Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.14
11:25
Анатолій Матвійчук
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
2026.06.14
11:13
Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
2026.06.14
09:48
Пісок сховався у рогожу.
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
2026.06.14
07:48
Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
2026.06.14
07:24
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
2026.06.14
06:25
Щоби стан покращивсь зранку -
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26
2026.06.13
21:40
Зиму я цю намацав,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.
Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.
Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
2026.06.13
20:36
іконостас твоїх ікон
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
2026.06.13
16:21
Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
2026.06.13
14:46
Ніч колишеться над левадою —
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
2026.06.13
13:24
Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
2026.06.13
12:25
Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
2026.06.13
09:54
Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарн
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарн
2026.06.13
07:01
Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Надія Таршин (1949) /
Проза
Ціна життя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ціна життя
Село поволі оговтувалося від війни і усіх трагічних подій, які випали на його долю уже по її закінченні. Зализувало надто болючі рани, бо таких страждань і знущань мої односельці не пам’ятали за усю його давню і славну історію. Усі юнаки і дівчата, кого не встигли мобілізувати, вступили до лав УПА, гідно боролися за волю своєї землі, але і цього разу не судилося здобути омріяну незалежність. Юнаки полягли у нерівному бою з військами НКВД на підступах до села, дівчат заарештували і кинули на знущання до казематів замку у м. Клевань 1. Родини засуджених були виселені у далекий Сибір і Караганду. Мої героїчні односельці, уночі, коли сон важко іде до мене, згадую усіх їх, що жили на нашому кутку і були близькими родичами , або сусідами, про яких розповідала мені мама і сльози глибокого жалю поволі котяться на подушку.
Зривали бідних з обжитих місць і разом з дітками і нехитрим скарбом, який уміщався в декількох клуночках везли у далеку, страшну невідомість. Скільки їх не доїхало і замерзли по дорозі... З нелюдським лементом і риданнями покидали свої домівки, прощалися навіки з тими , хто залишався, а ті, що залишалися, плакали навзрид і намагалися поділитися останньою теплою річчю. Бігли за возами кутали своїх рідних і близьких , щоб уберегти від невідомої лютої зими.
Волелюбний дух народу намагалися знищити з корінням і навіки, щоб нікому і ніколи навіть не мріялося про волю.
Євтушки, Янчуки, Самсонюки, Галайки, Перцови, Бусли,Кардаші, Ботвінчуки, Пікузи, Лозицькі, Кравці, Прокопчуки, Дзвінчуки і ще багато наших односельців, прізвища яких не зберегла моя дитяча пам’ять, їх вклад у боротьбу за незалежність країни безцінний, бо заплатили вони своїм життям, або роками неволі у концтаборах. Усіх їх об'явили «ворогами народу», і про них вголос ніхто у селі не говорив.
На початку п'ятидесятих у село почали надходити з різних місць заслання листи. Там ,у засланні, наші помаленьку гуртувалися, обживалися, звикали до нелюдських умов праці, голоду і холоду. Та головне, що були живі і напруга, і страх за їх життя поволі спадали.
Чоловіків у селі на той час було мало, декотрі повернулися з фронту без ноги, без руки, а деякі з важкою формою туберкульозу і ця недуга на тлі голоду розповсюдилася у селі швидко. Почали хворіти і жінки. Взнаки давалася тотальна бідність усього краю, у якому зробили насильницьку колективізацію, але у такому господарстві хазяйнувати ніхто не вмів , а ще над усіма тяжіли непомірні податки, які неможливо було виконати, але мої односельці пнулися з останніх сил, а податки намагалися сплатити, бо якщо не здаси кількість продуктів, які тобі доведено на твоє маленьке індивідуальне господарство, то кожному загрожувала висилка.
Життя все таки брало своє і після важких трудових днів приходила свята неділя, а у неділю зранку усі ішли у церкву, а потім обідали,відпочивали, поралися по господарству, а надвечір сходилися до клубу.
Клуб був у сусідній з нашою хатою хаті, вивезеного у Сибір Пилипа Самсонюка з сім’єю, а ще раніше там була перша сільська рада. Хата була просторою і добротною складеною з бруса. Пилип був гарним господарем. Не побачив він більше свою хату, помер на чужині.
А біля клубу уже починалися танці під гармонь, до війни у селі був струнний оркестр і усі хлопці грали на музичних інструментах , але їх майже усіх убили.
Жінки поважного віку розсідалися на лавах навкруг танцювального майданчика, а ми, малеча крутилися під ногами і намагалися щось і собі витинати ногами, копіювали дорослих. Як танцював мій батько! Усі молодиці мали за щастя танцювати з ним. Літав по колу , мов на крилах, тільки підметки миготіли, а мама бідкалася за чоботи, щоб не дорвав, бо одні-єдині, ще з війни привезені. Курява була така, що не продихнути, бігли з відром по воду, поливали і через декілька хвили знову танці. Наздоганяли те, що у них відняла війна – свою молодість і раділи життю, бо залишилися живі, а потім наморені всідалися на лави і співали допізна на голоси злагоджено і невимовно гарно і це тоді, коли у сім’ях майже не було у що одягнути і озути діток і хліба не наїдалися вволю. Вони знали уже справжню ціну життя.
16.08. 2015р. Надія Таршин
Зривали бідних з обжитих місць і разом з дітками і нехитрим скарбом, який уміщався в декількох клуночках везли у далеку, страшну невідомість. Скільки їх не доїхало і замерзли по дорозі... З нелюдським лементом і риданнями покидали свої домівки, прощалися навіки з тими , хто залишався, а ті, що залишалися, плакали навзрид і намагалися поділитися останньою теплою річчю. Бігли за возами кутали своїх рідних і близьких , щоб уберегти від невідомої лютої зими.
Волелюбний дух народу намагалися знищити з корінням і навіки, щоб нікому і ніколи навіть не мріялося про волю.
Євтушки, Янчуки, Самсонюки, Галайки, Перцови, Бусли,Кардаші, Ботвінчуки, Пікузи, Лозицькі, Кравці, Прокопчуки, Дзвінчуки і ще багато наших односельців, прізвища яких не зберегла моя дитяча пам’ять, їх вклад у боротьбу за незалежність країни безцінний, бо заплатили вони своїм життям, або роками неволі у концтаборах. Усіх їх об'явили «ворогами народу», і про них вголос ніхто у селі не говорив.
На початку п'ятидесятих у село почали надходити з різних місць заслання листи. Там ,у засланні, наші помаленьку гуртувалися, обживалися, звикали до нелюдських умов праці, голоду і холоду. Та головне, що були живі і напруга, і страх за їх життя поволі спадали.
Чоловіків у селі на той час було мало, декотрі повернулися з фронту без ноги, без руки, а деякі з важкою формою туберкульозу і ця недуга на тлі голоду розповсюдилася у селі швидко. Почали хворіти і жінки. Взнаки давалася тотальна бідність усього краю, у якому зробили насильницьку колективізацію, але у такому господарстві хазяйнувати ніхто не вмів , а ще над усіма тяжіли непомірні податки, які неможливо було виконати, але мої односельці пнулися з останніх сил, а податки намагалися сплатити, бо якщо не здаси кількість продуктів, які тобі доведено на твоє маленьке індивідуальне господарство, то кожному загрожувала висилка.
Життя все таки брало своє і після важких трудових днів приходила свята неділя, а у неділю зранку усі ішли у церкву, а потім обідали,відпочивали, поралися по господарству, а надвечір сходилися до клубу.
Клуб був у сусідній з нашою хатою хаті, вивезеного у Сибір Пилипа Самсонюка з сім’єю, а ще раніше там була перша сільська рада. Хата була просторою і добротною складеною з бруса. Пилип був гарним господарем. Не побачив він більше свою хату, помер на чужині.
А біля клубу уже починалися танці під гармонь, до війни у селі був струнний оркестр і усі хлопці грали на музичних інструментах , але їх майже усіх убили.
Жінки поважного віку розсідалися на лавах навкруг танцювального майданчика, а ми, малеча крутилися під ногами і намагалися щось і собі витинати ногами, копіювали дорослих. Як танцював мій батько! Усі молодиці мали за щастя танцювати з ним. Літав по колу , мов на крилах, тільки підметки миготіли, а мама бідкалася за чоботи, щоб не дорвав, бо одні-єдині, ще з війни привезені. Курява була така, що не продихнути, бігли з відром по воду, поливали і через декілька хвили знову танці. Наздоганяли те, що у них відняла війна – свою молодість і раділи життю, бо залишилися живі, а потім наморені всідалися на лави і співали допізна на голоси злагоджено і невимовно гарно і це тоді, коли у сім’ях майже не було у що одягнути і озути діток і хліба не наїдалися вволю. Вони знали уже справжню ціну життя.
16.08. 2015р. Надія Таршин
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
