ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Вірші
Григорій Кочур
Народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівка Менського району Чернігівської області в сім’ї селян.
Закінчив Київський інститут народної освіти. Викладав зарубіжну літературу
в педінститутах. З початку 1930-х рр. Виступав як перекладач. У 1943 р. разом із дружиною безпідставно арештований і засуджений до робіт на шахтах ГУЛАГу в м. Інта (Комі АРСР).
У неволі не припиняв перекладати, писати вірші, вивчати з допомогою ув’язнених нові мови.
У 1953 р. був звільнений, 1962 р. — реабілітований.
Г. Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 1960-х рр.
У 1968 р. підписав Лист 139-ти проти незаконних політичних судів в Україні. В 1973 р. був виключений зі Спілки письменників України і тільки в 1988 р.був у ній відновлений. У 1969 р. опублікував книгу перекладів «Відлуння», у 1989 р. — «Інтинський зошит» — вірші табірних років.
Лауреат премій М. Рильського і Т. Шевченка за перекладацьку діяльність.
Помер у 1994 р. У будинку Г. П. Кочура створений музей, його ім’ям названі факультет
перекладачів Львівського університету та вулиця в м. Ірпені Київської області.
***
Весни розколихана широчінь
Стривожила сад вночі:
Вслухались дерева, чуда ждучи,
В струнке гудіння хрущів,
Кипів і пінився білий цвіт,
І вітер з обіймів віт,
З кайданів цвітіння, з полону пахтінь
Втікати не смів і не хтів,
І ледве стримувала блакить
Невпинний тиск верховіть.
І в цей цвяхований зорями храм,
В прозорий хрущів хорал,
В цей легіт, що скорений, завмирав,
У росяну тайну трав
Вступив я, хлопець. В саду старім
І в серці моїм горів
Той самий трепет, порив один,
Що зорі в небі водив,
З хрущами бринів, цвіт сипав, як сніг,
Подих займав мені.
То плив угору й тремтів не сад —
То втілювалась краса,
І я за нею, вгін, до небес,
До забуття себе,
В головокрутнім прагненні тім,
Усього зрікшись, летів.
Весно в країні дитинних літ!
Непозбутний твій слід
Такий, що й прокльон років німих
Його затерти не міг.
Таким і досі життям я іду,
Немов у ту ніч в саду —
Твоя незламна блакить,
Вирують, рвучися на світ, слова —
То ти в душі розлила
І плеса п’янких і зоряних слів,
І чистих, як роси, сліз.
***
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Що бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь — мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку — до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою поруч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя… а решту все принiс…
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван, простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду…
1950 р.
***
Д. Паламарчукові
У непрогляднiй людській хащi,
Де морок звив кубло своє,
Де кров найгiрших i найкращих
Слiпа земля байдужо п’є,
Де в сiрий порох стертi мрiї,
Де промiнь в попiл вiдпалав,
Вiн нам єдиний серце грiє —
Промiнчик людського тепла.
То вiн снаги нам достачає
Усе, чим дух наш володiв,
Ростити з мужнiстю одчаю —
Суворо, вперто, без надiй.
1950 р.
***
Все лiто злi палючi суховiї,
Мов хижi степовi кочовики,
Шугали в полi, сушачи думки,
На попiл перепалюючи мрiї.
Тепер iнакший вiтер степом вiє:
Безжалiсний, морозяно-шорсткий,
Моїх надiй найдальшi тайники
Вiн повива в замети безнадiї.
Коли вже вихор схопиться новий?
Не легiт пустотливий і пестливий,
А налiтний, ревучий буревiй,
Що розжене околишню iмлу,
Що рознесе дощенту твань гнилу,
Що перевернуть свiт грiзнi його пориви!
***
Драконом дротяним поглинутий,
Iз пащi темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрiй дикий i суворий.
Далекий краю мiй, омрiяний,
Ночами мертвої покори
Менi за сивими завiями
Твої ввижаються простори;
Де степ пiд небесами iншими
Пiдперезали iншi гори —
Здаються й сльози там чистiшими,
I бруду менш у людськiм горi.
То що ж тебе укриє, краю мiй,
Весняний цвiт чи зимнiй iнiй,
Коли складу в землi незнаємiй
Кiстки в нужденнiй домовинi?
Кому, яким взiрцем проквiтне мiй
Рядок у словi нелукавiм,
Як манiвцями непомiтними
Я до сконання доблукаю?
Не пещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобi на службу все поставив я,
Цуравшись iншої дороги.
Дiла й думки мета змагала ця
Усiм часам, усiм народам,
Щоб рiдне слово разлягалося,
Подiбно рiкам повноводим.
Болiв я болем слова нашого
В днi здичавiння й принижень.
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки i я навколо сам —
Свiдоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця:
Косинки, Плужника i Зерова
Iм’я повiк-вiков святяться.
Таких немало. Хай покрученi
Шляхи життя i тьмавий обрiй,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам’ятi,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мiй краю, — це вони скопали тi
Найглибшi твого слова руднi.
Не вiр пiдступностi обмовинам,
Що це — слiпа стихiя лиха,
Вiд них в життi, тобi вготованiм,
Палав би людяностi вiхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многостi вже стiльки рокiв
Мiж тундрами з питанням болiсним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед вiками,
I то не в гнiвi, не в обуреннi,
А в певностi тривкiй, мов камiнь;
Мов вiтер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Григорій Кочур
Народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівка Менського району Чернігівської області в сім’ї селян.
