Космач іноді видається мені
древнішим від Києва...
А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а хто
розкаже про його тата?

А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
І “віддав чортові душу” –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.
Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких маґістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
був записаний той рік?
Може, був... Може, був
славний опришок з Прокурави Мосорук –
про нього я сам читав.

Ніхто не знає. Ніхто не чув.
Чули крик з ґруня.
На покрову кричав чоловік,
переходячи з ґруня на ґрунь:
– Люди-и! Завтра – по соровицю!
Мусили чути.

Мусили знати прадіда.
Мусили вдосвіта бігти в Текучу,
мусили ночами варити сіль,
мусили з першим снігом спускатись на доли,
мусили крадьки, бо за це – кримінал,
вимінювати сіль на збіжжя,
аби до полонинської весни дожити,
коли знову на кожному ґруні
кричатиме немолодий чоловік:
– Люди-и! Завтра – на Мончели!