«На свіжу рану лягла рукавиця залізна...»

(Поль Верлен)

На передову вирушали на світанку (як і належиться поетам та скрипалям, що грають на залізних скрипках – це мене понесло на поезію – не звертайте уваги). Везли нас на «шишарику» - потріпаному життям і «втомленому», з подертим брезентом. До «шишарика» запхали міномет «Сани», а потім ще й причепили гаубицю Д-30. «Бідний шишарик!» - подумалось мені. Падав лапатий сніг. Морозу майже не було. Настрій у всіх був якийсь безтурботний – таке було враження, що збираються їхати не до м’ясорубки, а на пікнічок. Дивлячись на сніг мені хотілось писати хоку та танка, а не стріляти.

Комбат зауважив пакет в моїх руках:

- Ти що взяв? (У нас в батареї сухий закон, як в Стейтах у двадцятих бутлегерських).

- Печиво і сало.

- Це аристократично – сало їсти з печивом.

Тим часом парком чомусь безцільно тинявся майор майор К. з меланхолійним виразом обличчя. У мене тут же виникла ідея:

- Давайте візьмемо майора К. з собою на вогневу!

- Ні! – тут же бурхливий протест, це солдати хором. – Він марнотратник слів! У нас в батареї є свій такий самий майор – він теж марно витрачає слова. Ми навіть свого майора з собою не взяли...

(Мені одразу захотілося відредагувати Конфуція: «Той, хто марно витрачає слова, губить людей.»)

Тим часом наш комбат (підполковник) побачив біля машин смішного песика – білого з чорною головою (згадалися шумери – народ чорноголових) і почав його ловити:

- Зловимо цього песика! Візьмемо з собою на вогневу – веселіше буде.

Ця ідея не викликала особливого ентузіазму в солдат:

- Та він тут же втече, як тільки почнеться серйозна стрілянина!

Песик вперто не хотів, щоб його зловили і посадили в машину – тікав і скавучав, ніби здогадуючись КУДИ його збираються взяти. Зрештою так і не зловивши песика дали команду: «По машинах!» Ми залізли в «шишарик» з мінометом, ЗІПами, бусолями та причепленою Д-30. Примудрилося влізти 13 чоловік не рахуючи водія. «Шишарик» застогнав від перевантаження, але рушив. Мені чомусь одразу чомусь згадалося:

«На шхуні тринадцять чоловік
І скриня мерця.
Йо-хо-хо!
Та ще й пляшка рому!»

Все як в пісеньці, тільки пляшки рому не було. «Шишарик» їхав тяжко – мені він нагадував старенького хворого віслючка, якого перевантажили і він це усвідомив. За нами їхало ще три таких же «шишарики», СОБаковоз і буркотливий бетер. Кілька разів по дорозі «шишарик» глохнув. Водій вилазив з кабіни, здіймав руки до сірого Неба, голосно нарікав на буття і карму, взивав ім’я Боже надаремно, проголошував, що ті, хто сказав йому їхати сьогодні на цій машині мали предків розпусників і розпусниць. Потім водій копирсався в моторі, «шишарик» пчихав чмихав, стогнав, скрипів і їхав далі. Я собі уявив якою ідеальною мішенню для сепарів ми були під час цих вимушених зупинок, і мені стало сумно.

По дорозі на кинутому блок-посту побачили замість солдата кумедне опудало в бушлаті. Я ще подумав, що це пам’ятник абсурду нинішньої війни.

Коли доїхали до вогневої і почали встановлювати міномети падав холодний і злий (але красивий) сніг: бліндажі та окопи вкривались білою ковдрою. Я би залюбки споглядав би цю суто японську картину і медитував би, але я був на війні, а не в саду монастиря Нагасіма.

У нас було всього три міномети «Сани» (не плутати з «Соні») – калібру 120 міліметрів. Не знаю, хто придумав називати міномети власними іменами, але на них було нашкрябано: «Том», «Смок», «Малюк». Певно, хтось з солдат начитався Джека Лондона та Гаррієт Бічер-Стоу. Але так чи інакше «Білого мовчання» не було. Ледве встигли навести міномети на основну точку наводки, як над головами загудів безпілотник – явно не наш. Хтось із солдат пожартував, що прилетів «привид з моторчиком – дикий, але симпатичний». Нічого хорошого цей візит не віщував – («Взвод, в укриття!») сховалися в бліндажі та в «щілини».

Добре, що на вогневій все було завчасно вирито. І тут почалось: по нас почали гатити з гаубиць – земля двигтіла. На щастя, снаряди падали за сто – двісті метрів лівіше від нас. Щось там сепаратисти не врахували – чи поправки взяли не ті чи ще щось. Я сидів в бліндажі і переживав за «Тома». Чомусь був впевнений, що ніхто з наших людей не постраждає. А «Том» мене ніколи не підводив – це був мій улюблений міномет. Ще переживав, що влучать у склад мін і буде такий бабах... І нічим буде стріляти, якщо ми вціліємо, звісно... Але якось обійшлося – вони не влучили. Лише потім я зрозумів, що сприймав тоді міномет як живу істоту. Навіть розмовляв інколи з ним. Один солдат навіть запитав мене: «І давно ви розмовляєте з мінометами?» Але я промовчав у відповідь.

