«Там тінь моя лишилась і нудьгує...»

(Анна Ахматова)

День був паскудний: з сірого неба чи то лилось чи то падало щось холодне і мокре – чи то дощ чи то сніг. Для війни така от «тактична» погода особливо підла – не сховаєшся. Табір був майже порожній – в ті дні точилися на нашій ділянці фронту особливо жорстокі бої – майже всі були на передовій.

У таборі крім наряду та караулу було лише кілька офіцерів, що повернулися з завдання чи з передової і мали їхати знову під кулі та вибухи. І якраз приїхала ціла фура зі снарядами, яку треба було терміново розвантажити і приїхали машини з передової, які треба було завантажити іншими снарядами та мінами. Караул і наряд «смикати» було не можна, довелось вантажити снаряди одним офіцерам. Сивочолі майори, підполковники, капітани і трохи молодші лейтенанти тягали цілий день ящики, які іноді просто розвалювалися в руках. Ці снаряди зберігалися на складах більше п’ятдесяти років і то в неналежному місці, дерево ящиків місцями поросло навіть грибами-трутовиками. Але снаряди та гільзи були щедро змащені якимось гидким мастилом, тому не зіпсувалися і в бою не підводили (ну, майже ніколи не підводили).

Вантажили під дощем чавкаючи берцами по багнюці. Всі вже були брудні і мокрі. Але ніхто не злився, не лаявся і не нив – всі розуміли, що так треба і треба терміново. Я помітив біля ящиків Мішаню – наймолодшого офіцера з нашої батареї. Чого він був вартий як бойовий офіцер – я не знаю, якось не доводилось його бачити в бою. А розпитувати про це не випадало. Всі його називали саме так: Мішаня. Я інколи називав його підпоручиком. Але рідко.

Виглядав він доволі смішно і поводився аналогічно. З нього інколи кепкували: не зі зла і не дарма. Поводився Мішаня не завжди адекватно ситуації. Комбат частенько кидав фрази: «Кого вчора з командирів взводів не могли довго знайти? Звичайно ж, Мішаню?» «Хто не отримав на складі бушлат? Крім Мішані, бо він, звичайно, не отримав.»

У цивільному житті Мішаня був юристом, працював адвокатом в одному маленькому, але симпатичному містечку на Поділлі. Він був майже завжди веселим, життєрадісним і безтурботним, частенько наспівував якісь пришелепкуваті примітивні пісеньки, постійно вставляв у тему і не в тему якісь iдiотські фрази. Комбат, звісно, злився і підвищував голос: «Мішаня!!! Помовчи!»

Мішаня якось вмів «діставати» всіх колег-офіцерів своїми нескінченними розмовами. Тому, хоч з нього і сміялися, але його товариства уникали. Мені ж його перли риторики були навіть цікаві – забарвлювали різноманітністю сумні будні війни, тому для нього я був бажаним і чи не єдиним співбесідником. Роздуми вголос у нього крутилися переважно навколо юридичних казусів, термінів та однієї «одвічної» теми: «Ця війна безглузда м’ясорубка і бойня. Перемогти Пyтіна можна і потрібно юридичним способом. І я працюю над цим!» На це, звісно, була відповідь: «Мішаня! Йде війна. І тим людям, що почали цю війну, напали на нашу країну начхати на міжнародні закони і закони взагалі – як писані так і просто людські. Я мовчу вже про Божі. Нам лишається тільки воювати. Інакше вони знищать нашу країну і нас всіх заодно.» Але ці аргументи на Мішаню не діяли.

Саму юридичну науку він сприймав як свого роду поему, а себе як пісняра юриспруденції. Тільки в нього слово «закон» завжди римувалося з «Армагедон», а «конституція» з словом «проституція». Крім своїх фахових тем він любив розповідати про наступне: у нього на мобілці була купа фотографій різних топ-моделей (очевидно, здертих з інтернету), але він запевняв, що це все його подружки і про кожну він розповідав купу історій еротичного змісту з його безпосередньою участю. Крім цього, за його словами, він був особисто знайомий з багатьма всесвітньовідомими зірками кіно та естради. І, нібито, вони приїжджали до нього в гості в маленьке подільське містечко тільки для того, щоб поспілкуватись зі своїм щирим другом, якого вони називали просто Мішаня. А він відповідно їх теж фамільярно – не Елізабет, а Лізі, не Кейт, а Кіті. У ці історії, звісно, ніхто не вірив, але нічого ніхто про свою зневіру йому не казав. Мішаня колись (в іншому житті) грав в КВК і тому (а може і не тому, а по натурі своїй) сприймав життя і війну, як епізод нашого життя, як кумедну історію, як прикол з якого варто посміятися. Йому пробували пояснити, що життя це не прикол, а війна це зовсім не смішно. Але Мішаня таку логічну конструкцію не сприймав.

Він взагалі світ сприймав якось дивно і суб’єктивно: якось я запитав його: «Що таке істина?» Він відповів, що істина це те, що у нас в душі. Тобто про об’єктивну реальність з ним було говорити годі. Інколи у вузькому офіцерському колі він зображав персонажі різних мультфільмів. Особливо непогано у нього вдавався образ Вінні-Пуха. Мало хто сміявся, але це (як на мене) робило життя кольоровішим. Крім того при солдатах він ніколи не поводив себе як паяц – якусь дистанцію тримав.

Але Мішаня не завжди був веселий: іноді в його очах гостював такий глибокий сум, і така безнадійна журба. Комбат, побачивши якось Мішаню в такому стані, сказав (чи то всерйоз, чи то жартома) не зауваживши навіть чує його Мішаня чи ні: «Мішаня ніколи не стане на лижі. Мішаня юрист і знає, що так робити не можна.»

У той день, коли ми вантажили снаряди, я побачив Мішаню під імпровізованим дахом складу РАО. Він стояв без шапки на холоді і сирості, розхристаний і неприкаяний. Крижана вода стікала з даху прямо йому на голову і за комір, але він не звертав на це ніякої уваги. А в очах у нього був такий безнадійний сум, такий відчай.

- Ти що робиш? Ти ж захворієш! Вдягнись. І рухайся. Ти мене чуєш?

На це Мішаня відповів:

- Я народжений для кохання.

- Коли ти серйозно захворієш, тобі вже точно буде не до кохання. Ти що навмисно хочеш до шпиталю потрапити?

На це він відповів цитатою з однієї дyркyватої пісеньки (а він часто говорив цитатами), яку постійно наспівував:

- Наші дівчатка сховали ручки до муфточок...

Зрозумівши, що розмовляти з ним зараз немає сенсу, я пішов знову вантажити снаряди, хоч руки просто відвалювалися.

Наступного дня мені було не до Мішані – я був на завданні, на передовій. Через кілька днів, повернувшись в табір я зрозумів, що в таборі щось трапилось – це я прочитав на обличчях комбата та двох офіцерів з нашої батареї. На війні кожен день щось трапляється, і то, переважно, неприємне. Але неприємні факти всі звикли сприймати буденно – віна війною. Тут же відчувалось, що трапилось щось особливо неприємне.

- Що трапилось?

- Мішаня застрелився. Не розумію, як на війні людина може покінчити життя самогубством...

Але я зрозумів як і чому. Тільки нічого не сказав комбату – цього не поясниш. Але з того часу, інколи, виходячи з бліндажа, я кричу в степ: «Мішаня!!!» Бо знаю – десь тут блукає його тінь... Ех, війна, війна, що ти з нами зробила...