День сьогодні видався плодовитим, хоча ранок починався доволі звично: я встав, обтрусив крила після міцного сну і поглянув крізь одну з бійниць в стіні. Погода була чудова, тож я вирішив провітритись. Так чудово літати на світанку, коли вітер пестить твою луску, а селяни навколо з галасом розбігаються по домівках. Ніхто з них не знає, що я насправді не такий сильний, яким видаюсь. Вони ж усі дивляться на мій страшний вигляд.
Повернувшись після чудового польоту до замку, я вирішив підточити кігті. Потрібно ж якось підтримувати жахаючий імідж. Ось тепер вони виглядатимуть значно краще, нехай навіть це триватиме не так вже і довго. З наточеними кігтями пора було б подумати і про сніданок, тому я нарвав гігантської папороті в саду і зварив суп. Кажуть динозаври харчувались папороттю, проте мені смородина більше до смаку. А особливо якщо вдасться зненацька застати якогось одинокого рибалку і вкрасти в нього якомога більше оселедця.
Та досить про те, про що можна говорити вічно. Поснідавши, я повернувся до себе в кабінет, який одночасно слугує вестибюлем мого дому. Кабінетом я його прозвав, бо люблю приймати в ньому гостей. Вам подобається така назва? Особисто мені — так. В кабінеті в мене багато цікавого хламу. Сьогодні я вирішив зіграти декілька партій в шашки. На третій партії мою гру перервали.
Почувши кроки за замковою брамою, я швидко сховав дошку під подерте шмаття, яке завжди було під лапою для таких випадків. Для автентичності обстановки, я зробив вигляд неначе сплю після полювання. За хвилину брама важко заскрипіла і впустила туди чергового гостя. Напустивши на себе грізного вигляду я розплющив повіки і загарчав:
- Хто посмів потривожити мій сон?!
- Це ти жахливий змій-людоїд, що тривожить наші міста? - промовив лицар, що був одягнутий в чудові обладунки.
- Так, це я! Чого прийшов? - коли я задав це питання з усією байдужістю, яку тільки міг з себе витиснути, чоловік злякався мого спокою. Саме так, як мені і потрібно.
- Я прийшов рятувати прекрасну принцесу Луїзу! Ти віддасиш її добровільно або після того, як я зітну голову з твоїх пліч!
- Перш ніж вступати в битву, я хотів би знати твоє ім’я, хоробрий лицарю!
- Мене звуть Едгар. Погано все ж, що ти не хочеш відпустити її сам. Для тебе звісно погано! - подібні слова зазвичай лицарі говорять з впевненістю, чи то нахабністю, якій можна позаздрити. Після цих слів вояка дістав меча і кинувся бігти до мене. Як і завжди — першим моїм кроком буде відволікання уваги:
- Стривай! Про неї мабуть говорять багато хорошого? - це питання зовсім спантеличило його і він зупинився відповісти:
- Ну, так... А яке тобі діло?!
- Та ніяке особливо... Просто цікаво: чому ти кидаєшся зараз на мене в бій...
- Як це чому?... Це ж принцеса! Та і тим більше: її батько пообіцяв віддати заміж за рятівника, от я і хочу врятувати її!
- То он воно як, - продовжував я відволікати недолугого лицаря, - заміж значить. Так, вона надзвичайно красива. Я б і сам з такою красунею одружився. Якби звісно був таким хоробрим і красивим юнаком як ти, а не страшнючим драконом! - коли клієнт чує комплімент від дракона, це збиває з пантелику ще дужче ніж розмова, - Але перш ніж одружуватись, я б подумав двічі: ти ж не знаєш який в неї характер! А раптом ви зовсім не підійдете одне одному?
- Що? Характер? - декілька секунд лицар шукав хорошої відповіді, - Я вважаю, що кохання може подолати всі негаразди з характером. Ми зможемо звикнути і полюбити всі недоліки одне одного!
- Ну-у-у-у, - з серйозним виглядом я затягнув те “ну” так, що ледь не забув до чого взагалі вів, - я б не поспішав, на твоєму місці, з висновками. Ти взагалі знаєш скільки пар розходяться після весілля?
- Мені відомо, що багато пар розходяться, але хіба це означає, що решта пар не повинні навіть спробувати? Як я і казав, кохання допоможе все подолати!
- Стривай! - вигукнув я, - Здається я збагнув твою проблему! Ти ж переконаний, що кохання у вас буде взаємним... - на мить я замовчав і тяжко зітхнув, аби нагнати більше драматичності, - Мені не хочеться тебе розчаровувати, але, швидше за все, в тебе нічого не вийде...
- Чому? - на обличчі в юнака чітко проглядалась новоспечена схвильованість.
- Вона тебе відшиє.
- Чому це вона мене відшиє?
- Та тому що ти вже з самого початку неправильно дієш! Тобі слід було надіслати їй листа перед тим як приходити. Я б передав його, чесне драконяче!
- Листа?
- Так, листа. Написати щось на зразок: “Привіт, я лицар який визволить тебе з полону цього страшнючого змія і ми будемо жити довго та щасливо. Але спершу скажи мені одну річ: як саме ти віддячиш мені за своє визволення? І я подумаю чи слід мені взагалі приходити”. Тобі слід було дати їй знати, що це ти їй потрібен, а не вона тобі!
- Досить! Я і так знаю, що вона порядна і достойно оцінить мій вчинок! Вона принцеса, а тому не може вчинити інакше! - тепер вже наполегливо намагався він переконати себе, але як виявилось в наступну хвилину — даремно.
- Чувак, що я чую?! “Не може, не буде”. Так, звісно! - саркастично відповів я йому, - Всі вони на словах чудові і прекрасні, а як до діла доходить! Ти ба! Наче ти ніколи не чув історій, як від хорошого хлопця, такого як ти, втікала наречена або й гірше — зраджувала дружина! І якби ще й вона зраджувала з якимось добрим, але ні! Стопудово це якийсь хамло, якому плювати на неї, якому лиш секс і розваги в голові!
Такого удару юнак не знайшов чим відбити і його уява вже почала вимальовувати яскраві картини зради дружини, яка ще не встигла набути офіційного статусу. По ньому явно було видно — хлопець впав в депресію. Для мене це означало одне — саме час переходити до кроку номер два: “Вирубай молодця!”. Поки він сидів на кам’яній підлозі в прострації, я стиснув лапу в кулак і зі всієї сили зацідив в щелепу.
За роки практики я зміг відточити все що тільки можна: джеби, хуки, аперкоти. Тож вкотре я переконуюсь, що сумніватись у хорошому результаті — гріх. Мій новий клієнт зліг на землю непритомним. Я відібрав у нього всю зброю і повісив на свій пояс. Потрібно було зачинити браму, після цього я потягнув його в коридор, що веде в підвали. Коли ж вже лицарів навчать, що з драконами слід битися, а не розмовляти?
Зайшовши в підвал, в якому десятки дверей з кімнатами, я спершу зайшов в найбільшу — скарбницю. На землі лежали обладунки, мішки з золотом, мечі та інший непотріб. Я кинув зброю на купу, після чого почав знімати обладунки з нашого героя, кидаючи їх туди ж. Пора вже подумати про те, щоб завести і собі печеру з драконячими скарбами. Залишивши лицаря лише в спідньому, я потягнув його назад в коридор.
Проходячи по ньому я постійно намагаюсь згадувати імена тих, хто зараз перебувають тут: Есмеральда, Фіона, Каріна... О, цю вже не пам’ятаю як звати. Добре що хоч додумався імена на дверях видряпувати. А ось схоже і Луїза! Завжди потрібно радувати їх такими новинами, тому я звернувся: “Луїзо, а сьогодні за тобою приходив цей юнак! Хороший такий, до речі. Будеш добре себе вести — дозволю поговорити якось”.
Дійшовши до кінця коридору, я відімкнув найбільш віддалені двері. Ну що ж, можна привітати нашого нового гостя в залі прекрасних принців! Він чудово доповнить мою колекцію. Один, два, три... П’ять, десять... Джонатан, Кайл, Гаррі... Ось і пуста кімнатка. Нарешті я закинув його всередину і замкнув. А це означає, що останній крок, “впіймати пташку”, виконано. Тепер і його ім’я прикрасить цей коридор. Можна спокійно повертатись до кабінету.
Та мене там чекала несподіванка, бо одразу як я повернувся, на мене там чекав ще один лицар. Щоправда тепер це була жінка. Побачивши мене, вона дістала стрілу і натягнула тятиву свого луку. Не спускаючи погляду, вона промовила:
- Я Катрін! І я прийшла сюди за полоненим принцом Вільямом!
- Вітаю, Катрін. А я Азадор Жахаючий. - передчуваючи врожайний день, я як кожен порядний дракон, перейшов до першого кроку — відволікання уваги: - Заспокійся, це ж не личить такій прекрасній дамі. Взагалі він сам повинен зробити перший крок. Ти перш за все жінка, а не лучник. Та і який з нього принц? Звичайна посередність! Ти варта більшого...

22 серпня 2015 року