Коли все стихло, я тут же вийшов на зв′язок: «Крук», я «Сайгон». Нас обстріляли. Куди і коли робити «відповідку»?» Ясно, що до тих гаубиць сепарів ми не дострелимо – далеко. Та і нема вже там їх. Але і не стріляти у відповідь – це якось зовсім не гонорово. Добре, що СОБ розумів мене з півслова: «Сайгон», я «Крук». По пристріляній чотири дні тому точці. Туди саме йде колона бронетехніки сепарів. Підготувати міни. Осколково-фугасні. Підривник фугасний. Заряд шостий. Приціл 740. кутомір 17-05. По моїй команді. ... Три міни. Вогонь!» І пішло! Стріляли за пагорб і за смугу зеленки на відстань майже шість кілометрів. Що там робилося і куди стріляли ми, звісно, не бачили. Не знаю, чи бачив СОБ, але знав куди і що з того виходить. «Першому – лівіше 0-03, приціл вище 10. Другому лівіше 0-02. Третьому правіше 0-02. Три міни. Вогонь!» Випустили більше 20 мін. «Сайгон», я «Крук». Батарея стій, в укриття. Я тебе поздоровляю, «Сайгон»! Від колони бронетехніки сепарів лишився один металобрухт.» Я зримо уявив собі розтрощену колону сепаратистів і на душі стало тепло і радісно. Ніби гарячою кавою пригостили. Потім: «Змінити дислокацію! Переміститися на позицію 32-45.»

Міномети зібрали гарячкову і ходу звідти. На новій вогневій теж були і шанці, і бліндажі. І теж сніг (білий) і чагарник (зледенілий) і небо (сіре). Думав, зараз почнуть стріляти – якщо не по нас, то по нашій колишній вогневій. Але запала тиша. Надовго. Моторошна і зловісна. Почались довгі і нескінченні дні очікування і замерзання. Було дико холодно. У нас був звісно, пункт обігріву – прихована підземна пічка в одному з бліндажів, але толку від неї було мало, мороз докучав. Я вже думав, що там і замерзну. Почувати себе мішенню – огидне відчуття. Особливо, коли знаєш де сепаратисти, але стріляти заборонено наказом. Огидно... Знову прилітав «привид з моторчиком». Я зрозумів, який звук є найогиднішим – це звук мотору безпілотника. Думав знову почнеться катавасія. Вже навіть хотілося щоб нас обстріляли. Тоді ми знову по них у відповідь. Вже стане не холодно – бо буде не до цього. Але знову тиша...

Щоб зігрітися ми якось почали марширувати навколо порожніх ящиків з-під мін. Один офіцер виліз на ящики і приймав «парад» вигукуючи періодично кричалки (ну, ви знаєте які), як ми дружно повторювали. Якби в цей час прилетів би безпілотник, то москалі б подумали, що у нас поїхав дах. Крім морозу була ще зледеніла консервована перловка. Солдат понесло на дурні жарти в стилі чорного гумору. Почали фантазувати на тему як би виглядала батарея якби нас всіх повбивали. Хтось сказав, що гарячий чай нам привезуть на дев’ятий і на сороковий день. Це взагалі безглуздя – жартувати на тему власної смерті. Я іноді бавлюся зі смертю, але завжди відношуся до неї з повагою – без дурних жартів. Вона дама благородна, хоч і непередбачувана (як і всі жінки, зрештою). А тут товариство понесло... Хтось почав роздумувати на тему як виглядає вбитий сепаратист (буцім то давно не бачили вбитих сепаратистів). Хтось припустив, що вбиті сепаратисти лежать виключно у позі «Ластівка». Яке божевілля навколо... Хотілося просто лягти на сніг і навіки заснути... Коли я вже остаточно впевнився, що мені тут судилося замерзнути, за нами приїхали «шишарики» - поступила команда нашому взводу в табір. Назад «шишарики» їхали якось легко і навіть весело (машини вміють сміятися, тільки ми не знаємо про це). Додому завжди легко. А табір сприймався як дім. Про намет з буржуйкою і дровами мріялось. Справді мріялось. Не повірите – мріялось не про дім, не про мир, а про буржуйку і сухі дрова.

А ось і табір. А ось і буржуйка. Ось воно. Нарешті. Хто не замерзав шість діб в окопах, той не зрозуміє, яке це благо – сісти біля буржуйки в якій тріщать дрова і дивитись на спалахи і язики вогню. І відігріватись. І зробити собі гарячого чаю... Я сидів щасливий і замріяний, читав Вільяма Єтса і розумів, що можна буде відіспатися і відпочити. А там – куди завгодно. Хоч в пекло. Аби можна було в сепаратистів стріляти.

Мимо проходив капітан К. Я без передмов до нього:

- Ви знаєте, капітане, я прийшов до висновку, що всі замполіти мають бути джентльменами.

Обличчя капітана зробилось здивованим, а очі округлими:

- Як на мене посада замполіта і джентльменство – несумісні.

- А от у нас... А я служив під командою полковника Лахлана МакКваррі – його ще називали «батьком Австралії» - він тоді ще був полковником, а не генерал-майором - всі замполіти у нас були джентльменами.

- Дивне якесь прізвище МакКваррі.

- Ніяке не дивне. Поширене і відоме шотландське прізвище. До речі, клан МакКваррі правильно називати МакГвайре.

- І я в якій же це ви армії служили, що у вас полковник був шотландець?

- У британській, звісно. В ті часи ірландської армії ще не було. Не було навіть такої держави – Ірландія. Про неї ми тільки мріяли...

- У британській армії не було такої посади – замполіт.

- А от і було. Мені краще знати, бо я там служив. У нас в полку було аж два замполіти – один англіканського віросповідання, а другий католицького. І всі замполіти католики були ірландцями.

Капітан К. якось тут втратив низку розмови. Очі в нього стали дивитися в нескінченність. Зате в розмову втрутився капітан С. Він любив в розмови втручатися несподівано. Почав кидати різні образливі репліки про ірландців.

- Краще вже служити в пеклі, ніж в одній роті з ірландцями. Крім того, що вони вічно горлають свої пришeлепкуваті пісеньки, їх руді пасма і веснянкуваті морди демаскують в бою. Хоч бери і всіх перефарбовуй.

Я, звичайно, в душі образився, але не подав виду. Це він не зі зла. Просто він знав, що я в минулій реінкарнації був ірландцем і вирішив мене понервувати. Я зробив вигляд, що не чую що реплік, дістав записник (муза мене раптом відвідала). Капітан С. попросив прочитати щось із написаного мною останнім часом (він знав, що я інколи вечорами пишу біля буржуйки). Я прочитав йому кілька своїх останніх верлібрів, а потім новелу «Мішаня, що народжений для кохання». Думав, він лишиться байдужим, але чомусь мої останні твори його зачепили:

- Твоя стилістика нікому не цікава і не потрібна. Вона вмерла на майданах і в котлах. Це все, що ти пишеш нічого не варте. Навіть фальшиве. Ніхто це не буде сприймати.

- Тобі не сподобалось? Це погано написано?

- Я не сказав, що не сподобалось. Просто це все не те, що треба.

- А як треба писати? Вислови свою думку.

- Ти опиши весь бруд і кров війни. Всі ці жахи і здичавіння людей. Цю зневіру і озлоблення. Цю ненависть в душах. Опиши максимально правдиво і натуралістично.

- Це описати неможливо. Хто не пройшов все це – не зрозуміє. Крім того, про війну краще ніж Гемінгвей та Ремарк я все одно не напишу. Я пишу як відчуваю. Як бачу.

- Ну, то викинь свій записник на смітник. І кращі писаки ніж ти заслужили такий же шлях для своєї макулатури. За що я поважаю таких письменників як Гашек чи Войнович, так за те, що вони зуміли посміятися з аналогічної ситуації щодо наших подій. І не сипали сіль на рани, не обсмоктували трагедії. А радили просто жити і сміятися. Попри все.

- Я боюсь, що ти поступово перетворишся на циніка. Мистецтво це не просто засіб втіхи чи розради. І ти вважаєш, що натуралізм чи навіть гіпернатуралізм це сучасне мистецтво? Було це вже – література перехворіла натуралізмом, як хворіють діти дитячою хворобою. Постмодернізм не став ні ретро, ні пройденим етапом літератури. Це новий пагін, що створив нові паростки на старому, але вічнозеленому дереві слова. Про малярство я вже мовчу. Вся його еволюція йде не до, а від натуралізму. Так, імпресіоністи ловили мить життя – як його красу, так і його бруд. Особливо постімпресіоністи. Дега не сміявся з життя – показував його трагедію. Так, цінності які вважалися одвічними в епоху модерн похитнулися, але «Боги абеткових істин» прийдуть. Ти завжди цінував Кіплінга за відвертість і здоровий консерватизм. І ти вважаєш, що одвічні істини перестали бути одвічними?

- Тільки не тобі їх знову проголошувати... – урвав розмову капітан К. і зник в лабіринтах військового намету – там між залізними ліжками.

А я трохи привідчинив дверцята буржуйки і дивився на вогонь – такий одвічний. Не дарма наші далекі предки поклонялись вогню. Вважали його посередником між світом людей і світом богів. Поетів до людей зараховуючи теж (до речі)... Напевно, не дарма.