Народився 26 квітня 1890 р. в м. Зіньків на Полтавщині. Середню освіту отримав 1908 р. 1908–1914 рр. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. 1912 р. — перші статті та рецензії в журналі «Світло», газеті «Рада». Після закінчення університету вчителював у гімназіях. 1918–1920 рр. — викладач українознавства в Архітектурному інституті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де працює 1920–1923 рр. У 1923–1934 рр. —професор української літератури Київського університету. Київський період найбільш плідний у творчості.
М. Зеров — визначний літературознавець, блискучий і відважний критик і полеміст, лідер
плеяди поетів «неокласиків», майстер сонетної форми, перекладач античної поезії.
Після Пленуму ЦК КП(б)У 1927 р., який, давши політичну оцінку «неокласикам», фактично
заборонив літературну і критичну діяльність Зерова, почалися політичні переслідування.
Наприкінці 1934 р., втративши роботу в університеті, переживши смерть 10-літнього
сина, Зеров переїжджає в Москву. У квітні 1935 р. Зерова заарештовано і доправлено до Києва.
За звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією його засуджено до десятирічного ув’язнення на Соловках.
У 1937 р. «справа Зерова та інших» булла переглянута, М. Зеров разом із багатьма діячами української культури був розстріляний у селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

***
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова —
Єдиний добрий на майбутнє знак.
11.12.1931 р.
***
Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво:
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
1923 р.
***
(Anno D. 1787)
«Сонця виходять із своїх орбіт,
Щоб нас огріти у благій гостині!» —
Так промовляли Другій Катерині
Облесні проповідник і піїт.
Та посміхався царський фаворит,
Галеру ведучи по хвилі синій,
Де на підвалини новій твердині
Мав степовий прослатися граніт.
І як пливли, то скрізь на видноколі
Зринали хутори, церкви, тополі
В місцях, буцім залюднених тепер.
А ніч ішла на працю, крик і галас,
Щоб завтра сонцем названа — з галер
На степові експромти милувалась.
28.04.1931 р.

Incognito
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в’язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
1934 р.