілих облич, всі сірі, брудні, просякнуті запахом вихлопів і солярки – в душі наростало лавиною розчарування та невдоволення – ми так і не постріляли в се парів, а так хотілось, так жадалось. Бій гуркотів десь далеко, а ми знову виявились не при ділі, так, напоготові, про всяк випадок... А солдати так рвалися в бій... Так хотіли помститися сепарам за все!
Якийсь солдат запитав мене, як ми провели час. Я радісно почав розповідати: «Влаштували ми пікнічок на природі – приїхали, розпалили вогонь, засмажили шашлики. Потім натесали кілків з осики – думали вампіри вночі прийдуть. Але ні вампіри, ні упирі, ні зомбі так і не прийшли. А наступні дні ми загоряли на жовтому піску, купалися в морі, нам привезли пиво і креветок – все безкоштовно!» Солдати співчутливо подивились на мене і на моє сіре від пилу обличчя. Хтось сказав: «Капітану сонце в голову напекло...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