Закінчив Київський інститут народної освіти. Викладав зарубіжну літературу
в педінститутах. З початку 1930-х рр. Виступав як перекладач. У 1943 р. разом із дружиною безпідставно арештований і засуджений до робіт на шахтах ГУЛАГу в м. Інта (Комі АРСР).
У неволі не припиняв перекладати, писати вірші, вивчати з допомогою ув’язнених нові мови.
У 1953 р. був звільнений, 1962 р. — реабілітований.
Г. Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 1960-х рр.
У 1968 р. підписав Лист 139-ти проти незаконних політичних судів в Україні. В 1973 р. був виключений зі Спілки письменників України і тільки в 1988 р.був у ній відновлений. У 1969 р. опублікував книгу перекладів «Відлуння», у 1989 р. — «Інтинський зошит» — вірші табірних років.
Лауреат премій М. Рильського і Т. Шевченка за перекладацьку діяльність.
Помер у 1994 р. У будинку Г. П. Кочура створений музей, його ім’ям названі факультет
перекладачів Львівського університету та вулиця в м. Ірпені Київської області.
***
Весни розколихана широчінь
Стривожила сад вночі:
Вслухались дерева, чуда ждучи,
В струнке гудіння хрущів,
Кипів і пінився білий цвіт,
І вітер з обіймів віт,
З кайданів цвітіння, з полону пахтінь
Втікати не смів і не хтів,
І ледве стримувала блакить
Невпинний тиск верховіть.
І в цей цвяхований зорями храм,
В прозорий хрущів хорал,
В цей легіт, що скорений, завмирав,
У росяну тайну трав
Вступив я, хлопець. В саду старім
І в серці моїм горів
Той самий трепет, порив один,
Що зорі в небі водив,
З хрущами бринів, цвіт сипав, як сніг,
Подих займав мені.
То плив угору й тремтів не сад —
То втілювалась краса,
І я за нею, вгін, до небес,
До забуття себе,
В головокрутнім прагненні тім,
Усього зрікшись, летів.
Весно в країні дитинних літ!
Непозбутний твій слід
Такий, що й прокльон років німих
Його затерти не міг.
Таким і досі життям я іду,
Немов у ту ніч в саду —
Твоя незламна блакить,
Вирують, рвучися на світ, слова —
То ти в душі розлила
І плеса п’янких і зоряних слів,
І чистих, як роси, сліз.
***
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Що бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь — мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку — до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою поруч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя… а решту все принiс…
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван, простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду…
1950 р.
***
Д. Паламарчукові
У непрогляднiй людській хащi,
Де морок звив кубло своє,
Де кров найгiрших i найкращих
Слiпа земля байдужо п’є,
Де в сiрий порох стертi мрiї,
Де промiнь в попiл вiдпалав,
Вiн нам єдиний серце грiє —
Промiнчик людського тепла.
То вiн снаги нам достачає
Усе, чим дух наш володiв,
Ростити з мужнiстю одчаю —
Суворо, вперто, без надiй.
1950 р.
***
Все лiто злi палючi суховiї,
Мов хижi степовi кочовики,
Шугали в полi, сушачи думки,
На попiл перепалюючи мрiї.
Тепер iнакший вiтер степом вiє:
Безжалiсний, морозяно-шорсткий,
Моїх надiй найдальшi тайники
Вiн повива в замети безнадiї.
Коли вже вихор схопиться новий?
Не легiт пустотливий і пестливий,
А налiтний, ревучий буревiй,
Що розжене околишню iмлу,
Що рознесе дощенту твань гнилу,
Що перевернуть свiт грiзнi його пориви!
***
Драконом дротяним поглинутий,
Iз пащi темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрiй дикий i суворий.
Далекий краю мiй, омрiяний,
Ночами мертвої покори
Менi за сивими завiями
Твої ввижаються простори;
Де степ пiд небесами iншими
Пiдперезали iншi гори —
Здаються й сльози там чистiшими,
I бруду менш у людськiм горi.
То що ж тебе укриє, краю мiй,
Весняний цвiт чи зимнiй iнiй,
Коли складу в землi незнаємiй
Кiстки в нужденнiй домовинi?
Кому, яким взiрцем проквiтне мiй
Рядок у словi нелукавiм,
Як манiвцями непомiтними
Я до сконання доблукаю?
Не пещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобi на службу все поставив я,
Цуравшись iншої дороги.
Дiла й думки мета змагала ця
Усiм часам, усiм народам,
Щоб рiдне слово разлягалося,
Подiбно рiкам повноводим.
Болiв я болем слова нашого
В днi здичавiння й принижень.
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки i я навколо сам —
Свiдоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця:
Косинки, Плужника i Зерова
Iм’я повiк-вiков святяться.
Таких немало. Хай покрученi
Шляхи життя i тьмавий обрiй,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам’ятi,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мiй краю, — це вони скопали тi
Найглибшi твого слова руднi.
Не вiр пiдступностi обмовинам,
Що це — слiпа стихiя лиха,
Вiд них в життi, тобi вготованiм,
Палав би людяностi вiхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многостi вже стiльки рокiв
Мiж тундрами з питанням болiсним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед вiками,
I то не в гнiвi, не в обуреннi,
А в певностi тривкiй, мов камiнь;
Мов вiтер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.
Як дорогоцінну реліквію я привіз на Святу Землю подаровану Григорієм Порфировичем першу його книгу "Відлуння" в день народження мого першого сина.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію