Народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівка Менського району Чернігівської області в сім’ї селян.
Закінчив Київський інститут народної освіти. Викладав зарубіжну літературу
в педінститутах. З початку 1930-х рр. Виступав як перекладач. У 1943 р. разом із дружиною безпідставно арештований і засуджений до робіт на шахтах ГУЛАГу в м. Інта (Комі АРСР).
У неволі не припиняв перекладати, писати вірші, вивчати з допомогою ув’язнених нові мови.
У 1953 р. був звільнений, 1962 р. — реабілітований.
Г. Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 1960-х рр.
У 1968 р. підписав Лист 139-ти проти незаконних політичних судів в Україні. В 1973 р. був виключений зі Спілки письменників України і тільки в 1988 р.був у ній відновлений. У 1969 р. опублікував книгу перекладів «Відлуння», у 1989 р. — «Інтинський зошит» — вірші табірних років.
Лауреат премій М. Рильського і Т. Шевченка за перекладацьку діяльність.
Помер у 1994 р. У будинку Г. П. Кочура створений музей, його ім’ям названі факультет
перекладачів Львівського університету та вулиця в м. Ірпені Київської області.

***
Весни розколихана широчінь
Стривожила сад вночі:
Вслухались дерева, чуда ждучи,
В струнке гудіння хрущів,
Кипів і пінився білий цвіт,
І вітер з обіймів віт,
З кайданів цвітіння, з полону пахтінь
Втікати не смів і не хтів,
І ледве стримувала блакить
Невпинний тиск верховіть.
І в цей цвяхований зорями храм,
В прозорий хрущів хорал,
В цей легіт, що скорений, завмирав,
У росяну тайну трав
Вступив я, хлопець. В саду старім
І в серці моїм горів
Той самий трепет, порив один,
Що зорі в небі водив,
З хрущами бринів, цвіт сипав, як сніг,
Подих займав мені.
То плив угору й тремтів не сад —
То втілювалась краса,
І я за нею, вгін, до небес,
До забуття себе,
В головокрутнім прагненні тім,
Усього зрікшись, летів.
Весно в країні дитинних літ!
Непозбутний твій слід
Такий, що й прокльон років німих
Його затерти не міг.
Таким і досі життям я іду,
Немов у ту ніч в саду —
Твоя незламна блакить,
Вирують, рвучися на світ, слова —
То ти в душі розлила
І плеса п’янких і зоряних слів,
І чистих, як роси, сліз.
***
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Що бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь — мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку — до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою поруч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя… а решту все принiс…
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван, простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду…
1950 р.

***
Д. Паламарчукові
У непрогляднiй людській хащi,
Де морок звив кубло своє,
Де кров найгiрших i найкращих
Слiпа земля байдужо п’є,
Де в сiрий порох стертi мрiї,
Де промiнь в попiл вiдпалав,
Вiн нам єдиний серце грiє —
Промiнчик людського тепла.
То вiн снаги нам достачає
Усе, чим дух наш володiв,
Ростити з мужнiстю одчаю —
Суворо, вперто, без надiй.
1950 р.

***
Все лiто злi палючi суховiї,
Мов хижi степовi кочовики,
Шугали в полi, сушачи думки,
На попiл перепалюючи мрiї.
Тепер iнакший вiтер степом вiє:
Безжалiсний, морозяно-шорсткий,
Моїх надiй найдальшi тайники
Вiн повива в замети безнадiї.
Коли вже вихор схопиться новий?
Не легiт пустотливий і пестливий,
А налiтний, ревучий буревiй,
Що розжене околишню iмлу,
Що рознесе дощенту твань гнилу,
Що перевернуть свiт грiзнi його пориви!

***
Драконом дротяним поглинутий,
Iз пащi темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрiй дикий i суворий.
Далекий краю мiй, омрiяний,
Ночами мертвої покори
Менi за сивими завiями
Твої ввижаються простори;
Де степ пiд небесами iншими
Пiдперезали iншi гори —
Здаються й сльози там чистiшими,
I бруду менш у людськiм горi.
То що ж тебе укриє, краю мiй,
Весняний цвiт чи зимнiй iнiй,
Коли складу в землi незнаємiй
Кiстки в нужденнiй домовинi?
Кому, яким взiрцем проквiтне мiй
Рядок у словi нелукавiм,
Як манiвцями непомiтними
Я до сконання доблукаю?
Не пещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобi на службу все поставив я,
Цуравшись iншої дороги.
Дiла й думки мета змагала ця
Усiм часам, усiм народам,
Щоб рiдне слово разлягалося,
Подiбно рiкам повноводим.
Болiв я болем слова нашого
В днi здичавiння й принижень.
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки i я навколо сам —
Свiдоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця:
Косинки, Плужника i Зерова
Iм’я повiк-вiков святяться.
Таких немало. Хай покрученi
Шляхи життя i тьмавий обрiй,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам’ятi,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мiй краю, — це вони скопали тi
Найглибшi твого слова руднi.
Не вiр пiдступностi обмовинам,
Що це — слiпа стихiя лиха,
Вiд них в життi, тобi вготованiм,
Палав би людяностi вiхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многостi вже стiльки рокiв
Мiж тундрами з питанням болiсним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед вiками,
I то не в гнiвi, не в обуреннi,
А в певностi тривкiй, мов камiнь;
Мов вiтер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.

Як дорогоцінну реліквію я привіз на Святу Землю подаровану Григорієм Порфировичем першу його книгу "Відлуння" в день народження мого першого сина.